Лабораторна миша

Я не знаю, як пишуться такі пости. Тому напишу, як є. Нещодавно в фейсбуці я писав, що моя знайома Karina Nikiforova шукає свою маму - Лілю Іванівну - що зникла після ракетного удару по торговельному центру в Кременчуці. Я Лілю Іванівну знаю дуже добре. І можу трохи розказати Вам. Вона колись працювала завлабом кафедри хімії університету, в якому я навчався. Людина невимовного оптимізму. Ніколи не зустрічала мене без усмішки, жартувала і завжди гідно сприймала всі проблеми. Життя її цього навчило. Мати-одиначка, вона довгі роки вкладала всі свої сили і душу в любу донечку, яка, на жаль, мала проблеми зі здоров‘ям. Нескінченні спеціалісти, санаторії, програми лікування - Ліля Іванівна стійко зносила всі фінансові і життєві труднощі. Їй вдалося. Каріна стала на ноги. Мала дівчинка, яка зніяковіло ховалася за пані Лілію при зустрічі зі мною, перетворилася на розумницю і красуню. У Лілі Іванівни ж з‘явився коханий чоловік. З головою на плечах. З майстровитими руками. Такий, що душа в душу, звідси і до неба, той, шо поруч і назавжди. Живіть для себе, радійте, тіштеся, допомагайте крилам Каріни міцнішати. Він потрапив у госпіталь. В Кременчуці. Я не знаю подробиць. Знаю, що він військовий. Ліля Іванівна приїхала його провідати. Назад він проводжав її на автовокзалі. Тому автовокзалі, що поруч з торговим центром. Потім був звук, всі метушилися, бігли. Потім був вибух. Коли пожежу загасили, виявилося, що російська ракета, запущена росіянином десь в зажопську, розбила не лише скло і бетон. Вона в мить знищила щастя та мрії хороших людей. Він зараз в реанімації. В понеділок переводять в Київ. А Лілю Іванівну довго шукали. Знайшли. Упізнали. В понеділок буде похорон. Я не знаю, що мені далі тут написати. Я не знаю, що робити далі Каріні. Каріна нічого не просила. Вона ледве говорить. Мені нічим її втішити, бо я сам всередині давно напівпорожній. Навіть коли посміхаюся. Але я лишу номер її картки і подякую, якщо її підтримаєте. Гроші не втамують біль, але ми дорослі люди. Гроші потрібні. 4149499386961161 Каріна Нікіфорова. Каріно, вибач, якщо написав щось не так. Переписати я не зможу. Мені заважають сльози. Міцно обіймаю. Хай навіки буде проклята росія.

Сьогодні зранку фейсбук забанив мій пост про оголошення аукціону з розіграшу шеврону хорошого іноземного окупанта. Штош. Доведеться завтра оголосити новий розіграш з двома шикарними лотами. А поки що - доброго ранку, ми з України. «Женя, в*їби їм».

Я давно системно не писав про науку. Про сферу, яку я дуже люблю. Я пропустив останні запуски ракет на альфацентаврі, класні випуски клятого раціоналіста, прекрасні статті куншта і навіть кілька відео цікавої науки. Колись я надолужу. Але от що. Вчені та популяризатори науки продовжують створювати класний україномовний контент з цікавинками про нові відкриття і світ високих технологій. І якщо з першого абзацу Ви геть не зрозуміли, на які ресурси я посилався, то для таких випадків і було створено оцей Перелік науково-популярних ресурсів України: https://site.ua/anton.senenko/naukovo-populyarni-resursi-ukrayini-shho-citati-sluxati-divitisya-i7nzv17 Читайте. Дивіться. Відвідуйте музеї та наукпоп події. Долучайте своїх дітей до краси розумного світу. Колись я знову почну писати лише про науку. Але не зараз. Бо хлопцям постріляли машини і час сідати за кермо. Майте гарний вечір.

