...and Action!

Виявилося, що в різних кінотеатрах по всьому світу показують різні версії Spider-Man: Across the Spider-Verse. Багато в чому різниця стосується окремих фраз персонажів або їх реакцій, тому поки що нічого особливого. Наприклад, на початку мультфільму помічниця Мігеля робить з ним селфі після закінчення діалогу. А ось у тій версії, яку дивився я, такого не було 🥲 Ендрю Левітон, помічник монтажера, офіційно підтвердив, що існує щонайменше дві версії мультфільму. Але скоріш за все їх більше. Після того, як в інтернет стали викладати фрагменти сцен, він у себе у твіттері просто написав "Мені було цікаво, коли люди почнуть помічати...". Для мене як монтажера ця історія звучить дуже цікаво, оскільки так реалізується тема мультиверсу в нашому світі. Це дуже зрозуміла і проста концепція, яку хотілося б розгорнути ширше. Уявіть собі, як у хаотичному порядку кінотеатри заповнюють версії мультфільму з дуже різними сценами, які драматично впливають на історію, або демонструють всілякі варіації характерів персонажів, які впливають на вже знайомий образ героя. А можливо навіть версії із різними кінцівками (все ж таки п'ятиактна структура мультфільму дає можливість створювати різний зміст). Трохи холодно до аудиторії, розумію, просто в моєму уявленні у деяких глядачів могло б прокинутися почуття колекціонування та прагнення подивитися всі версії. Щось на зразок ARG, в яку розумієш як грати тільки по ходу. І ніхто не знає її масштабів, тому що межі мультиверсу невідомі. Що ж, тепер можна зробити припущення, що новий кінотеатральний мікс, де нарешті діалоги не заглушені музикою, це теж окрема версія з мультиверсу 😈

25 років тому на екрани кінотеатрів вийшов мультфільм Mulan. У зв'язку з цим згадав один факт про монтаж, який я все ще не можу викинути з голови — всі пісні в Mulan є тільки в першій половині мультфільму. Щойно герої знаходять зруйноване поселення, музичні номери повністю зникають з наративу, підтримуючи тим самим густіший і темніший тон історії. Бачу в цьому винятково свідоме творче рішення, яке ділить події для персонажів на "до" і "після" — монтажно пісня про фантазії героїв обривається неймовірно різко, вириваючи не тільки глядача з наповненої позитивом емоції, а й самих героїв мультфільму, зіштовхуючи їх із жорстокою реальністю. Легко можу уявити, як тоді усередині студії Disney могло б народитися рішення "нам усе ще потрібні пісні наприкінці, а то занадто темний тон", або "нам потрібно більше явного ритму на екрані, тому потрібно більше музичних номерів". Але Mulan не такий мультфільм. При тому, що перехід виключно на скор тут цілком виправданий (музику до мультфільму написав Джеррі Голдсміт) — одна тільки сцена трансформації героїні працює як окремий фільм всередині фільму (яка ж дивовижна сцена, просто не можу). Все ж таки Голдсміт неймовірно контролює емоції глядача за допомогою музики.

