Лабораторна миша

Доброго ранку. Допоможіть будь ласка швидко придбати оцей бус для піхоти. Течік тут, у нас, в Україні, на українській реєстрації. Буде офіційно оформлений у військову частину, все по закону. Т5 1.9 дізєль, пробіг 400 (думаю, шо не скручений), грузовік в дєвічєствє. В ідєалє - в суботу, через 3 дні, нам би його вже і переоформити. Прошу 311 тис грн чисто на бус, на ремонт стошнікі вангують ще біля 60 тис грн. Прошу допомогти, бо тре швидко. Дякую вам. Нормальний бус, такі нечасто зустрічаються.

Колись якийсь перекуп напише прекрасну книгу. «На чапаєвці без змін» «Чорний корч» «Три змотаних пробіги» «Іржава арка» «Люби автопідборщика свого» «Час корча купувати і час корча продавати» «Позичений товщиномір» Десь цей самородок вештається, робить собі нариси і нотатки. А поки… - Альо, транспортер продаєте? - Так - А які нюанси по машині? - Ніяких, сів-поїхав. - На СТО на огляд можете пригнати? - Та нє, нашо. Я Вам так все розповім. - Дякую, на все добре. - … а шо на неї дивитися? Питайте, все чесно розповім. Альо? Альо? -… Є нюанси, коли сильно на газ тиснеш, то машину трусить. Але то дрібниці, я знаю шо то, підкажу, Ви швидко зробите. - Так, а якщо то дрібниці і швидко, чому Ви самі ще досі не зробили?.. Карочє, ми знайшли транспортера. Перший власник в Україні, їздила не дівчинка, не в магазин, не гаражне зберігання, сів-поїхав, але з нюансами, приїхав на СТО. Так, подекуди матриця українського авторинку дає збій Потенційна тачка 45/42. 65 бригада. Проєкт 42 тачки ще не завершився, але ми вже ліземо далі по списку. Дякуємо, що підтримуєте.

запчастини до них. Нам же. І гуму. Мости і коробки в зборі. Диски для запасок). Я не звинувачую, ні. Хто, як-то кажуть, на що вчився, і хто коли вступив в НАТО. Ми зараз оплачуємо повну ціну деіндустріалізації країни, власного ідіотизму "нащо нам власні вантажівки, в білорусі дешевше" та, звісно, цілеспрямованої російської політики банкрутування та випилювання укрпідприємств. І краще б нам цю ціну сплатити, а не нашим дітям. Коли ж, в біса, в Україні збудують завод для виробництва легкої повнопривідної техніки? А поки ми нагально шукаємо живий бус, монопривід, бажано фольксваген т5, двигун 1.9. В'їзд в проєкт через підйомник на СТО. Просто не буде, але: а) ми не баригі б) машина гарантовано потрапить в бойову 65 бригаду. Якщо є пропозиції - кидайте в лічку. Майте тихий вечір.