Карма таки працює Їдемо з Vlad Samoylenko та Andrii Piven у справах в Ірпінь. На годиннику близько 8-ї вечора, а точка аж під Бучею, а ще назад, а комендантська година, а часу обмаль… Загалом, поспішаємо. Але на Наумова бачимо надзвичайну картину - величезна калюжа, розміром з озеро, машини ледве проїжджають, що хвилі аж накочуються на капоти, а одне авто - чорний фольксваген гольф - натурально пливе. Бус у нас високий. Повільно оминаємо цей водний цирк і виїжджаємо на асфальт. Коли Влад каже: - В тій машині плакала дівчина. - Дівчина? - Так, сиділа і плакала. Шо робить, шо робить. Паркуємося. І як є, взуті просто входимо по коліна у воду. - Застрягли? Дівчина підводить на нас заплакані очі, опускає скло: - Так. - Виштовхнуть? - Будь ласка. Після нехитрих маніпуляцій, виштовхали на сухе, переконались, що машина таки завелась і побігли мокрі, як хлющі в бус. В Ірпені зустрілися з чудовою Klavdia Demidova-Ranchukova, яка нам передала дуже цінні російські артефакти (про які напишемо трохи згодом). До речі, забирали ми їх в місцях, де потрапили під останній найсильніший обстріл 120-ми мінометами. Почали вже розвертаться, щоб встигнути виїхати з міста - і тут наш бус переднім колесом провалюється в яму. Ні туди, ні сюди. З собою - ні домкрата. Ні троса. Бо шо ж могло піти не так, скіки там того Ірпеня? І неймовірно, але Владу якісь незнайомі хлопці дали троса, а на мій заклик відгукнувся водій білого фольксваген транспортер, та витягнув наші дупи з… дупи. Загалом, спасибі цим чудовим людям. Допомагайте одне одному. Бо ті одні можемо бути ми 🙂 На фото пані Клавдія. Унизу її собака, він не вліз, але, повірте, він красивий. Майте гарний вечір.

В заголовок цього інтерв‘ю висмикнули найболючіше враження від нинішнього етапу війни, коли ти наочно бачив результати помилкових дій, злочинної бездіяльності та «просто слів» посадових осіб. Зараз взагалі настав такий час, що наслідки мають не просто чиїсь вчинки, а й звуки, промовлені ротом. Важко сказати, чи моя розповідь, котра далася мені дуже непросто, допоможе прийняти комусь рішення про евакуацію в потрібний момент. Чи надоумить взятися за вивчення військових чи навколовійськових вмінь. Чи змусить посадовців думати своєю головою, перш ніж далі тримати всіх на постійному позитиві. Казати правду і при цьому вміти мотивувати до дій - от де якісне управління, а не постійні заспокійливі мантри, що ось-ось і все буде гаразд. Тим не менш, дякую Збройним силам України, які своєю щоденною боротьбою дозволили мені спокійно знайти час, щоб завітати в студію до Богдана Буткевича та Марини Данилюк-Єрмолаєвої. https://youtu.be/sRFJEnaxlSY Майте гарний вечір. І беріть парасольки. Це грім, а не артилерія.

Прилітає машина. 25 бригада. Курва! Черепно-мозкова. Осколкове, арта. Він на апараті ШВЛ. - на КТ його, швидко давай! Та не вдвох, важкий! Ходіть, хлопці. Раз, два, три! Є, погнали. Там крові повно, витріть. До тями прийшов, судоми, руки до койки прив'язуй! На евакуації сказали, що частина мозкової речовини витікла. Тож майте на увазі. На КТ ми побачили таке, від чого лікарі й сестри синхронно матюкнулись. Осколок. Так глибоко?! Як він ще живий?! - вирішили на евакуацію в Дніпро, Мєчнікова. Уже з ними все погодили - чому туди? - тут з цим провозяться 6-7 годин, і не факт, що зроблять. Та ще й операційні зайняті. А там і не таке витягали. Там можуть врятувати. - але скільки ж до Дніпра...час - немає виходу. Міняйте сечоприймач, перев'язки, бо все в крові та в мізках і повезуть. Мозок я сьогодні бачила двічі. Пробило тільки на снайпері й коли привезли під вечір бабусю, яка попала в Лисичанську під обстріл в черзі за хлібом. Коли обтирала на ній кров, заговорила до неї, вона сказала, що її доньку старшу вбило сьогодні на місці. Осколок в спину попав. А її привезли сюди. Військові мед.роти, чергові, асистенти й лікарі, приймають всіх. І "своїх", і свою бригаду, і не свою, поліцію, нац.гвардію, цивільних, що потрапляють під обстріли чи наступають на розкидані пелюстки руського миру, всіх. Бо це життя. Вони борються за саме життя. Сьогодні хлопчина, 24 роки, з цієї мед.роти сказав мені: Головне, не жалій.Так, дуже жалко. От мені особисто найбільше наших хлопців, 2000них років народження. Вони життя ще навіть не бачили. Але не жалій, бо зламаєшся так. А треба працювати." https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02qCkQriLKhobqkpfbmK7CdgTgbASbWTTokhUaMJ1o7QCsy18RBu7xkWHZiXWvNKxFl&id=100009472661795

