Березовый сок

Якщо я не права, то виправте мене. Ця тема мене цікавить, я її думаю і поки думаю її так. Одна з наріжних проблем, в яку все впирається, є те, що в нас так і не відкрився трудовий фронт. Повноцінне оборонне виробництво. Реальна допомога фронту і реальна альтернатива для тих, хто з багатьох причин не може долучитися до боротьби на фронті, але міг би вйо* на перемогу в тилу. Відсутність єдиного трудового фронту підмінено карикатурністю "фронту економічного", де внеском в перемогу вважається сплата податків, відвідання кав'ярень і ресторанів, купівля всього - від мас-маркета до лакшері,, навіть гра в онлайн-казино та й просто повсякденні речі повсякденного життя. Що з війною, що без війни. На цьому тлі вирізняються дрібні псевдоволонтерські, бо насправді бізнесові, ініціативи з оборонного виробництва на коліні. Маса таких дрібних ініціатив намагаються закріпитися на полі оборонки, неістово конкурують одна з одною, виснажуючи себе цією конкуренцією, втаємничуючи одне від одного вдалі розробки серйозніше ніж кока-кола рецепт свого напою. Складається враження, що в цьому секторі пробитися на рівень закупок МО важливіше ніж перемога. І тоді значення набуває ще один фронт - маркетологічний. Бо МО при такому розмаїтті дрібноти і нестачі інженерних компетенцій неминучо дає слабину (корупційний фактор поки виключаємо) - і тоді на фронт потрапляє продукт, де очевидно, що язикаті маркетологи переговорили косоротих інженерів. Наприклад, є вид дронів, які закуплені у великій кількості і з якими не знають, що робити по всьому фронту. Воно, сука, не летить. Є підозра, що війна в бізнес-середовищах сприймається, як те, що невічне, перемога як гарантована, і важливо встигнути. В підсумку ми отримуємо оборонний продукт рівня аліекспрес по-українськи: незугарний, зате дорогий. Який не пройшов випробування. В ціну якого закладено дорогу оренду, дорогі енергоносії, українські зп, українські податки і нашу ж українську хитрожопість. Перемогти МО на маркетологічному фронті вдається не всім, тоді на фронт починаються холодні дзвінки "Ми волонтери, купіть наші дрони, підтримайте українське". У цьому місці моя голова вибухає від набринілого абсурду. (с) Леся Ганжа

А на Росії триває боротьба з бандерівцями. У кино. Там і далі агітпром формує світогляд при якому бійці за звободу Україні гірші ніж злодій-рецидивіст. Не здивований. Бо вони схиблені на цьому.

Відразу зазначу, що не прихильниця радянських практик і, взагалі, я за все хороше і проти всього поганого, а також дотримуюся думки, що людина понад усе. А тепер історія для людей, які вже рік розказують, що мотивує лише добровільний вибір. І хіба будуть воювати з примусу та все таке. Ми ж не перші в історії в цій ситуації. В мене вже десять років періодично в цьому контексті виринає життєвий шлях одного з дідів з моєї родини. Був в мене дво чи троюрідний дід. Життя його - це кейс, що актуальний для не дуже пасіонарної більшості. Молодість його припала на Другу світову війну. І почав він її з того, що дезертирував прямо з призовного пункту 22 червня 1941 року. Як і 99% всіх призовників цього конкретного села Київської області. Київ бомбили і під шумок… Не втекли і пішли воювати з кількох десятків тільки один з моїх дідів і його близький товариш. Рідні та сусіди вирішили, відтак, що ці два хлопа на все село - клінічні ідіоти, не дбають про родини і взагалі пропащі. Але двоюрідний дід був не таким і тримався в межах загальної норми. Навіть більше. В нашому центрально українському селі традиція не любити «совєти» жила ще з 20-х років 20-го сторіччя. Колективізація, Голодомор, чорна дошка, занадто заможні для колгоспу, вбитий невідомими прямо на зборах перший голова колгоспу і все таке. То ж двоюрідній дід щиро вважав, що німці розформують колгосп і роздадуть землю колишнім власникам. А ще німці на завжди і хіба ж таку силу можна перемогти. Звична його мантра, за переказами старших родичів. І так би він і думав, що то не його війна, якби якось його німецький управитель не побив нагайкою за не достотньо сумлінну працю. Бо німці, раптом, землю не тільки не роздали. А ще й зберегли колгоспи та рабську працю в них, як більш зручну з точки зору експлуатації селян. Так буває, що найгірші практики діючої влади стають геть поганими, коли думаєш, що какая разніца. Коротше, життя цього діда під німецькою окупацією несподівано виявилося безрадісним і сповненим розчарувань. А коли фронт покотився в зворотньому напрямку, то виникла реальна небезпека бути розстріляним за міркування, хто там не народжений для війни. Тим більше, пригадаємо, народженими для війни з усього села станом на 1941-й рік було рівно два хлопця. Всі інші ненароджені і не придатні. Але Червоній армії дуже потрібен був мобілізаційний ресурс для наступу на Київ, тому згоди не питали. В підсумку, на кладовищі села стоїть стела з призвищами полеглих на війні, де цілі родини зникли повністю й без нащадків. Нікого з чоловіків не залишилося взагалі. Ціна деокупації для українських людей виявилася от така. А що там двоюрідній дід? Зі страху і примусово загребли. І він не тільки зміг вижити в наступальних боях. Він виявився нічогеньким собі штурмовиком. Одним з перших форсував Одер і мав орден Вітчизняної війни за це. Погугліть про ту операцію, щоб зрозуміти. Ще купку менш видатних медалей до того. Повернувся. Розплодився і розмножився. Жив як шанована людина в колі інших фронтовиків. Хоч совєти продовжував не любити. Як і інші з його оточення. А цю історію мені розказали вже після його смерті як ілюстрацію до тези, що між ганьбою і обов'язком інколи варто обрати обов'язок, навіть коли боїшся та не сильно маєш вибір. (с) Ольга Лень

