Redkach_Ivan _11

А может хватит врать себе Ведь ты мне просто друг Судьбу мешаю я в вине И мучаюсь от мук Летала на твоей луне Косалась твоих губ и рук С надеждой вспоминаю о тебе И слёзы вытираю с бледных щёк А сердце у меня в серьёзной ране Я стала слушать грубый рок Я стала убивать словами Я стала унижать всех сук Я стала стервой стала барби

Розмова з Іваном Редкачем, боксером-професіоналом В українському професіональному боксі назріла зміна поколінь. Більшість спортсменів, з якими у світі упродовж багатьох років асоцію­вався вітчизняний бокс, припинила виступи або близька до цього. Їхнє місце повинна зайняти нова плеяда талановитих атлетів, за яких ми уболіватимемо та радітимемо їхнім успіхам. Одним із найперспективніших українських боксерів-професіоналів у легкій вазі (до 61 кг) вважають Івана Редкача. Уродженець Сумщини живе та тренується в Лос-Анджелесі. Він дебютував на професіональному рингу восени 2009 року. Відтоді українець здобув 14 перемог, 12 з яких нокаутом. Про себе та свою кар’єру Іван Редкач розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Газеті». — Іване, як оцінюєте свою кар’єру в любителях? — Протягом шести-семи років був у збірній України другим номером. На Олімпіаду не поїхав, оскільки програв у фіналі чемпіонату України Олександрові Ключку. Ми п’ять разів з ним зустрічалися у вирішальних поєдинках національного турніру, й в усіх я йому поступався: коли засуджували, коли програвав тільки одне очко. Мені постійно чогось не вистачало у поєдинках із Ключком — не знаю, чи фізичної, чи психологічної форми. А на міжнародній арені не щастило з жеребом, адже вже на стартових етапах турнірів зустрічався з лідерами світового боксу. Останні мої змагання серед любителів відбулися у Маріуполі. Боксував з фіналістом чемпіонатів Європи та світу. Свого суперника я перебоксував, відправив у нокдаун, зламав йому ніс, але перемогу з різницею в один удар чомусь віддали йому. — І Ви вирішили перейти у професіонали? — Так, відразу після бою сказав тренерові, що хочу спробувати себе у професіональному боксі. Він відповів, що може посприяти у переговорах з промоутерською компанією братів Кличків. Але в Україні я починати кар’єру боксера-професіонала не хотів. З дитинства мріяв потрапити в Америку, саме там хотів спробувати свої сили. — Щоб боксувати в Америці, одного бажання замало. Як Вам вдалося потрапити на заокеанський ринг? — Мене познайомили з менеджером Едуардом Гумашяном. З ним ми спершу поспілкувалися інтернетом, після чого Едуард запросив мене на збори в Америку. Приїхав, потренувався у «мексиканських» залах, багато спарингував. Мені часто діставалося, адже мексиканці вирізняються величезним бажанням битися. З ними в рингу — те саме, що потрапити в клітку до тигра. Тим паче, мене від початку ставили в пари з досвідченими боксерами, чемпіонами світу. Було непереливки: в одному зі спарингів частину язика відкусив через те, що пропустив аперкот, на обличчі постійно були синці. Все-таки, щоб перелаштуватися із любителів у професіонали, потрібно багато часу. Потроху почав битися краще, перестав бути «мішком для биття», мене почали поважати, прийняли. В Америці можу в будь-який зал зайти, й мене усюди впізнають як хорошого боксера. Добитися цього було важко. Дуже багато боксерів їде в Штати й через деякий час, нічого не досягнувши, повертається. — В Америку полетіли за свої кошти? — Ні, всі витрати взяв на себе мій менеджер — дорога, харчування. Після двох місяців тренувань, я провів свій дебютний бій на професіональному рингу. Виграв його нокаутом у першому раунді. Повернувшись на Батьківщину, розповів усе тренеру, сказав, що в Америці мені дуже сподобалося, хочу туди знову. А він образився, ми й досі спілкуємося не так щиро, як раніше. Прикро, він же мені — другий батько. — Тренер хотів, щоб Ви залишилися в любителях? — Можливо. В любительському боксі я вигравав у призера Олімпіади Тараса Шелестюка, фіналіста Ігор Дениса Берінчика. Але не міг чекати, прагнув боксувати, прогресувати. Шість років другим номером — мені це не подобалося, відчував, що мушу щось змінити. В любителях мені щось не вистачало — не таланило із жеребкуванням, сам десь недопрацьовував. З часом ті боксери, яких перемагав в аматорах, досягли хороших результатів. Я ж вибрав інший шлях. — До чого найважче було звикнути в Америці? — Після перших тренувань, бувало, лежав уночі в ліжку, дивився у стелю і думав: «Що я тут роблю, для чого сюди приперся?».

