...and Action!

Трохи про ностальгічний досвід перегляду: якщо ви давно на мене підписані то знаєте, що я не люблю озвучки у фільмах. Я дуже поважаю роботу акторів/режисерів дубляжу і закадрового перекладу, але адаптація не мій улюблений спосіб контакту з твором і у 99% випадків я віддаю перевагу оригіналу. Але є кілька винятків і один із них озвучка Home Alone від каналу 1+1 (знаю, що ще є фанати варіанту від «Нового Каналу», який був зроблений на початку нульових, і цей переклад теж важлива частина мого минулого). Прямо з перших секунд опенінгу я розумію, що переді мною не титри, а прям потужна обіцянка! Крім абсолютно очевидного шару ностальгії я не можу точно пояснити, що саме мене тут так приваблює. Можливо справа у недоліках, які зараз сприймаються як шарм — зрізані верхні частоти у аудіо роблять звук теплим і з характером. А можливо справа в тембрі голосу і в акуратності промови... найімовірніше все відразу. Та й про якість і точність перекладу подальшого фільму я нічого не можу сказати (та й кому яке діло, коли майже будь-який діалог грабіжників тут просто неймовірне золото). Але неможливо заперечувати вплив цієї озвучки на моє покоління. Дійшло все до того, що оригінал для мене працює як повільніший і менш насичений твір. А для комедії з таким пейсінгом це важливий поінт. Я розумію, що це ірраціонально, адже тільки один Джо Пеші тут сяє на 12 розпечених дверних ручок із 10 — оригінальний каст і їхні голоси абсолютно iconic і Коламбус чудово попрацював із кожним з акторів. Але нічого не можу з собою вдіяти. Якщо переглядати, то тільки в перекладі. P.S. той факт, що Джон Вільямс заново винайшов різдвяний гімн, написавши скор для цього фільму, досі неймовірно тішить мене. Тому, так, на екрані просто текст. Але я вже захоплений тим, що на мене чекає ✨

Я знаю, що про цю деталь з Home Alone згадують майже кожне Різдво. Але навіть після багатьох років я все ще не можу перестати думати про неї. Окрім того, що це чудовий сторітелінговий елемент, це ще й прекрасний символ зцілення. - Перша поява, на перший погляд, страшного старого знята з драматичного кута і з застосуванням сплітфокусної лінзи, візуально відокремлюючи Кевіна і поранену долоню дідуся. Тобто це щось страшне, незвідане, ніби не з нашого світу (прямо як піч у підвалі, яка так лякала Кевіна). І це має багато сенсу — Кевін тільки нещодавно усвідомив, що він сам і йому потрібно стати самостійнішим, для чого він іде в магазин і робить покупки. Саме там і відбувається перша зустріч героя і дідуся з пораненою долонею — на незвіданій території. - Десь у середині фільму, коли персонажам нарешті вдається поговорити, і дідусь виявляється не таким вже й страшним, замість закривавленої пов'язки ми бачимо акуратний пластир. А вся взаємодія героїв знята зі звичайнісінької вісімки, показуючи нормальність і невимушеність контакту. У цій сцені глядач так само дізнається, що дідусь переживає через стосунки зі своїм сином і дуже хоче возз'єднатися зі своєю родиною. Плюс це дає додаткову мотивацію для Кевіна дати відсіч грабіжникам, адже в цій сцені він розуміє, що насправді любить своїх рідних і цінує свій дім. Взагалі тут багато чого відбувається, але давайте не будемо тут зупинятися. - У кульмінації, коли всі злочинці переможені, а родина Кевіна повернулася додому, ми бачимо ще одне возз'єднання — дідусь зміг побачитися зі своєю родиною і помиритися з сином. І так само ми бачимо руку, яка нарешті без рани. Чи буде надто очевидним вказати на те, що рана на руці символізувала рану від розлуки з родиною? Так. Чи вважаю я цей прийом банальним і непотрібним? Абсолютно ні. Адже ця другорядна лінія зі старим насправді гріє мою душу чи не сильніше за основну історію з Кевіном. А такий невеличкий сторітелінговий елемент тільки прикрашає весь мотив зі зціленням.