Підхожу до столу, тут особисті речі військового. Під військовим квитком, виданим ще в СРСР, лежить....маленький кишеньковий Новий завіт...Руки зрадливо починають труситись, сльози в очах. Приборкую. Диктую ПІБ, снайпер, військова частина, привезли з Лисичанська. Дивлюсь на фото: який красень! Сльози знову заповнюють очі. Як би це не сприймалось, красивих снайперів чогось мені особливо нестерпно шкода. Я починаю в своїй голові кричати "Йобана війна!". І я не можу з цим нічого вдіяти. Веземо на КТ, потім в передопераційну, брити. Допомагаю сестрі, гніваюсь про себе. Такого красеня і побрити! Знову: "Йобана війна!". Дозволяють подивитись частину операції трепанації. Я вдягаю все необхідне, заходжу в операційну. Дивлюсь, як лису голову ретельно обробляють бетадином, просушують, маркером наводять ділянки розрізів...далі не публічний контент. На якомусь етапі виходжу з операційної, над ним працюватимуть ще багато годин. Я не знаю, чи красень виживе. Чи буде він повноцінною людиною, чи стане овочем Денне затишшя. Ми радіємо, що нема роботи. Це, мені видається, найвиправданіша в світі радість байдикуванню:) Прошу військових хірургів, що їздять на евакуації, показати свій медичний рюкзак, розібрати вміст. Тут все добре знайоме: оклюзійки, ізраїльські бандажі, гемостатичні бинти для тампонади, декомпресійні голки, турнікети !SAM, мішок Амбу, трахейні трубки, назофарингіальні зонди, ампули кетопрофену, налбуфіну, омепразол, мелоксикам...Питаю за кожен предмет, як часто, як багато, які види того чи іншого кращі...фіксую безцінне знання, жадібно й прискіпливо черпаю інформацію...дарую одному з лікарів крутезну тактичну аптечку, які передавали американські волонтери і одну я лишила і привезла з собою саме для подібної нагоди. Він дуже радіє, я теж. Знову під'їжджає машина. Намагаються товариші допомогти зайти в травмотологію військовому, в якого перемотана шия. Я занепокоєно підкочую крісло. Він махає на мене рукою, пита: - закурити тут на дворі можна? - паліть, тільки сядьте, будь ласка. Посміхається, дістає папіроску, сідає на каталки, не в крісло. Стаю поряд, він в самих штанях, торс голий, панама й окривавлена, масивна пов'язка на шиї. Бачу, як по його спині тече кров, вже майже затікла за пояс. Йду за хлоргексидином і марлею, стою ззаду, витираю кров...чоловік задоволено палить, на моє "опахало" не звертає особливої уваги) Кажу йому: - Тигр! Він чмокає, розпливається в довольній посмішці. Встає, несе свою форму 100 сам, за ним поспішають товарищі, всі наперебій питають, чи не кружиться голова, я з новим шматком марлі, йду слідом, витираю. Сідає чекати на КТ, я поряд. Помічаю татуювання на плечі: ВДВ. Питаю: - що, 81ша, ДШВ? А Тимченка знаєте? - так, ДШВ. Звісно знаю Тимченка, хто ж не знає. А шо? - мій друг і земляк. Зустрінете, обійміть за мене. Тільки дуже міцно. Там було осколкове, дотичне. Не дуже серйозне. Тигр, впевнена, вже за тиждень піде в бій. Іду за каталкою з 200м, щоб подивитись, де тут морг. На зустріч мене перехоплює головний лікар, обіймає за плече повертає. - куди зібралась? - побачити, де у вас морг, як передавати туди. - не треба тобі поки в морг. Перший день, там у нас дітей багато. Не треба тобі цього бачити. Ходи, давай. Зі мною пішли. Краще бомбосховище тобі наше покажу. І чоловіку твому. Знову дзвінок. Моя люба Настя. Безстрашний волонтер з Соледару. Вони з її чоловіком, Мішею, разом з ЗСУ тримають весь Соледар. Я пишаюсь знайомством з ними. Ми найбільш любовно веземо їм кожен раз ліки, генератори, гігієну та інше, бо знаємо, що вони допомагатимуть цим сотням людей. Їздитимуть, даватимуть ліки, їжу, воду, можливість зарядити телефони й забезпечити необхідне обладнання. Місто живе завдяки їм на левовий, без перебільшення, відсоток. - алло! Шо ти там, на зміні? А ми вже біля лікарні, приїхали в Крам за гуманітаркою, от заскочили - біжу! Зараз Віддаю їм заготовлені для них медичні розподілювачі, отримую в дар скарб - паку солі з Соледару! І сольові світильники. Мені і Юрі. "За безстрашність") З її вуст це сприймається особливо. Притискаю їх з Мішею до себе.