На контрасті з потенційно останнім фільмом Хаяо Міядзакі, у цікавий спосіб мені пригадався його перший повнометражний фільм — абсолютно прекрасний Lupin the Third: The Castle of Cagliostro 1979 року. Коли я дивився трейлер до Mission: Impossible - Dead Reckoning Part 1, помітив у кадрі досить знайомий жовтий автомобіль, на якому Том Круз і Хейлі Етвелл намагаються відірватися від італійської поліції. Кадри погоні вже мають дуже цікавий вигляд, але жовтий вінтажний Fiat 500 для мене був набагато цікавішим. Випущений 1979 року The Castle of Cagliostro є другим анімаційним повнометражним фільмом франшизи Lupin the Third, у якому розповідається про пригоди крадія Арсена Люпена III. У ранніх роботах, особливо в оригінальній манзі 1967 - 1969 років, Люпен був більш серйозним персонажем і водив вишуканий Mercedes SSK. Але Міядзакі навмисно переробив героя у більш оптимістичний бік, посадивши Люпена в маленький жовтий Fiat 500. Зрештою ця машина стала для персонажа його справжнім домом. Fiat з'являвся в багатьох інших творах про Люпена, але найбільш відомим він став завдяки абсолютно прекрасній погоні, що відкриває фільм 1979 року. До речі, сторіборди до цієї сцени малював сам Міядзакі. У мене відчуття, що вибір Fiat 500 не випадковий для Mission: Impossible. Просто подивіться на те, як по-анімаційному рухається автомобіль у фільмі з Томом Крузом, ніби її водить Люпен за законами гротескного і вигаданого світу Міядзакі. До того ж ця жовта машина одна з найбільш впізнаваних анімаційних автівок в історії, тож навряд чи це простий збіг.

Прем'єра нового фільму Хаяо Міядзакі вже за місяць відбудеться в Японії (14 липня). А в інтернеті немає жодного промо-матеріалу, жодного трейлера чи кадра, навіть жодного імені актора озвучення — нічого. Тільки цей постер. І це свідоме рішення Ghibli. Чи буде це останній фільм Міядзакі, чи він ще зможе здивувати нас раптовим "гаразд, у мене є ще одна історія", ми не знаємо. Але особисто у мене велика повага до такого способу — ми, як студія, просто хочемо зробити фільм. А репутації та сили нашого імені має бути достатньо, щоб ви на нього сходили. Це має бути ваш свідомий вибір як глядача, тому просто приходьте в кінотеатр. На якомусь рівні хочу такий самий підхід до західних прем'єр: ні трейлера, ні промо, просто фільм і я як глядач наодинці з ним.

Дійсно гарне відео, яке пояснює в чому суть нинішнього протесту сценаристів. З появою стрімінгів індустрія так і не адаптувалася до експоненціального зростання кількості фільмів і серіалів. А сценарист зараз потрібен не тільки на препродакшені, але й під час самого фільмування. У Vox дуже добре вийшло і зачепити нерв сьогоднішнього протесту. І водночас сформулювати простою мовою, що має змінитися, щоб індустрія кіно, яку ми знаємо зараз, не зламалася.

Головне, що створює цю дивну естетику низькобюджетного японського шоу, це різка хореографія — постійні сальто, явні троси і відсутність зв'язку між силою удару і його наслідками. Плюс у фільмі стало набагато більше сетпісів, які базуються на магії або надздібностях бійця, що, звісно ж, віддаляло бій від приземленості, роблячи його комічним. Annihilation був досить важливим епізодом у моєму дитинстві — саме тоді я навчився внутрішньо пояснювати собі, чому цей фільм для мене виглядає до неповоротного стану погано і що я взагалі відчуваю з цього приводу. З віком, знаючи контекст жахливо поспішного виробництва, я вже не відчуваю колишньої суворості. Більше співчуваю і частіше звертаю увагу на те, що мені сподобалося. Наприклад, бадьорий саундтрек і подвійне сальто в битві Саб-Зіро і Скорпіона все ще неіронічно радують. Напевно можна сказати, що Annihilation зараз має такий вигляд, ніби його зробила дитина, а якийсь дорослий подивився на це і каже Look at this, it's disgusting. I love it! В інтерв'ю для книги Люка Оуена "Lights, Camera, Game Over" продюсер Лоуренс Касінов розповів, що фільм був випущений із незакінченими візуальними ефектами. Але студія сказала: "Нам все одно". Тому якщо коли-небудь кінематограф поглине AI, то цей фільм йому точно не вдасться відтворити. Аж надто багато чого тут пішло не так, а зв'язок із токусацу фільмами практично випадковий. Що дає абсолютно унікальний і ні на що не схожий вайб зламаного кіно. (2/2)