Що вийде, якщо поєднати любов до Спілберга і його тягу до літаючих тарілок; сцену з велоцираптором з Jurassic Park, що переслідує дітей на кухні (і при цьому розширити суть та географію цієї сцени до хронометражу повного метра); космік-хоррор із Signs Ш'ямалана та захист власного будинку як у Home Alone Коламбуса? При цьому взагалі прибрати з фільму діалоги та залишити тільки емоційний та візуальний наратив. Так, ви отримаєте No One Will Save You — новий хоррор, до якого я не рекомендую дивитися жодного трейлера та не гуглити зображення, а просто увімкнути фільм і повністю віддатися йому. Але якщо вам комфортніше починати перегляд хоч із чого-небудь, то ось вам затравка — головна героїня на ім'я Брінн живе на краю міста. З місцевих ніхто не розмовляє з нею через події минулого. І так би все й тривало, поки одного разу вночі вона не прокидається від того, що до неї в дім забрався прибулець... Героїня майже завжди налякана і порушує мовчання лише для того, щоб закричати (Кейтлін Дівер тут прекрасно відігрує мовою тіла та голосом). Їй постійно доводиться ховатися за дверима та меблями, озиратися через плече (у фільмі дуже круто працює плановість), боротися і тікати, використовуючи навколишнє середовище. Далі немає сенсу хоч щось описувати. Я був приємно здивований тим, як акуратно фільм проводить по божевіллю, яке постійно та абсолютно без гальм ескалює прямо у тебе на очах, гарно оформляє події тактильним саунд-дизайном, дуже акуратною роботою оператора та найчистішою географією подій. Так, це дуже чизі фільм, але він дуже добре розуміє свою прямолінійну природу і насолоджується цим. До речі, режисер No One Will Save You є в Letterboxd і в четвірці улюблених у нього Jurassic Park. Це точно про щось говорить. А ще фільм дуже нахвалює Ґільєрмо дель Торо у себе у Твіттері.

Мені здається, я зрозумів усього Веса Андерсона. Його секрет далеко не у винахідливому візуальному стилі, який інтернет нарешті перестав копіювати (дякую). Щоб трохи понизити градус емоцій в тексті, я скажу, що це досить очевидна штука. Але вона дуже точно фіксує Андерсона, який усвідомив концентрованість свого стилю і хоче його розвивати. Як приклад я візьму нещодавні 4 короткометражки — адаптації історій Роальда Даля. Усі персонажі Андерсона промовляють вголос свої дії та відчуття. І тільки потім розмовляють звичними діалогами. Те, що могло б бути описано в сценарії як дія для конкретного актора, у Андерсона вже є історією (зверніть увагу на текст у скріншотах — це буквально шаблон). Іноді персонажі розповідають не тільки про свої реакції та почуття, а й про інших персонажів, які навіть зараз не поруч із ними. І цю інформацію потрібно сприймати буквально (тобто часто це не та ситуація, де використовується ненадійний наратор). Цей спосіб класно підкріплює театральність подій на екрані. Створює вигадану реальність, яка існує тільки в устах персонажів і декораціях. Таке проговорення нерідко створює комедійний ефект, визначає межі того, що відбувається, і наповнює сюжети подіями та реакціями. В цій прямолінійності може бути жарт, який легко перетворюється на драму, що дає фільмам Андерсона можливість бути поліфонічними і насиченими, навіть коли його персонажі не дуже емоційні. Найчастіше режисери та сценаристи побоюються повідомляти глядачеві надмірну кількість інформації або давати багато експозиції. Але Андерсон навпаки, хоче, щоб ви знали взагалі все. Адже кожен із героїв Андерсона може бути наратором і головним героєм. Попередні роботи режисера набагато менше поринають у таку драматургію, але її елементи можна помітити ще у Fantastic Mr. Fox 2009 року. Тому зараз перед нами точно сконцентрований Андерсон.