Коли Лера- Валерия повідомила про своє рішення, що вони з чоловіком на певний період стануть волонтерами при одному з шпиталів Краматорська, я цього не сприйняв взагалі. Валерія - одна з найкращих волонтерок, яких я бачив і її цінність для нашої команди колосальна. З одного боку, це та сама дівчина, що ладна була плисти на веслах в оточений Чернігів, коли ми не могли пробитися у нього через постійні обстріли польових доріг. З іншого, практично вся логістика медицини для наших поїздок - на ній. Розподіл медицини по шпиталях - на ній. Пакування коробок і маркування його різнокольоровим скотчем з номерами телефонів адресатів - на ній. Чесно скажу, останній наш виїзд у Бахмути-Соледари-Курахови був схожий на "нас завжди мама в школу збирала, а тут ми вперше зібрались самі". Нє, ми впорались і навіть нічого не погубили, але, Лєра, який Краматорськ, ти шо? Та потім я побачив цей її пост. Власне, рідко мені на очі останнім часом трапляються величезні тексти, які я дочитую до кінця. Бо, зазвичай, або і так все ясно, або шо я там своїми очима не бачив. Не в цьому випадку. Валерія описала свій досвід першого дня у шпиталі в прифронтовій смузі. Читайте. Переживайте разом із нею. Поки на театрі бойових дій Збройні сили протистоять росіянам, подивіться, яка вона - закулісна війна за життя наших бійців та поранених цивільних. І підпишіться на Валерію (https://www.facebook.com/profile.php?id=100009472661795) По-перше, вона свята людина. Серйозно. По-друге, це її спонукатиме писати ще. По собі це знаю. І цей-во, обійміть своїх дітей. За мене теж. Майте тихий вечір. Ми переможемо. "Моя перша зміна тривалістю трохи більше 12 годин відчувалась як місяць життя Восьма ранку, заступаємо на вахту. Наталка, яка заступила ще на нашій вчорашній вечірній адаптації, стомлено вітається, її зміна завершиться лише о 8 вечора...В приймальне привозять трьох цивільних, двоє бабусь і дідуся. В усіх трьох немає стопи, замість неї нога закінчується білою кулею перев'язки, з якої рясно просочується кров. - звідки вони, де форма 100? - Лисичанськ. - що трапилось? - наступили на пелюстки. - ясно, в протишокову, потім на рентген, потім в операційну Беремо каталки, перекладаємо по черзі, веземо за схемою. Обтираю кров, намагаюсь заспокоїти бабусю, яка не розуміє, як так сталось, що вона пішла десятки разів ходженою дорогою пасти кіз, а підірвалась на чомусь, чого там раніше не було...і хто поливатиме її квіти в саду і як тепер жити без ноги. Стогне тяжко , знеболююче майже не діє...Везуть в операційну, пилити кістки, зашивати судини...Чому.ви.не.евакуювались???!!!. питання висить в повітрі. На нього забагато прикрих причин. Двоє хірургів з Івано-Франківська й з Харкова йдуть в операційну, робити трьох із Лисичанська, що досі не хочуть знати, чиї це були пелюстки..."наші" чи "їхні". Дзвінок на мобільний: - де ти там, на зміні? Я приїхав в твою лікарню, виходь! Вибігаю на зустріч товарищу, за якого ще не так давно раділа, що той вирвався з самого пекла, живий, цілий. Обійми, жарти, коротка низка новин... - надовго в Крам? - та забираємо своїх, рішаєм справи і назад. Туди. Воювати треба. - бережи себе. І нікого сюди возити не смій. Прилітає машина, військові. - швидко каталки! черепно-мозкова, тяжкий. Викатуємо з машини понівеченого солдата, очі напіввідкриті, повіки надуті, все синюшне, в підтьоках. Він судорожно й хрипко дихає, губи тремтять. Все лице і шия в крові, з пов'язки на голові сочаться червоні патічки, стікають на ноші. Швидко перекладаємо, мчимо в протишокову. Сестри інтубують, бо кров та залишки рвотних мас забивають горло, відсмотктують їх вакуумом. Я накриваю бідолагу термоковдрою, витираю кров, що густим потоком стікає з носа по щоках під шию. Робимо з лікарем тампони, пхаємо в ніздрі. Тим часом приносять форму 100. - де його документи? Диктуй мені

