сховок.

символ відсутності це камінчик який муляє в черевику кожного хто приходить сюди на поле памʼяті зустріч стає очікуванням марним мов пошук зернини в розпоротому мішку і тільки й думок що про порожній обрис людини: може колись ми були тут водночас та не помітили одне одного може колись мені варто було йти трохи швидше чи зачекати зайву хвилину гіркий цвіт що росте тільки тут змушує знову й знову спинятися і чекати хоч у ногах правди немає

а ще сьогодні одарка — 22, і з цієї нагоди я відкрила допоміжний збір на автівку для 127-ї обр тро. тож не бійтеся кинути кілька шелягів у банку чи поширити збір в інстаграмі ✨

пожежа твоєї веселості хай і далі горить бо коли згасне — стане іще страшніше вперто минає день — час важкий, короткий — і знов невідомо про що просити цю ніч: щоб минула чи щоб лишилась питають тебе на тім боці де життя твоє ділося звично руками розводиш: ні, це не вкрали — згубилося десь дорогою найважливіше що коли-небудь виходило з-під пера — підписи під стенограмами допитів найважча дорога — туди, на північ /зеров — 134/

що розповість нам про нас, тодішніх? паркан що здається тепер низьким а колись був бодай до плечей мені та облущена фарба на перекладинах до яких тепер нікому немає діла (ми часто лізли туди і всі вміли спускатися по трубі а я ні) тільки дерева сміються: ми ростемо — й вони ростуть

[премудрості] і дар мовчання не гірший від дару мов але продавець дзеркал всоте виходить з кімнати понурий: правнуки славних прадідів знов упізнали в собі тільки погане і не побачили вітру що в тілі речей тече іі рахубу деревам розним вчинили до нас і найпізніших птахів хтось уже сполохав; навіть в замковій шпарині немає місця ще для одного погляду можливо найбільше знання — відмовитись від знання можливо найкраще прохання — «не дай мені»

там звідки ми родом жінкам сниться вагітність та їхні лона не плідні більше їм сниться прихід улюбленої дитини та навіть вістка від неї давно не приходить одна рука тепліша за іншу — щоразу Бог думає якою карати якою милувати

ніхто не радіє зустрічі так як краї рани котра нарешті затягується шкіра знайшла свій дар тривкості: тріщини в кризі й собі хотіли б робитися шрамом та їм не дано цього. міст не фальшивий ним можна було піти, ним досі можна вернутись додому — після плавби що видалась надто довгою мудрець сушить одяг і гучно сміється

сьогодні тікай заячими стежками: щоночі хтось торсає наші двері за клямку й хлібина яку їмо час від часу спливає кровʼю я перейму від тебе все що потрібно — хоч тіло теж буває підводить замість підводитись. єдина умова лишилася з нами: блаженні ті що отримали стільки болю скільки можна знести

ці береги знають: колись тут буде гніздо кулика. цими квітами знов ворожитимуть на любов а не на смерть: помру — не помру змія забуде ті дні коли ми наступали на неї й лишалися неушкодженими — потім це перекажуть як гарну казку скільки разів ми намагалися виявитись хитрішими? скільки шукали оселю для памʼяті? мить коли кров потекла назад і вдруге та сама вода торкнулася дна ріки була великою мов пропущений вдих та життя все одно стиснулось у піщину

цей рік був мені тим, про що зазвичай говорять як про час тяжких випробувань. у найтемніший період навіть памʼять про світло здавалася болісною, й мої очі, які завжди були заточені на споглядання, відмовлялися бачити, скільки навколо краси та любові. втім, навіть у найбільшому страху і смуткові може бути місце для подяки. свідчення про світло продовжується — навіть якщо нашим голосам доводиться стишитись. тож спасибі за вашу присутність тут. спасибі, що налаштовуєтеся так, щоб бриніти в гармонії з текстами. спасибі, що ви приходите і залишаєтесь. я обіцяю й надалі кращати, аби кількість і якість зростали прямо пропорційно. обіцяю більше цінувати те, що роблю. менше заганятися теж обіцяю. дякую, що входите в новий рік разом зі мною.