Що стосується Mortal Kombat: Annihilation, то якщо дивитися на нього як на токусацу фільм і не звертати уваги на рекаст, усе стає тільки краще. Токусацу з японської перекладається як "фантастичне кіно зі спецефектами про супергероїв". Дивилися Power Rangers (вони же Super Sentai), Ultraman або Kamen Rider? Annihilation розділяє з ними майже всі складові — починаючи від яскравих костюмів і палітри, аж до нескінченного екшену різного рівня абсурдності (до речі, сучасні кінокомікси, на зразок останніх фільмів Marvel, теж можна вважати токусацу). Annihilation дуже легка мішень для биття. В окремих інтерв'ю 2012 року співавтори Mortal Kombat Ед Бун і Джон Тобіас настільки ненавиділи фільм, що вважали його найгіршим досвідом за всі роки, які вони провели, працюючи над франшизою Mortal Kombat; На честь двадцятиліття Робін Шоу і Пол Андерсон відкрито висловлювали ворожість до фільму (Андерсон не займався сиквелом, оскільки був зайнятий Event Horizon); Графік був НАСТІЛЬКИ щільним що деяким акторам і каскадерам довелося зіграти декілька ролей; А про те, як протягом багатьох років компанія New Line Cinema намагалась розробляти третій фільм, можна написати цілу серію книжок — настільки там усе було боляче. Гаразд, ще в цьому фільмі Скорпіон кричить SUCKEEERS!, його затягує у фіолетову жижу і ми більше його ніколи не бачимо. Вловили думку. Але в дитинстві крім першого фільму та Annihilation нічого не було. Окрім фішок. Тож хлопці у дворі тільки й робили, що роздивлялися на них арти, тим самим дражнячи свою фантазію — десь там був ідеальний Mortal Kombat на великих екранах. Ще був серіал Mortal Kombat: Conquest, але щоб його подивитися, потрібно було кабельне телебачення, чого в мене в дитинстві не було. Тому Annihilation був переглянутий мільйон разів разом із першим фільмом. Час минав, по телевізору показували тих самих Power Rangers, а потім сталося занурення в аніме. І тільки зараз до мене дійшло — Annihilation такий самий токусацу серіал, який ти випадково міг увімкнути ввечері по телевізору. (1/2)

В інтернеті не так просто знайти behind the scenes першого Mortal Kombat. Тому я вирішив зібрати все важливе в один пост і провести невелику реставрацію матеріалів, які не дуже гарно збереглись (по факту вам потрібно лише два). - П'ятнадцятихвилинний спешл Mortal Kombat - A Journey Behind The Scenes. Якщо ви хочете подивитися на молодих і красивих людей у кадрі — цей спешл для вас. Можна дізнатися, що у Пола Андерсона (якому на момент зйомок було 29) не було досвіду в бойових сценах — він знімав їх загальними довгими планами, тим самим довівши акторів до виснаження. Робін Шоу порадив йому знімати бойові сцени частинами, де удари були серією великих та середніх планів, а решта дії залишилася на загальних. Битви відразу ж виявилося знімати легше. Я розумію, що зараз це максимально стандартна практика (навіть занадто стандартна), але на цьому фільмі Андерсон багато чому вчився по ходу. - Сорокахвилинний документальний фільм зі знімального майданчика спеціально для каналу TNT. Досить рідкісний VHS рип. Документалка цікава тим, що дає зрозуміти в якому контексті існував фільм і скільком речам знімальна група вчилася прямо під час зйомок. По суті це сильно розширена версія спешла Mortal Kombat - A Journey Behind The Scenes, яка розказана з іншої перспективи. Подобається той факт, що десь на 54-й хвилині фільму Лю Канг мав повторити акробатичне сальто Саб-Зіро, але актор Робін Шоу (який крім головної ролі ще був координатором деяких трюків) не зміг цього зробити. Після кількох дублів замість акробатичного прийому він просто побіг вниз з криком як у маніяка. Саме цей кадр і увійшов до фінального монтажу фільму. Обожнюю момент у якому знімальна група підтримувала актора, виставляючи йому жартівливі бали за виконаний прийом. P.S. Mortal Kombat ніколи не був показаний критикам до виходу на екрани. Just sayin' 😏