- ... є рижики по машині, капот підфарбовувався, бо камінням побило. А так... Машина постійно обслуговувалася, в одних руках, головка робилася... Нарікань по коробці і двигуну - ніяких... Я в пів вуха слухаю цю традиційну розповідь власника машини, спостерігаючи як черговий корч заїжджає в бокс на передпродажний технічний огляд і, раптом, не витримавши, повертаюсь до продавця, дивлюся прямо в очі і кажу: - Люди брешуть... Поки я сам дивуюсь своїй нахабності, продавець замовкає на півслові і витріщується на мене. І наче ж я не падло, але оскільки мене це вже трохи дістало, продовжую: - Чули таке? Це з Доктора Хауса. Зрозумійте... я не Вам конкретно, просто чув такі історії багато разів. Точно такі, як у Вас. Що машина обслужена, кожен день на ходу, один власник. Я не знаю, чому так, але люди постійно брешуть. Або спеціально, або від незнання істинного стану авта. Давайте, зараз спеціально навчені люди (с) машину подивляться, послухають, все стане відомо, тоді поговоримо? Люди брешуть. Я не знаю, чи про все і всім. В принципі, в брехні, як в такій, немає нічого поганого. Все ж, цей інстинкт (?) чи розумова здібність (?) у нас сформувалися еволюційно і нашось воно треба для виживання і передачі генів далі. Хай буде. Я ж теж буває брешу. Але як же я розумію доктора Грегорі Хауса, який усвідомлював, що інколи для пошуку істини він мусить ігнорувати те, що кажуть люди. І як же це стосується ринку купівлі-продажу вживаних авто. Особливо, коли продавця одразу попереджаєш, що машина піде на ЗСУ. Огляд триває майже мовчки. Найбільш улюблений мною момент - спостерігати, як у продавців змінюється вираз обличчя, коли після поверхневого огляду двигуна, агрегатки та смикання підвіски монтажкою, до машини наближається Андрюха (позивний Борода) зі стетоскопом у руках. Продавці бліднуть, ніяковіють. Дехто починає нервувати і розповідати про якісь дивні шуми по коробці. Інколи ціна відразу падає на 500 доларів. Інколи на 1000. Андрій із зосередженим виразом обличчя тулить жало стетоскопа прямо в душу власників автівок. Він як той пастор ніби запрошує їх разом із ластівкою (яка, безумовно, зберігалася в гаражі, а виїздила тільки по вихідним за покупками і з родиною на дачу, поганого масла не бачила і вчасно обслуговувалася) на сповідь. Машина жаліється, вивалює все, що у неї накопичилося, скреготить підшипниками, приводними валами, стукає нутрощами двигуна і розповідає всю правду. Андрюха виймає стетоскоп з вух з таким виразом обличчя, наче щойно на моніторі запікала пряма лінія і пацієнт впав в кому. Намагаючись перевірити пульс у двигуна, підставляє пальці під отвір сапуна і роздивляється на них плювки чорного мастила. - Капіталка. Гасне світло. Інструмент розкладається назад по металевим ящикам. В повітрі відчувається запах дизеля. Я за звичкою усміхаюся власнику, тисну руку, дякую і відмовляюсь від покупки. - Ви ж все самі бачите. - Так, дякую... Дякую за приділений час. За всю історію пропозицій продажу тачок нам для проєкту (я маю на увазі українську реєстрацію), було лише два власники, які розповіли нам усю правду про автівки. Не просто тому, що машини йдуть на ЗСУ. А тому, що власники - або воювали раніше, або воюють зараз. Тобто вони усвідомлюють цінність справного авта на фронті. Розуміють, що перекупські жарти тут можуть закінчитися або дорого, або, що ще гірше, трагічно. Тямлять, що цивільно-зневажливе "машина на ходу" в 99% випадків - це труп на лінії бойового зіткнення. Бо СТО немає, нормального обслуговування немає, шляхів немає, запчастин теж немає. Я чи стомився, чи став злий, але суперечка "купіть недорого у родича машину на проєкт, машина хазяйська... яке СТО? Нащо огляд? Кажу ж, машина хазяйська!" викликає у мене сумну посмішку. І завжди - завжди - завжди - коли ти людям потім присилаєш відео огляду авта, де лопнуті лонжерони, рами, мости в мастилі і таке всяке, вони тобі кажуть: - Ой... Вибачте. Ми не знали. Але за це я і люблю український ринок авто. Тут хоча б вибачаються. Іноземці просто продають нам корчі, за які, по-хорошому, вони мали б ще доплатити за їх утилізацію. (А потім продають ще