Цікаво як з новин про те, що How Do You Live буде останнім фільмом Хаяо Міядзакі (ще й рекламна кампанія така таємнича була), тепер ідеться про те, що "Маестро повернувся і в нього є плани на наступний фільм". Well... Так було і з The Wind Rises 2013 року, і з Howl's Moving Castle 2004 року, і зі Spirited Away 2001 року. А ось тут невеличкий уривок де йдеться про Princess Mononoke, яка теж могла б стати останнім фільмом у кар'єрі режисера. Спойлер: не стала. У Міядзакі абсолютно точно одна з найважливіших фільмографій, яку може собі дозволити режисер. Він з легкістю міг би робити кіно, просто так вийшло, що йому цікава мова та інструментарій анімації. Але в такій нерішучості щодо відходу з індустрії (в якій і так предостатньо перепрацювань), я бачу досить красиву паралель. Один із найпомітніших мотивів майже всіх його аніме — це важливість важкої праці. У якомусь сенсі Міядзакі каже, що важка та дисциплінована працьовитість вчить нас самоцінності й, можливо, є найкориснішим, що можна спробувати в житті. Тобто віддавшись улюбленій справі, можна знайти сенс життя. Так само і з Міядзакі. У цьому його будні, хліб та повітря. Авжеж, по закінченню роботи над фільмом він вимотаний, але він просто не може перестати робити аніме. Тому і повертається. Можна тільки сподіватися, що це наплив натхнення, а не тяжкий тягар. Бо його погляд досить романтизований і наша реальність сильно відрізняється (можливо, тому дід все ще не любить 21 століття і вважає за краще залишатися в минулому).

Як я розумію, що Ютуб нарешті став помаленьку показувати відео в рекомендаціях. Привіт, зовнішній інтернет 🫠 Насправді мені краще зосередитися на хорошому, бо за останні кілька днів мені в коментарях написали багато дійсно приємних та дуже важливих слів підтримки. Люблю емпатичних і небайдужих людей, дякую вам! Підтримка взагалі завжди важлива. У будь-який час. І розібратися в стилях відео на Ютубі теж буває не зайвим 😈

Мені подобається, як нові Teenage Mutant Ninja Turtles здорово реалізують Teenage частину. Це, мабуть, одне з найяскравіших зображень "справжніх підлітків" за останній час. І справа тут не тільки в поп-культурних референсах і виборі жартів, а у дуже свідомому стихійному арт-стайлі, що нагадує малюнок підлітка. Звичайно, можна одразу сказати, що TMNT створили під впливом Spider-Verse, але це пояснення не враховує деталей, які вирізняють мультфільм. Наприклад, максимально деформований дизайн жителів Нью-Йорка (так, привіт Nickelodeon який досі дотримується правила "о, це відрізняється від Disney? Кайф!"); жирний лайн, що постійно рухається, завдяки чому навіть статичні кадри дуже насичені; а також круті акценти за допомогою стилізованої крейди (так, я про ці дуже м'які та кольорові Crayons). Серйозно, крейда тут просто всюди — вибухи, текстури поверхонь, одяг, спідлайни... навіть світло та бліки лінз, чи то анаморфована лінза, або вінтажна з округлим бліком на периферії, не так важливо, бо вони теж будуть намальовані крейдою. Від мультфільму класне відчуття малюнка підлітка, який за десять хвилин створив на аркуші паперу якихось чубзиків, підбіг до своїх батьків і давай нескладно розповідати, як вони всі борються один з одним і який в них оріджин. А коли дивишся на дизайни інших мутантів з цими абсолютно перекрученими пропорціями, розумієш, що, найімовірніше, їх і справді могли придумати діти, а не дорослі. Це дуже цікаве завдання для арт-департаменту — думати як дитина, щоб ніхто не помітив підміни в готовому мультфільмі. Особливо класно, коли мультфільм вже дуже буквально перемикається на малюнок, щоб показати фантазії черепашок (тобто від гротескного стилю реальності мультфільму перейти на рівень абстракції вище — до олівця та паперу). Напевно мені незрозуміло, як швидко постаріють усі поп-культурні референси, яких тут прям багато. Але за арт мультфільму я не переймаюся — 20-ті роки точно знайшли себе візуально, оформилися у такий буйний стиль і за медіа з цього періоду ще точно будуть ностальгувати.