Епілог під Orbital - Halcyon On and On — моя найулюбленіша секвенція. Це найчистіший, найсвітліший і найніжніший трек з усього плейліста. Ідеально вписується в кульмінацію, в якій Лю Канг приміряється зі своїми демонами, а його друзі врятовані. Подобається, як приємний голос і акуратне фортепіано підтримує реакції акторів — такий інтимний момент і без стандартного голлівудського скора! Аж до першої хвилини трек підтримує повільний і чутливий темп сцени. Особливо подобається, як довго ми тримаємося на кадрі на позначці 1:11, де Лю Канг видихає і відпускає минуле. Після чого йде, можливо, мій найулюбленіший шот у всьому фільмі. На 1:17 у кадр входить Кітана, а її поява підтримується новим витком ритм-секції. Тобто трек набирає обертів тоді, коли в сцену додаються персонажі. Я не можу точно описати, чому мені так сильно подобається поява Кітани. Можливо через увагу до ритму треку (склейка з акторкою відмінно підтримує пейсинг сцени), чи то річ у спокійному й упевненому обличчі Таліси Сото, яка зіграла принцесу, — у ній є щось таке неймовірно спокійне, що ідеально поєднується з настроєм музики. А фраза Лю Канга Let's go home і його впевнена стійка в променях густого світла закріплює цей мирний ефект. На 1:33 музика набирає повної потужності. Подобається, як зі збільшенням шарів у треку додаються нові шари в сам кадр — діти з прапорами не просто символ перемоги у контексті фільму, це ще чудово поєднується з ускладненим ритмом самого треку. Плюс ми вперше бачимо, як герої проживають позитивні емоції. Цьому фільму не обов'язково було розкривати персонажів з якогось емоційного або людського боку, але це тут є. Раніше я писав про Дені Вільнева, який покладався на музику Йохана Йоханссона замість експозиції. Пол Андерсон робить те саме — трек від Orbital не дарма такий ніжний і світлий. Він служить не тільки ритмічним і кульмінаційним відбитком, а й, на мій погляд, експозицією для глядача — що відчувають персонажі і як їм зараз легко після пригод.

Хотів додати про CG 90-х, тому що цей шот із Рептилією напрошується. Так вийшло, що я ріс разом із цим фільмом. Перший Mortal Kombat і його саундтрек у мене в днк. І це так само стосується візуального представлення. Виключно на емоційному рівні я можу сказати, що графіку 90-х я люблю більше, ніж сучасну (хоча й не завжди). Стара відчувається набагато більш ручною та органічно вписаною в естетику фільмів тих часів. До того ж багатьох інструментів просто тоді не існувало і в мене багато поваги до шотів, які просто не вийшли з тих чи інших причин. Розумію, що в той час вже були візуальні ефекти, які навіть досі виглядають неперевершено (згадайте хоча б симуляцію води в The Abyss Кемерона 1989 року), тому пишу лише про емоції. Можливо, я не самотній у цьому.

У такий самий спосіб працює сцена представлення головного залу з бенкетом для гостей. Зверніть увагу, як після слів Шан Цунга у звуковій доріжці з'являється різкий дроп в тишу. А у наступній сцені далекий ритуальний голос і звук кам'яних дверей "запускає" саундтрек. Такий акцент притягує увагу і працює майже на несвідомому рівні. Зате тепер ми включені в процес. Ця сцена із залом працює рівно так само, як і сцена з проходкою Лю Канга — нову локацію не переривають монтажними склейками, а дають насолодитися оточенням за допомогою повільної камери і саундтреку. Одна з багатьох причин, чому перший фільм досить повільний. Що мені дуже подобається.