Доброго вечора, ми з України. Інколи в полях можна знайти справжні медичні скарби, що скоро поїдуть на Схід в госпіталі. Майте гарний вечір.

Шануймося. Не скиглимо і не плачемо. Потім. Попереду багато роботи. Це війна. І ми мусимо в ній перемогти. Вони не лишають нам іншого вибору. Майте якомога спокійніший вечір.

- Прийми вправо. Ще вправо. Йой... Та ні, пролізем. - Що воно? Знову тягач з танком чи бехою? Дзеркала не відірве? Зустрічні фари сильно сліпили і важко було розпізнати, що воно на тебе суне. Було ясно, що щось великогабаритне. Що оцього їде ціла колона з десятків одиниць. Що треба втиснутись в узбіччя, бо ніяк не розминемось, а потрапити під колесо МАЗ-537 (якщо це буде він) дуже не хотілося. - Слухай... це не тягачі... очам не вірю. Це колона комбайнів. Величезних, космічних комбайнів... Їх евакуюють. Кілька тижнів тому ми традиційно гнали вантажі на Схід. От-от мала розпочатися Битва за Донбас і ми щоразу перевіряли стрічки новин та запитували інформацію у знайомих військових щодо стану справ на різних напрямках, аби не в'їхати на вантажених бусах прямо в халепу. Нічна дорога була важкою, бо весь час доводилося обганяти нескінченні колони нашої техніки та втискатися в узбіччя, коли назустріч гігантські МАЗи та КРАЗи тягнули причіпи з підбитими танками та броньовиками на ремонтні заводи. Але в один момент нам назустріч пройшла колона сільськогосподарської техніки з десятків комбайнів, тракторів, оприскувальних машин, зерновозів тощо. Аграрії виводили машини з-під можливого удару росіян. Це видовище викликало амбівалентні почуття: з одного боку, традиційний сум через розбите вщент мирне життя; з іншого - радість за раціональні думки аграріїв, які прагнуть вберегти цінну техніку від знищення чи захоплення. Зараз щось змінилося. От Вам світлина, відзнята кілька днів тому в тих же локаціях. Насправді, там було ціле відео, на якому видно, як десятки комбайнів і тракторів вертаються на Донбас, в напрямку лінії фронту. Проте відео я вирішив не публікувати. Так, трактори - то не танки і не військова техніка, та все ж. Фото вистачить. Героїчною звитягою Збройні сили України зруйнували першопочаткові плани росіян і битва за Донбас в самому розпалі без кардинального для росіян успіху. Нині ж українські аграрії розпочинають власну війну - битву за врожай 2022 року. Мабуть, це буде найцінніше зерно за всю історію нашої