Ми мали б обговорювати не ухилянтів за кордоном і не мобілізацію, а неспроможність державного управління. Бо і штурмовики Тиси і зірвана мобілізація не є самостійними проблемами, а є похідною від неспроможності державного управління. Саме неспроможність держави контролювати силові органи і прикордонників привела до того, що за кордоном зараз перебувають сотні тисяч чоловіків призовного віку. Держава їм забороняє, але неспроможна проконтролювати цю заборону. Бо прикордонники працюють не на державу, а на себе. Тому за перетин кордону є такса у твердій валюті і ця схема працює безвідмовно. А СБУ та інші силові органи не мають достатньо сил, бажання, вміння вплинути на прикордонників щоб ті виконували закони держави Україна. Армія, в якій нікому служити – це теж в першу чергу про неспроможність державного управління. Бо звідки взялися бусіки, які хапають чоловіків на вулиці? Вони взялися з неспроможності держави ухвалити нормальний закон про мобілізацію, який би стимулював мобілізацію і робив життя ухилянтів нестерпним. Півроку президент, Кабмін і Верховна рада перекидали один на одного відповідальність, а в результаті народили безглуздий закон про мобілізацію, який дуже мало чим відрізняється від того, що був. І, якщо ви тягаєте страшні історії про США та Ізраїль, де ухилянтом бути дуже боляче, то в нас просто немає такого закону, щоб ухилянтам було боляче. Держава Україна, на відміну від Ізраїлю та США, не спроможна такий закон народити і виконувати. Ми велика країна. Серед нас проживає близько 5 млн військовозобов'язаних. Для того, щоб укомплектувати армію, звільнити в запас хворих, дати можливість ротації, достатньо мобілізувати кожного десятого. Не кожного другого чи третього, а кожного десятого. Це не так вже й багато, за великим рахунком. Але ми не можемо. Бо наша держава не знає, як це ефективно зробити. І тому по вулицям їздять бусіки, бо інакше мобілізувати держава не вміє. Звичайно, легше всього перекласти відповідальність на поганий народ-ухилянт. Але чи вірішить ця груба маніпуляція і перекладення відповідальності з влади на народ проблему поповнення армії? Ніт, не вирішить. Проблему поповнення ЗСУ і цілий ряд інших проблем вирішить тільки ефективне державне управління. І, якщо суспільство хоче вирішувати проблеми, а не спускати пар у свисток, воно має вимагати від влади ефективного державного управління. Інакше - ніяк. (с) Сергій Марченко

Дитина у Держдепі США спитала про Україну! А в України достатньо зброї, щоб захистити себе? Таке питання заступнику речника Держдепу США Веданту Пателу поставила дитина! Як хлопчик опинився на брифінгу в Держдепі? І що відповів Пател? Дивіться у відео "Голосу Америки".

ВАКС обрав запобіжний захід міністру агрополітики Сольському у вигляді тримання під вартою до 24 червня із можливістю внесення застави у понад 75 мільйонів гривень. В цій ситуації мені цікаво, як швидко аноніми внесуть заставу? А те, що внесуть, я не маю сумніву.

Час гарних новин!

793 доба активної фази 10-річної війни. Хочеться дещо написати, але треба бути стриманішим. Тому просто запитаю, як завжди. Всі тут?

Мирной ночи 🌙 всем хорошим людям А вся русня пусть сдохнет!

Выбор совершенно дьявольский — или идти на сделку по заложникам, почти на условиях Хамаса или продолжать войну, чтобы Хамас добить, но заложников потерять. Посередине не выходит никак. Освобождать надо, даже если заложников значительно меньше, чем мы предполагаем. Они попали в плен не по собственной глупости или неосторожности, нет. Их забрали из собственных постелей, государство не выполнило базовый пункт договора с гражданином — не обеспечило ему безопасность на своей территории, у него дома. Добивать тоже надо. Иначе, даже при всем нанесенном ему колоссальном ущербе, Хамас быстро залижет раны, отрастит новые головы взамен отрубленных и снова придет и снова будет война. Выбор между ужасным и катастрофическим. Если откажемся от операции в Рафиахе, война закончится и мы проиграли. Если не вытащим людей, значит, все равно проиграли. И от души желаю, вот от души — когда люди, принимавшие решения в ночь с 6 на 7 октября, да и до этого тоже, авторы этой сраной "концепции", закончат службу/карьеру и будут получать свои генеральские и чиновничьи пенсии (а они получат, даже не сомневайтесь), чтобы каждый кусок вставал им поперек глотки.