Мені здається, що перший Mortal Kombat чудово вчить глядача базовому розумінню ритму. Щоб це продемонструвати давайте звернемося до найритмічнішої частини — музики. Наприклад, проходка Лю Канга до Храму Світла — у сцені грає темний і густий трек від індастріал-гурту Stabbing Westward. Зверніть увагу, як ритм-секція треку вступає лише в той самий момент, коли камера відкриває глядачеві, де знаходиться герой. До цього була лише тиша і легкий подих музики, які вдало сетапили сцену. Що мене особливо радує, так це довжина плану. Кадр справді дихає, глядач може відчути силу моменту і роздивитися нову локацію. І це тільки тому що монтажер не зробив кат на інший ракурс, тим самим давши музиці вести сцену. Емоціям потрібен час. А основна емоція в сцені це прибуття головного героя. Завдяки ритмічній музиці, правильному розташуванню ритм-секції та уважному ставленню до довжини кадру ми відчуваємо, що перед нами трапляється щось дуже важливе. Не так то й просто знайти ритм, який підходить для проходки. У авторів, звичайно, якесь вражаюче відчуття простору кадру і руху в ньому, щоб підібрати до настільки простої сцени абсолютно ударний трек. Взагалі Mortal Kombat класно розуміє силу момента. Це відчувається в переходах між сценами (згадайте найперший перехід від страшного обличчя Шан Цунга до Лю Канга, який прокидається від кошмару) і в тому, як багато уваги приділяється сетапу (як у сцені з проходкою до Храму Світла).

35mm scan 💛 Зробив невеличку реставрацию оригінального тізер-трейлеру першого Mortal Kombat (вирівняв звук і підчистив кадр). Для історії. Побачимося в кіно у серпні 1995 року.

Графічність якраз те, що дуже добре відокремлює МК від сучасної HDR естетики, де "все має бути видно". Місцевий кіношний світ чудово транслює ідею максимально відірваного від нашої реальності готичного мультикультурного фентезі — більша частина фільму відбувається на стародавньому острові, в центрі якого турнір з бійцями з різних країн і світів. Через те арт-дирекшен більше йде в абстракцію і текстуру. Але фільм не перетворюється на візуальну кашу — навпаки, він повільний і сфокусований. Взагалі за сучасними мірками арт фільму можна назвати перевантаженим — природа поєднана з архітектурою іншої епохи, а Full CGI сцени не дають виразної географії (вежа в Шан Цунга в Outworld прекрасний приклад). Але це якраз чудово працює на внутрішню міфологію стрічки та створює той самий VHS лук без шумів та інших артефактів. Дуже люблю таке. Ах, так, тут ще можна сказати про абсолютно чудовий кастинг і образи — костюми, зачіски та типажі акторів супер likeble і теж наслідують візуальну графічність. Я б із радістю подружився з головними героями.

Почав своє літо з перегляду Mortal Kombat 1995 року. І зараз це просто неймовірна терапія — ідеальний фільм для літа. Таке враження, що мені знову 10 і навколо МК рухається безліч таємниць. Авжеж, дивився разом із жахливим, але водночас прекрасним Annihilation як double feature. Одна з тих речей яка мене досі дивує це VHS лук фільму 95 року. Навіть якщо ви зараз дивитеся Mortal Kombat на Blu-ray і 1080р летить у кожне ваше око, ви все одно не можете позбутися думки, що цей фільм справжній та надзвичайно цінний зліпок цілої епохи. Авжеж у нього абсолютно iconic саундтрек (який став платиновим менше ніж за два тижні), а візуальні ефекти скоріш ностальгічні, ніж серйозні (хоча режисер Пол Андерсон до фільму не мав справу з CGI, тому він навчався цього напрямку безпосередньо під час зйомок). Однак що мене особливо цікавить, це візуальне оформлення та ритм фільму. Подивіться на це густе освітлення, безмежної сили дим-машину та шалену блакить для імітації ночі — у всього цього неймовірний вайб кліпів 90-х з їхнім не дуже серйозним тоном, але водночас неймовірно щирим втіленням. Цей фільм легко можна назвати яскравим півторагодинним EDM кліпом із діалогами та арками персонажів. Таке освітлення з різною фактурою, температурою і впливом на різні матеріали декорацій створює дуже конкретну тактильну естетику. У тих же свічок у залі немає жодного практичного сенсу — усе заради вайба готики і старовини. Тобто від більшості локацій у фільмі не віє натуралізмом або реалістичністю. Якраз навпаки. Особисто я завжди відчував, що мені хочеться побувати на острові Шан Цунга або в Храмі Світла просто через те, як ці місця представлені у вигляді абсолютно вигаданого, трохи затуманеного простору. Навіть коли йдеться про натурні зйомки.