Шановні, тут хороші люди в хорошу компанію шукають інженера з оптичних лазерних систем. Цікаві технічні задачі, оборонка, оптико-електронні системи і оце усе. Вакансія не про успішний успіх, а про грунтовні знання в галузі оптики, вміння в експеримент, аналіз даних і системність. https://jobs.dou.ua/companies/isr-tech/vacancies/260446/ Взагалі, мене тішать тенденції, коли запит на подібні спеціальності, який "вчора" був практично лише у закордонних компаній, з'являється і масштабується в Україні. З одного боку, того й гляди, природнича освіта стане затребуваною, високооплачуваною та дозволить людині себе прогодувати. І це нарешті змусить багатьох батьків зрозуміти, що слід привчати дітей до точних наук. [До того ж] З іншого боку, в України немає жодного шансу вижити у найближчі роки і десятиліття, якщо вона не розвиватиме свій потужний ВПК. З державними, приватними, державно-приватними заводами, підприємствами та фірмочками. Жодного шансу. А для розвитку ВПК потрібні саме точні науки і нікуди від них не подітися. Ба більше, ВПК України, щоб не бути валізою без ручки, муситиме триматися рівня розвинених країн чи, місцями, перевищувати їх. Щоб був військовий експорт і замовлення. Не "зняли танки зі зберігання й продали в Африку", а "сформували портфель замовлень на десять років наперед і завантажили власне виробництво". Загалом, перешліть цю вакансію знайомим розумникам в галузі оптики. Певен, що вони не пошкодують. Майте тиху ніч.

Я не знаю, як правильно в цьому світі, що котиться шкереберть і де жертві пропонують просто вмерти, щоб бізнес тривав ез южуал, виховувати дітей. Тим не менш, діти дійсно мають з малих літ розуміти, що ігнорування загрози та схованка під стіл, замовчування проблеми і пацифізм - це шлях до загибелі. Єдиною адекватною відповіддю для порятунку наших дітей від ракет і братських могил у виконанні росіян може бути тільки р*сор*з і все, що йому сприяє. І чим раніше наші діти усвідомлять дві речі - 1) покладатися в першу чергу можна лише на самих себе 2) немає хороших росіян - тим більше їх виживе. А так, все буде добре. Майте тиху ніч. P.S. Оксана Бондарь завтра вчергове їде на фронт. Як буде змога - накидайте їй на дизель і каву зранку. Реквізити там у неї на сторінці є.