країни. Вистраждане. Загартоване звуками артилерійських дуелей на горизонті. Прикрите з усіх боків нашими позиціями. Рясно окроплене потом і кров'ю наших бійців та безстрашних комбайнерів і трактористів. Такі картини мотивують робити все задля якнайшвидшого наближення нашої перемоги. Щоб росіяни сплатили всю ціну за Ірпінь, Бучу, Гостомель, Харків, Херсон, а тепер і Кременчук. Цими днями ми колоною проїхали 1500 кілометрів в напрямках Краматорська-Слов'янська, Бахмута-Соледара, Курахового та декількох інших точок, яких не існує на мапах. 81, 25, 241 бригади, 11 прикордонний загін, а також Краматорська міська лікарня №3 та Дніпровська дитяча обласна клінічна лікарня тощо. Цінні дороговартісні ліки, що рятують життя, тактика, дрони, шанцевий інструмент, запасні колеса для джипа, придбаного на Ваші внески, який підірвався на протипіхотній міні (https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/pfbid022gVd2vpQoRNEo9A4fQCYTJvJNmvJDXidATganEDKu647c4jjv5YKmbYmt33wcnzil) та купа всякого безпечно та вчасно дісталися адресатів і роз'їхалися по реанімаціям, палатам, бліндажам. Частину звіту з подяками можна почитати у Влада Самойленка тут https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/pfbid0ZJaZ48yLJgdkFezkt6gKXUsQts8b7mV2rAiHp9dXxPZ2rRVi63hVg7vsRxjdDV7hl Я ж окремо ДЯКУЮ ВАМ. Цієї поїздки не було б без Вашої допомоги. Окремо додам подяку Олександрі Дудар та її команді за надзвичайно цінні розхідники для медичного обладнання, Михайлу Самойленку за ночівлю і гарячий плов, Роману та Руслану Галкіним і СТО Автокомп Сервіс за рівномірне серцебиття наших двигунів, а Кирилу Безкоровайному за надійні та місткі колеса. Дякую усім, хто закидає кошти на картку Влада Самойленка 5375414104600365 та на мій PayPal senenkoanton@gmail.com. Ви - наша кров. Наше паливо. Наші запчастини. Ви - все те, що акуратно запаковане в картонні коробки у руках хлопців та дівчат в пікселі. Я мрію про момент, коли зможу опублікувати всі ці фото без замазюканих облич. І такий час обов'язково настане.

Також ще раз дякую всім Вам, що підтримуєте діяльність нашої команди. Дякую, що підтримуєте відповідальний бізнес. Дякую, що підтримуєте Збройні Сили України. Переможемо. *Історія про Русланів та Романів https://t.me/mouselab/3893 Посилання на ремонт турбін BR-Turbo https://brturbo.com.ua/ Посилання на СТО Автокомп https://autocomp.com.ua/uk