Тренування були надзвичайно складними, а ще дуже хотів додому. Пізніше втягнувся. Усвідомив, що назад дороги немає. Я ж пообіцяв доньці повернутися з титулом чемпіона світу. Зараз уже не відволікаюся на ностальгію, працюю задля своєї мети. — Професіональний бокс в Америці — це не лише спорт, а й шоу-бізнес. Щоб отримати право на великі бої, без популярності не обійтися. Чи цікаві українські боксери американським глядачам? — Американцям ціка­вий бокс як шоу. Ось росіян­ин Руслан Проводніков сподобався місцевим глядачам: він, хоч і програв чемпіонові світу Тімоті Бредлі, однак показав видовищний бокс і дуже добре себе зарекомендував. Тому в його наступних боях тепер зацікавлене телебачення, а це вже зовсім інші гонорари. Головне — показати себе. Навіть якщо твої поєдинки наразі не показує ТБ, потрібно боксувати якомога краще й видовищніше. Адже телеканали часто відправляють на вечори боксу своїх людей, які спостерігають за спортсменами. — Брати Клички билися в Америці, але не стали там популярними. Виступали там і Сергій Дзінзірук, і Володимир Сидоренко. Закріпитися їм також не вдалося. Навіть Андрій Котельник, якого засудили в бою з Девоном Александером, здавалося б, показав хороший бокс, але в Америці, так би мовити, не мав попиту… — Щодо Котельника, то все пов’язано з його промоутером Доном Кінґом, якого вже не вважають супер-зіркою. Андрій справді дуже добре боксував з Александером, виграв у нього. Але Дон Кінґ не був зацікавлений у Котельникові. Він його використав, як гарматне м’ясо. Дону Кінґу потрібно було заробити грошей на цьому поєдинку, і він це зробив. — А чому Клички непопулярні в Америці? — Вони хороші боксери, але їхній стиль не цікавий американцям. Їм більше до вподоби манера введення бою Кріса Ареоли, який є агресивним панчером. А Клички не люблять битися відкрито, вступати в «рубку». Вони завдають ударів на дистанції, багато працюють джебом. Клички перемагають, але не дають публіці головного — видовища. — Судячи з Вашого рекордсу (кількість перемог, зокрема нокаутом, поразок та нічиїх), Ваш стиль мав би сподобатися американцям? — Стараюся… Усе залежатиме від мого промоутера Лу Ді Белли. Телеканал Showtime був зацікавлений у поєдинку за моєю участю, але тоді не вдалося домовитися. Зараз ведуть перемовини про трансляцію мого бою на HBO. Це — дуже серйозно. — А коли Ви битиметеся за титул? — Думаю, через один-два бої. Зараз головне — добре проявити себе у найближчому поєдинку, який транслюватиме телебачення. Тоді матиму можливість проводити хороші бої. — Після Ігор-2012 у професіонали перейшов тільки Тарас Шелестюк, який також підкорює американський ринг. Якщо інші олімпійці нарешті наважаться стати профі, що їм порадите: залишатися в Європі чи летіти за океан? — У кожного своя дорога, ситуація, вподобання, а тому узагальнювати не можна. До речі, мене запитували журналісти, чому Василь Ломаченко не переходить у професіонали. Мені здається, наразі Василя усе влаштовує в любителях: він здобуває титули, за це йому дають хороші гроші, дарують квартири чи автомобілі. Навіщо йти в професіонали, не знаючи, що там буде? Є ж чимало прикладів, коли успішні любителі програвали в професіональних поєдинках. Ці два види боксу відрізняються, потрібно це розуміти.

если душа нараспашку - может быть наплюют, если обещали однажды - думаешь снова врут? если ушли – вернутся, пусть это тяжкий труд, если принять, поверить - заново заберут? если любил когда-то – сложно решиться вновь? если любовь проходит – это была любовь? если оставить дом и уехать искать себя? если нашел – отлично, если вернулся – зря? если искать идеальное – можно и не найти, если закрыть глаза – легче сойти с пути? если упали в бездну, так, что совсем не встать, если вставать не хочется – нужно ли отступать? если увидел взгляд и земля ушла из-под ног, если распятый – сын или сразу бог? если запах волос может свести с ума, если бросает мама, которая родила? если вопросов море, а плавать совсем невмочь, если мы любим тех, что когда-то послали прочь, если сегодня горе – завтра улыбке быть? если можем простить – как суметь не любить? если весь мир сквозь серую призму снов, если проснулся с мыслью, что все это было зря, если ты правда можешь, если готов - прошу, загляни в себя.

😍

❗️Скандал на конкурсе Евровидение 2024. Один из участников оказался скрытым гетеросексуалом.

This is child abuse. Это пиздец конечно что происходит в мире

Профессиональный бокс - это не только о спорте, но и о бизнесе. Это уже работа. На свою работу, я хожу в Америке уже с 2009 года. Дай Бог ещё долго буду работать на ринге)). Вконец концов есть Евроведение туда не бесплатно поехали, спонсоры украины, государственный бюджет и тд. В боксе все исключительно индивидуально, кто как хочет. Конечно же можно спикулировать и махать прапором на лево и на право и выдавливать слезы жалости. А зачем? Для этого есть президент и в боксе его представитель Усик. Они прекрасно спровояютсся со своей работой. Каждый должен заниматься тем, чем умеет и что у него получается. Я плохо спикулирую, да и вообще не умею. А что украинцам так важно если я на ринге с флагом украины или нет.....не думаю. Им важно чем семью свою накормить и как на первую линию не попасть. Вышел я с флагом Украины - плохой. Не вышел - тоже плохой. Lose lose situation. Родину я свою конечно все равно люблю, но люблю её той которая она была в детстве. Сразу вспомнилась песня ДДТ про родину))) корни свои я не забываю, благодарен советской школе бокса бесконечно. Но семья моя - Америка.🇺🇸 Какая разница какой флаг. Если вам нравится той или иной атлет или певец, то не имеет значения какой у него флаг, паспорт, религия, вообще мировоззрение. Давайте уже обращать внимание на то какие мы люди, на человеченость! У меня все 👊🏿