-... а потім він сказав, що збере дрон з Лєго і передасть на фронт... Я стомлено сьорбаю своє улюблене какао, зажовуючи його піцею з автозаправки. Оксанка з Віталієм щось за звичкою живенько обговорюють. Може завтрашню поїздку на фронт, може погоду. Трохи байдуже, але я професійно роблю зацікавлене обличчя. Однак вся їхня розмова сприймається мною через призму української літери "шшшшшшшшшшш". Тим не менш, в цьому шипінні, наче при налаштуванні старого радіо, залишки волонтерської свідомості рефлекторно чіпляються за ледь чутний сигнал, де проскакує оце Лєго. - Чекай... Що? Повтори. Який Лего-дрон? На який фронт? Оксанка дивиться на мене великими очима, з розумінням смикає бровами і повторює, повільно, з паузами: - Хлопчик маленький біля мене живе. Евакуйований з Краматорська. Дізнався, що я бойові дрони завтра везу на фронт. А він Лего дуже любить і дуже круті штуки збирає, великий молодець. То він сказав, що збере мені дрона з Лего і хоче, щоб я попросила військових, щоб вони підвісили того дрона над його будинком в Крамі. Щоб той дрон охороняв його домівку від росіян. До речі, його будинок - через один від того, в який був той трагічний приліт... --------------------------------- Дверцята старого волонтерського буса відкочуються в бік і Оксанка живенько витячгує величезну коробку, під саму верхівку напхану фпв-дронами. - Ось! По 20 штук на тиждень вже отримую. На місяць буде 80! - потім, звертаючись до маленької дівчинки, мама якої привезла передачку бійцям на передову, - хочеш дрон справжній потримати і сфотографуватися? Дитина трохи нітиться, але мама лагідно підштовхує її в спину: - Доню, іди сфотографуйся. Ці дрони роблять справжній р*сор*з. Дівчинка з щасливим обличчям тримає дрона, смикає пропелери, роздивляється антену. - Так, кожен дрон - це кілька мертвих росіян, - додаю я. Будь певна. Це зовні вона мала юна дитина. На свій вік вона бачила і відчула достатньо, щоб цілком нормально сприймати оточуючу реальність такою, якою вона є насправді, а не заперечувати її існування, як це роблять багато дорослих, в т.ч. наших співгромадян. Та ще й Папа Римський. Чому це знаю... це рівно та сама дитина, про яку я колись розповідав, що вона просить тата лягати разом з ними з мамою в тісній ванній під час повітряних тривог, бо якщо вона загине, то хоче, щоб всі були разом. Оточення - випалені квартали Ірпеня з дитячими майданчиками, на яких були могили сусідів - просто так не минається. Нині дитина відвідує конячок. Спілкується з ними, катається верхи і наче її "відпускає". Оксанка жваво розповідає, де буде вибухівка, де акумулятор і як 5 штурмова буде цими дронами валити росіян. Мала світиться. Розпитує. Роздивляється. - Вона мене щовечора просить показати їй відео з наших дронів, як вони палять росіян... - каже мені тихо мама, - тільки тоді спокійно засинає. -------------------------------------------- - Маркуся, показати тобі військовий бус? Марк миттєво відривається від своїх безумовно важливих справ, біжить ближче до камери телефона і кричить: - Тааааак! - Ось, дивись... Це зелений бус з білим хрестом, приїхав з війни на ремонт... А ну, скажи, яка це марка? - питаю, опускаючи камеру на значок на радіаторній решітці. - Фольксваген! - щасливо волає малий. - Так, молодець. Бачиш, які брудні колеса? - А чого брудні? - Бо їздим по всім бруднякам, воював з росіянами. Марк на секунду замислюється і питає: - Татко, а покажи мені росіян. - Не можу, Маркусик. Бійці з цього буса так добре нас від них захищають, що я не можу їх показати. -------------------------------------------------- Світ котиться у прірву. Це може подобатись. Може не подобатись. Не Україна, а цілий світ вже не будуть такими, якими були до 24 лютого 2022 року. Я не знаю багато чого в цьому житті, але певен, що світ взяв паузу для підготовки до великої війни. Хоч з великої літери В. Хоч з двох великих літер В.

Коли минулого року ми запускали проєкт 42 тачки на ЗСУ і вигадали ліпити на кожну машину стікер відповідно до її порядкового номера - 1/42, 2/42 і так далі - я реально не був певен, що колись дістануся білого кола з написом 42/42. Штош. Завдяки Ваші підтримці та безпосередній участі Park Lane - агентство нерухомості у долі саме 42-ї тачки наліпку використано. Це шалений шлях, що нині тісно перетинається з реабіліТАЧКАМИ (проєктом відновлення машин, які вже служать в Силах оборони), ми проходимо разом. Спасибі Вам. Так, у нас немає смм-ників і відеографів, ми з Мартин Брест намагаємося робити свою основну роботу, а ввечері та на вихідних встигати записувати гігабайти відео про процес воскресіння старих корчів, однак хоча б такий короткий фільм про кілька останніх днів - тримайте. І якщо Вам потрібні якісь інсайди, то у мене точно є одна мудрість: Машини, що повертаються з фронту, перебувають у кращому та доглянітішому стані, аніж корчі, що приїжджають з Європи. І на цій ошелешуючій новині, бажаю Вам тихого вечора.