Можу підтримати Патріка Вільямса хоча б на тому рівні, що він явно глибоко рефлексуючий автор, який любить знаходити конкретні слова для всього того, що він відчуває. Особливо коли це стосується кіно. Його відео про Контент і все, що з цим словом не так, досить сильно відкликається в мені. Я сам не люблю це слово за його порожнечу, але я завжди відчував, що проблема з ним набагато сильніша, ніж можна подумати. Бо коли починаєш відходити від логіки простих глядачів і звертаєш увагу на босів студій, то стає якось моторошно. Бо ми вже в тому місці таймлайну, де для них немає різниці між відео з котом і новим фільмом Скорсезе. Це все контент 🫠 Also this: Calling everything on the internet "content" is like purposely referring to any living thing as "flesh." Arguably accurate, but horrific when thinking about the industries that sell them.

Ютуб каже, що я не дуже постарався і відео не настільки цікаве глядачам 🫠 Треба йому якось показати, що він неправий. У цей матеріал було вкладено колосальну кількість сил. Але я знаю, що перехід на українську не дається легко, а аудиторія, яка занурюється та аналізує, як і раніше, поруч. Та й глобально мені просто потрібно продовжити робити відео, це я знаю. Насправді якщо звернути увагу на статистику, то ролик подивилася значна частина моєї української аудиторії підписників. Ютуб просто не розуміє, як його рекомендувати, бо показники утримання все ще низькі. Тому уся надія на вас. Вірю, що ролик можна поширити набагато сильніше (нагадую, що Ютуб дуже любить, коли ви дивитеся відео з початку і до самого кінця, бажано без перерв). Це якраз той тип відео, після яких зазвичай потрібна гарна відпустка. Але я, мабуть, не поспішаючи вже почну працювати над наступним. Я не можу не робити відео. Це те, що природно для мене і потрібно мені. Дякую за вашу підтримку і теплі слова! Як і раніше стараюся для тих, хто вникає і підтримує. Окрема подяка тим, хто підписався на Патреон. Ви дуже мотивуєте! ✨

Спочатку я думав, що тут має бути детальний опис. А потім зрозумів, що все необхідне вже є в самому відео. Воно не тільки про Зака Снайдера та його неймовірний режисерський стиль, а ще і про конкретний епізод в його кар'єрі, який, на мою думку, змінив усе в його творчості. Так, я про фільм про Супермена. Бо в мене є враження, що Снайдер дійсно зняв Man of Steel тільки заради перших 20 хвилин. Абсурд? Ну... я б не сказав. Ви можете увімкнути субтитри в плеєрі Ютуба, якщо вашого знання іноземної мови недостатньо.

За кілька хвилин опублікую нове відео на Ютуб. Ваші лайки та коментарі дійсно важливі та мені цікаво читати ваші думки. Але для Ютуба, як і раніше, найважливішою статистикою, яка дає можливість відео потрапляти до рекомендацій — це коли користувач дивиться ролик до кінця. Бажано в один присід. Дуже сподіваюся на вас і вашу підтримку. Це все-таки великий і складний ролик. Дякую! Субтитри на все-все теж є.

На Патреоні доступне нове відеоесе! Воно не тільки про Снайдера та його неймовірний режисерський стиль, а ще і про конкретний епізод в його кар'єрі, який, на мою думку, змінив усе в його творчості. https://www.patreon.com/posts/88247669?utm_campaign=postshare_creator

Усі, хто підписаний на мене на Патреоні, можуть подивитися перші п'ять хвилин нового відео і трохи краще зрозуміти, про що воно. Звісно, я не викладаю всі карти на стіл, а монтаж ще не закінчений. Мені просто хочеться поділитися з вами деякими результатами роботи, якою я дуже задоволений. З радістю почитаю ваші коментарі та дякую, що чекаєте і підтримуєте! Те саме посилання ✨

Так, це я вас готую до нового відео. Якщо вам здалося, що постів забагато, то не хвилюйтеся - скоро я знову заповзу у свою монтажну нору, тому що відео ще незакінчене. Особливо подобається робити звук для відео. Це буде чи не наймасштабніше в плані звукового ряду відеоесе. Ах, так, відео не про Супермена. Але читаючи пости, ви точно готуєтеся до нього правильно 🌞

Я ось про цю склейку 🫠 У мене все ще флешбеки з 2013, коли після цього ката я ще якийсь час не розумів, що відбувається. Так, в кінотеатрі може бути посилений експірієнс, але через 10 років в мене приблизно ті ж самі відчуття. Проблеми монтажерів.