Для Янга роботи Іваноу стали дуже великим натхненням. Настільки, що навіть фільм про Хана Соло, де Янг був оператором, було знято схожим чином. Хоча зрозуміло, що це кіно із зовсім іншої категорії та

Мені подобається, що Янг часто використовує телеоб'єктиви для Arrival, які роблять таку красиву та інтимну компресію кадру. Янг вважає, що такі об'єктиви створюють близькість, яка породжує більш вагоміший простір для героїв фільму. Це особливо добре помітно в кадрах з видіннями головної героїні, Луїзи — сцени з її донькою відчуваються дуже сімейними та важливими. Але водночас космологічно далекими через недоекспоновану естетику кадру. Для мене такий вибір лінз створює найголовніше — я бачу вразливість та неміцність Луїзи. Від уразливості та в певному сенсі "недоліків" камери, а також уразливості актора, можна виграти. І Янг прекрасно знає, як зібрати воєдино ці сторони завдяки такому інтимному фреймінгу.

Янг створює не кінокадр, а лукбук. Знімок в альбомі. Який рухається і звучить. Це дуже м'який простір, у якому замість прямого освітлення переважає відображене освітлення, наприклад від стін чи неба. А загальний недоекспонований лук створює глуху тінь, яка скоріше поглинає кадр. Якщо камера прямує за персонажем, то найчастіше вона прямуватиме за силуетом. Усе для того, щоб не руйнувати інтимний арт фільму. Бо створення мазків зі світла і негативного простору набагато краще допомагає глядачу насититися таємничим світом фільму. До того ж такий тип освітлення підсилює тони шкіри та контури облич акторів. Тому ви завжди швидко перемикаєте увагу на актора і концентруєтеся на його грі. Це дуже зрозуміла кінематографія, яка незважаючи на джерело натхнення створює дуже чистий, обережний та тихий кадр.

Повернемося до Arrival і поговоримо трохи про операторську роботу. Для того, щоб краще зрозуміти візуальний стиль фільму і роботу оператора Бредфорда Янга, потрібно ознайомитися з роботами шведського фотографа Мартіни Хугланд Іваноу. Придивіться до цих знімків. Хіба ви не бачите в них арт Arrival? Недоекспонований лук, ледве помітні контури, все ніби в димці — вам постійно щось трохи заважає підійти ближче до об'єкта на знімку. Але водночас, парадоксальним чином, такий ефект створює тишу і близькість. Знімки Іваноу фіксують дуже конкретне відчуття від фотографії — ви тихо вдивляєтесь у знімок і намагаєтесь розглянути об'єкт, але замість інформації скоріше отримуєте відчуття ніби тонете. Мовчазні та абстрактні знімки створюють доволі інтимний і загадковий простір, де освітлення і деталізація зникають від зору глядача. Такі фото зазивають всередину себе, щоб стати частиною цього спокою. Але при цьому ненав'язливі і не тиснуть. І саме такий ефект від кадру не просто чудово доповнює загадковий світ Arrival, але і створює його.