Росіяни точно міною кинуть. - тихо кажу я, спостерігаючи, як швидкі ПДМШ та буси волонтерів забиваються людьми і з ревінням дизельних двигунів зриваються в бік Наумова. - Дивись, підлітаєш прямо до провалля. Відразу задом. Щоб не крутитися. Викидаєм дошки. Далі ти стартуєш і відганяєш бус в безпечне місце. - Так, віджену до лісу, за блок-пост. - погоджуюсь я, відчуваючи, як калатає серце. Робота іде. Палети лягають рівним шаром і скріплюються між собою гвіздками і скобами, які Костя завбачливо нагріб в Епіцентрі. Важко. Відверто важко. Не так важко носити величезні дошки і збивати їх між собою, як періодично пропускати групи людей, що таки намагаються одночасно пройти. Подекуди доводиться кидати молотки в бік і тягнути когось на собі. Лік часу давно втрачено. Але сьогодні, 7 березня, рівно 2 роки тому, більш-менш надійний пішохідний перехід для евакуації мешканців Ірпіня, Бучі та довколишніх селищ готовий. Ми ще не знаємо, що від завтра ми з Андрієм користуватимемось цим мостом щодня. Як і ті, кого ми вивезем. І також ми ще не знаємо, що завтра Костя почне будувати автомобільний перехід. Але то геть інші історії. Майте тихий вечір. P.S. Костянтин Бакуемський таки розрахувався і за палети, і за деревину. P.S. 2. Костя таки притрушений. P.S. 3. Дякую Kyrylo Beskorovayny та Олег М. за чорний рено мастер, Svetlana Arbuzova та Vladyslav Greziev за фіат добло та хонду аккорд.

“Оце дзекала…” - міркую я і повертаю голову з боку на бік, намагаючись зручно всістися за кермом із блискучим ромбом посередині. - Шо? Не очікував, що він такий великий? - з усмішкою питає Андрій. - Чесно кажучи… Ти знаєш, коли Кирило написав, що є бус і його можна забрати, я думав, що то буде якийсь течик. А тут… Та це ж величезний сарай… Як на ньому їхати? - Не сци. Рушай, по дорозі розберешся. Дороги порожні. Костя чекає. Костя дійсно чекав. Зранку телефонує і каже, що десь на Кільцевій треба бусом заїхати забрати палети і дошки, щоб відвезти на Романівку. Костю я знаю лиш 4 дні, але в мене складається таке якесь враження… - Чуєш… - повертаюсь до Андрія, вмикаючи 6 передачу і пролітаючи на черговий червоний сигнал світлофора - А тобі теж здається, що Костя якийсь притрушений? Наче його гедзь покусав… - Чого? - Ну, слухай. По-перше, нормальна людина не поїде в Ірпінь когось рятувати під час бою. По-друге… Які палети? Які дошки? З ким він домовлявся? Де він їх нарив і, головне, нащо? Яка Романівка? Він що, хоче везти дошки на Романівку? Щоб нас там з цим бусом накрили мінами, як крили вчора? Ти ж подивись! Цю машину видно з космоса! - Є таке… Не знаю… Давай доїдем, там побалакаєм. Київ порожній. Як пізніше напише один класик цієї війни Мартін Брест, Київ збирався битися на кожній вулиці, за кожен будинок, кожен парк. Збирався вбивати росіян з кожного вікна. Ми на аварійці вилітаємо зустрічкою через 4 смуги на якийсь склад з палетами, де вже стоїть Костя в чорному броніку, розмахує руками, а навколо нього купчаться незрозумілого вигляду люди, в тому числі озброєні. Бус гальмує, осідаючи на передню вісь, і хмара пилу огортає все навкруги. - Костя, шо воно буде і нашо? - вистрибую я з-за керма. Дивись, зараз набираємо ці палети у цих добрих людей, - показує на чоловіків, що виявляються власниками складу, - Беремо їх під розписку. - Крадем чи шо? - починаю я усміхатись - Нє, - шкіриться Костя на всі 32 зуби. - Я чесно лишаю розписку. Хрест на пузі. - додає він, помічаючи, що я вже відверто регочу - Потім розберемось. Палети дуже треба. - А далі що? - Їдем ще на один майданчик, заберем довгі дошки. - Теж під розписку, звісно… - додає Андрій і теж починає реготати. - Ну, там я частину грошей відразу віддам. Десь 2000 гривень. Решту потім довезем. То все неважливо. Ми маємо сьогодні побудувати міст. Ми з Андрієм синхронно перезираємося: - Який міст? - На Романівці… Замість підірваного. - Я ж казав, що він притрушений, - бурмочу я під ніс, втискаючи газ в підлогу і намагаючись наздогнати машину Кості. - Якщо він притрушений, але ми за ним їдемо, то ми тоді хто? - незворушно констатує Андрій. - Велика ж ціль - це ми. Бус пролітає перехрестя на Академмістечку і я ввожу його змійкою між відбійниками на зустрічні смуги, щоб пірнути в найближчий поворот до вулиць на Романівку. Періодично кидаю оком по дзеркалам, аби переконатися, що дошки не вилетіли з кунга. Задню ж ляду через довжину пиломатеріалу зачинити було неможливо. Ми стоїмо за найближчим біля Фори поворотом та намагаємося оцінити обстановку. Навколо на асфальті залишки від розривів мін, церква посічена, на сусідній вулиці щось горить. Краєвиди за підірваним мостом і далі - взагалі вражають своєю сюрреалістичністю. Ірпінь палає. Густий чорний дим здіймається по всьому обрію, виринає серед житлових кварталів, виривається з квартир, що визирають своїми вікнами на Київ. Дорогою життя - до урвища в колишній автодорозі, повз постріляні та розтрощені ряди автівок - іде нескінченний потік людей. Жінки, діти, жінки з немовлятами на руках, з переносками, в яких тихо сидять коти, собаки, черепахи. Люди тягнуть ровери, валізи, дитячі возики. Люди кидають ровери, валізи і дитячі возики, коли підходять до розкришених бетонованих конструкцій і нешироких дощечок, прокинутих через річку Ірпінь, яка тільки-но почала розливатися. Час від часу військові в броніках, касках, з автоматами за спиною переносять на ношах поранених цивільних і військових, тягнуть просто на руках дітей та стареньких людей. - Чекай, давай спочатку план дій. Я не хочу там дуже довго світити бусом.