Звичайно, за весь опенинінг жодного кадру зі слоумо (як і в решті фільму), проте насиченість, зернистість, силуети та графічність — усе настільки переповнене гіперстилізацією, що кадр прям затягує. Обожнюю таке живе зображення. А сцена із небесною битвою, яку бачить Джор Ел (персонаж Рассела Кроу) — назавжди у серці. Ці яскраві спалахи світла я запам'ятаю назавжди ✨ P.S. Якщо у вас є можливість увімкнути фільм, зверніть увагу на на монтажну склейку, якою закінчується сегмент на Криптоні. Таке відчуття, ніби Снайдер не знав, або зовсім не хотів перейматися щодо переходу до решти більш спродюсованого фільму. Just sayin'.

Неймовірно захоплений першими 20 хвилинами Man of Steel Зака Снайдера! Фільм 2013 року відомий з багатьох причин: це і старт кіновсесвіту DC (якому незабаром дадуть новий початок), це і джерело усіх суперечок "чи було у Зака Снайдера бачення" (ледь не єдиний, у кого воно було), а також це фільм, більша частина якого напирала на натуралізм і приземленість, розкриваючи людські риси знаменитого криптонця. Хоча тут треба сказати, що останнього хотів Крістофер Нолан, який продюсував фільм, а Заку Снайдеру було цікаво інше 😏 Однак мені фільм запам'ятався тим, що несподівано всередині такої натуралістичної історії опиняється двадцятихвилинна короткометражка у сетингу стильного та епічного фентезі в космосі. З літаючими дикими звірами; планетою, що вмирає від катаклізму; стародавніми воїнами, які носять обладунки з кісток і металу; а також неймовірною увагою до деталей і тактильності матеріалів. Чесно, я б із радістю подивився приквел про Криптон від Снайдера. З двох з половиною годин хронометражу Man of Steel перші 20 хвилин абсолютно точно можна дивитися як окремий самостійний твір. Цей фільм усередині фільму — втілення того, чим Снайдер завжди хотів бути та зрештою стане. Особливо якщо звернути увагу на його фільмографію і ставлення до кінопростору — у нього не буває просто кадру. На мою думку цей фентезійний сегмент говорить про нього набагато більше як про автора, ніж весь інший Man of Steel з його ідеями про рятівника, нервовою ручною камерою і битвою у кам'яних джунглях Метрополіса. Саме тут Снайдер відчуває себе вільно і на відміну від решти хронометражу, ставиться до перших 20 хвилин як до чогось важливого особисто для себе. Просто подивіться ще раз на ці загострені кораблі; оточення та обладунки у стилі Ар-Нуво; місто, що схоже на ребра стародавнього звіра; артефакт у вигляді черепа, скоріш за все першого криптонця... — неймовірний масштаб. Ти дивишся на подібні образи та розумієш, як сильно окреме зображення чи дизайн можуть розбурхувати фантазію.