Ви всі так сміялися з історії про працівників СТО Романів і Русланів*, що вліпили туди сотні регочучих вподобайок. До речі, евакуаторника таки звали Руслан, єслішо. Але ж історія та от тільки-но завершилася. Після 1,5 тисячі кілометрів шляхів навколо Соледара, Бахмута, Краматорська і Слов'янська. Тиждень тому у нас на бусі накрилася турбіна. Ну, як накрилася. Я почув тихенький сторонній звук у її свисті. Досвід експлуатації широкого парку автотехніки допоміг закарбувати в пам'яті просту істину: Неважливо, чим ти керуєш: бусом, пікапом, легковиком чи броньовиком. Сторонній звук - це передвісник біди. І краще біді не траплятися, якщо авто їздить близько до лінії фронту. Загнали ми того буса до широкорозповсюдженої мережі СТО. Вони нарахували нам за заміну картриджів двох турбін (ага, бітурбо) та супутні роботи 30 тисяч 902 українських гривень. На секундочку, Ваших гривень, бо саме Ви підтримуєте нашу діяльність. Плюс попросили кілька днів на виконання робіт. Днів, яких у нас просто немає. Інший турбінний сервіс, на який ми нещодавно ганяли один з джипів, що потім передали на ЗСУ, на сайті обіцяв знижки для військових машин, а на ділі сказав, що то все колись було, а тепер знижок нема, тож платіть як є. Часу крутити носом не було і ми "схудли" на 16 чи 19 тисяч (Юра Орос не дасть збрехати). До них, зрозуміло, теж бажання йти не було. Загалом, в цій ситуації з бусом я присвиснув, як та турбіна, підняв руки до неба, спитав "Та за шо?", потім.... потім довго розказувать, але фінал такий. Ми вийшли на Руслана Галкіна, який боронить нашу землю на Сході (він, до речі, просив зазначити, що прямо зараз він у тилу відпочиває, всім шле вітання та подяки за підтримку Збройних Сил України), його брата Романа Галкіна та їхню компанію BR-Turbo. Хлопці не просто увійшли в наше становище в плані фінансів. Вони задля економії часу вони забрали турбіни в ремонт, а натомість відразу віддали справні блискучі турбіни, наче на тому піт-стопі в Формулі-1. Але і це не все. Руслан, Роман та їхня компанія виконують весь цикл робіт щодо саме турбокомпресорів легкових та вантажних автомобілів, однак самі вони їх не знімають і не ставлять. Завдяки їхній пораді, ми натрапили на Руслана з СТО Автокомп Сервис. Вони не просто змонтували нам турбіни. Не просто замінили мастило, фільтра, щось там ще, промили сажовий фільтр та заварили колектор. Вони самостійно полагодили коректор передньої фари, про що ми навіть не просили, бо не знали, що він поламаний і, на секундочку, заправили кондиціонер, до якого у нас ніколи не доходили руки. Загалом, поставилися до машини так, як має бути - перевірили все і відремонтували все поламане. Бо машина волонтерська, евакуаційна і, взагалі, бойова. Бус не просто став їхати краще. Не просто тихіше. У нас повністю зникла понаднормова витрата мастила, про яку нас попереджав водій авта, що передавав нам його на волонтерську діяльність, а також знизилася витрата соляри. Це я Вам доповідаю відразу після 1,5 тисяч кілометрів обкатки. Так от, головне. Знаєте, скільки з нас взяли за ремонт? Нуль. Як гривень, так і копійок. Я ледь не просльозивсь, коли про це дізнався. А знаєте чому так сталось? Бо отакі сервіси, що ремонтують волонтерські та військові машини - теж підтримують звичайні люди. Дивіться сюди: https://autocomp.com.ua/donate Ви можете обрати машину військових чи волонтерів, що зара стоять на підйомниках цього сервісу, і задонатити на їх ремонт. Ви навіть можете передати їм запчастини, якщо такі у Вас є. Я не гарантую, що всі роботи для всіх вони виконують безкоштовно. Я не гарантую, що вони все зроблять так же швидко, як нам. Але я гарантую, що це порядні люди, що максимально уважно ставляться до військових та волонтерів і роблять все від них залежне на своєму фронті - в боксі СТО. Бо розуміють, що машина - це життя, а у волонтерів їхніх власних грошей немає. Для мене честь рекламувати такі компанії, як BR-Turbo та Автокомп. Водії нашої колони - а саме я, Андрій Півень, Влад Самойленко, Оксана Бондарь та Юра Орос щиро їм за це вдячні.

Доброго раночку, ми з України. Наш Донбас. Слава Збройним Силам України. P.S. Дякую, що підтримуєте.