я переписував це з кінця до початку але й тоді слова не вдовольнили мене: я остання людина а не найперша мова навчилась вирішувати за нас її сувій досі не загортається хтось написав отут все про що ми хотіли забути й воно досі горить я остання людина а не найперша — щоб не боятися серед вогню я співатиму про вогонь

ця земля також боїться себе мов сновида що прокидається із закривавленими руками тож не стій де стоїш — ходи скажи полю що воно неплідне рівна всім рівність: хай очі не бачать а руки роблять — так треба, ти кажеш, так менше страху. і ми говоритимемо про смерть — але не сьогодні

солодка наука бджіл: де зупинимось там і буде удома. це місце знає, що ми є на те, аби приходити і йти геть камінь у цьому брукові каже: я сам собі сад і плід; час єднатися в мур і час лежати на дні трави приходять пліч-о-пліч памʼять людська — це мова яка болить: усе тепло збиралось у вулицях мов у вигинах рук того хто вже проминув бачиш, отут, де колись був великий будинок? то не кров, присягаюся

так сталося, що я взяла другу премію смолоскипівського конкурсу — ergo, буде збірка! ✨ спасибі за вашу присутність тут. спасибі за те, що входите у контакт із текстом і резонуєте з ним. спасибі за вашу читацьку уважливість, завдяки якій бачу, куди рухатися. без вас цього не було би!

дурна людина й розумна пташка розповідали казку про смерть: пройдеш крізь три а четверта крізь тебе пройде. і був кінець переступного року і все вкривалось гарячим снігом старі жінки верталися від порожнього засіка і казали: пийте з неї це кров моя а хліба немає; кладіть мене дітоньки в теплу воду я розчинюся в ній мов крижина дурна людина просила розумну пташку: покажи мені ще раз, вчетверте, як ти розкрилюєшся

* важко уявляти як цей сад поставав із попелу сад належить місту, належить поствоєнній історії німецького міста свого часу знищеного десь на дев'яносто відсотків важко уявляти навіть із розрахунку що попіл це чудове добриво та тягар цих роздумів - це для інших думати про смерть як про частину циклу життя це привілей великої відстані до реальної небезпеки де слова "смерть" не означає "убивство" життя надто коротке й крихке для такої байдужості тільки навчишся розрізняти стиглі плоди від зелебух а вже твої однокласники вирушають на фронт захищати свої сади думати про історію немає часу уявлення про минуле минають із людьми убитими цими днями ні, не подумайте це не розмова про смерть ні, не зараз

щоранку я нарікав стрілу новим іменем але до вечора забував яким саме бо її вістря жодного разу не багряніло я запитав у равлика котрий повз мов велика бібліотека чи такий я як перша людина — а він відмовчався вчора я витягнув просто з повітря ножа а сьогодні — скелет рибини; стріла повертається закривавлена — замість пера у неї велика думка якій не місце в малій голові

[похвальба літу] і людина-ящірка не рухається під сонцем щоб людина-змія скидала засмаглу шкіру повітря від спеки протяжне мов грецька пісня і літо — це озеро що здається великим поки ми тут, на березі іі ґрунт колись так розійшовся що в нірці крота стало більше світла земля розтріскується мов лід в день відлиги але мовчить ніби їй вже не стало сил тримати усе це та діти здійматимуть куряву поки мʼяч між ними не стане відрубаною головою ііі я не бачила тебе серед трави але на осінь розвиднілось і ось ти тут, висохла квітко, пізня утіхо й нежданий смутку ми могли би дивитися на птахів що відлітають але мені не можна тут залишатися

я постійно ходжу тією дорогою де на асфальті чорніє шрам гальмівного сліду я знову й знову приходжу сюди хоча до старого болю краще не повертатися дощ так часто зводить між нами стіну плачу та дарма: серпень зробив всі дерева осінніми я кладу сухі тіла ягід собі до рота наче слова яких не можу дотримати я обіцяла любити за двох та моєї любові не вистачить ні на кого

жалощі мов нехрещені діти їсти просять коло дороги під ліхтарями що робити коли перевертаєш мертві ворожі тіла а серед них — хтось із прекрасним обличчям що робити: хтось плаче але невідомо в якому пейзажі що робити коли стало шкода чужого співчуття іде по стерні мов ангел що танцює на вістрі голки та місця куди поставити закривавлені ступні дедалі меншає