Він знову не зміг вчасно написати пост, який обіцяв (це я про Oppenheimer і Barbie) 🫠 Дайте знати, якщо вам все ще потрібен такий допис, а тим часом в мене є дещо інше. Нещодавно я переглянув, мабуть, раз в десятий Sunshine (2007) Денні Бойла — абсолютно велике кіно з неймовірним музичним ритмом космосу і хтонічним хоррором від нескінченних далей (привіт сценарій Алекса Гарленда). Оскільки ми все ще перебуваємо у світі, де фільм Крістофера Нолана продовжує бути об'єктом дискусій, було цікаво помітити паралелі з Sunshine. Про які ніхто не просив, але вони є (зато спойлерів не буде). За сюжетом Sunshine сонце вмирає. Екіпаж космічного корабля вирушає туди, щоб скинути на поверхню світила астро-бомбу. В теорії вибух бомби допоможе повернути нашій блакитній планеті Земля ласкавий дотик теплих променів сонця. У перші хвилини фільму закадровий голос Кілліана Мерфі розповідає, що його звати Роберт Кейпа, він фізик який винайшов цю бомбу, вона за масою еквівалентна острову Мангеттен, і з її допомогою вони хочуть врятувати людство. У вас нічого тут не клацає? - В обох фільмах головну роль виконує Кілліан Мерфі. - У Sunshine його героя звуть Роберт Кейпа. В Oppenheimer Роберт Оппенгеймер. - В обох фільмах обидва Роберти є вченими фізиками та розробниками бомби. - У Sunshine масу бомби буквально порівнюють з островом Мангеттен. В Oppenheimer "Проєкт Мангеттен" — кодова назва програми США з розробки ядерної зброї. Єдина різниця полягає в тому, що бомба в Sunshine має призначення допомогти людям. А не навпаки. Авжеж, Нолан не опирався на фільм Бойла. Мова все-таки про реально людину що існувала колись. Просто у Бойла і Гарленда це sci-fi і явний натяк на реальну історію, а у Нолана це прямолінійний байопік. А Sunshine подивіться, якщо ще ні. Одна з найкращих акторських робіт Мерфі, один із найкращих фільмів Бойла й одне з найкращих звукових оформлень для космічного фільму.

Дописів немає, тому що прямо зараз тону в монтажі нового відео. Скоро почну писати про що воно і трохи сильніше розкривати контекст майбутнього півгодинного матеріалу. Як тут, так і на Патреоні. Ще сходив на Oppenheimer і Barbie в якості double feature з перервою в годину між фільмами. Отримав багато задоволення, але години між сеансами справді мало. Є що сказати і про фільми, і про такий формат перегляду (краще спочатку йдіть на Oppenheimer). Трохи пізніше напишу сюди. Відчуття, що нічого не встигаю. Відео велике. Роботи багато. Життя не стоїть на місці. Хочеться все встигнути. Але з іншого боку така насиченість мені навіть подобається. Мабуть, це все наслідки піврічної перерви 🫠

Я розумію, що на каналі не було відео вже майже півроку. За цей час зі мною багато чого сталося, я дуже сильно занурився в себе, але можу сказати, що прямо зараз я нарешті активно працюю над новим відеоесе. Так, у цьому пості я буду більше говорити про себе в контексті каналу. З початку 2023 року я написав десь 4 нових тексти для роликів. І попри те, що це були справді класні теми, про які мені було важливо поговорити, до мене приходило відчуття, що я вже не зовсім той автор, яким був раніше. І тексти відправлялися в стіл. Хоча тизери деяких відео я постив тут у телеграмі у вигляді невеличких розборів. Напевно, моєю головною помилкою було "повернути те відчуття від творчості, що було раніше". Але як раніше вже не буде, а на усвідомлення цього потрібен був час. У якийсь момент потрібно дати зайвої саморефлексії зупинитися (тому що вона теж сильно впливає на можливість творити) і просто випустити відео. Без очікування від себе якихось великих звершень, без очікування певних охоплень чи актуальності, а зробити відео, тому що дуже подобається. Так, деяким з нас з сьогоднішнім рівнем стресу і непередбачуваності на знайдення опори на себе і впевненості в тому, що ти робиш, потрібен час — це нормально і такі штуки не варто недооцінювати. Дуже поважаю авторів, які через творчість намагалися відрефлексувати все, що з ними відбувається. А тих, хто навпаки занурювався і досі занурюється в себе, я можу сказати, що все буде добре. Просто не випускайте з уваги те, що для вас важливо. І так, я бачу, як люди відписуються, я читаю коментарі. І нехай, це все ж таки інтернет. Але так само я бачу і тих, хто приходить, хто залишається, хто дякує, хто захоплюється. І хто пише слова підтримки, яких ніколи не буває багато. Для цих людей мені дуже хочеться старатися 💛 А тексти, що були відправлені в стіл, я хочу все ж таки переписати та зробити відео. Тож цей матеріал не пропаде. Міцно обіймаю!