Я не знаю, що має бути в голові у людини, яка кидається в прірву, щоб врятувати іншого. Ну, там, коли інший хопосапієнс тоне. Палає будинок. Хтось лежить на рейках і мчить поїзд. Зазвичай більшість стоїть і спостерігає. Знімає на телефон. Щось піджовує. Піднімає руки до небес і приговорює "що ж це коїться". Але є ті, у кого є щось таке між тими нейронами... якесь таке виховання... якийсь такий ціннісний світогляд, сформований батьками, що в момент найбільшої небезпеки, коли всі інстинкти, закладені в нас еволюційно, шепочуть "трясця, біжи", ця звичайна людина з плоті і крові збирає воєдино свої піджилки та кидається рятувати. Мені ж пощастило. 2 роки тому десь в цей само час я з диким головним болем після контузії лежав на ліжку і скиглив Вам, що нашу колону розбили, машин не лишилося, але Морська піхота врятувала нас з відрізаного росіянами Ірпеня. Наступного ранку Ви віддасте нам в управління 3 автівки, але то буде завтра. А сьогодні 2 роки тому нам - Оксані, Андрію і мені - пощастило: Костянтин Бакуемський кинувся впоперек буса військових, вимагаючи, щоб вони поїхали витягати наші душі. І він готовий їхати з ними, щоб показати де ми є. А бійці - без розвідки і підтримки - міцніше натягнувши чорні берети, помчали в бік чорного диму. Тимчасово відкидаючи за дужки "помилку того, хто вижив", мушу сказати, що якщо 5 березня 2022 року і мало бути таким, яким було, то лиш заради знайомства з людьми, в яких впевнений на 100%. І з цими чудовими громадянами нашої країни ми будемо до кінця. Оксана Бондарь, Андрій, Костянтин Бакуемський, люблю Вас. І дякую, що тоді були поруч. Морська піхота, Ви і так все знаєте. "І якщо у Вас виникне питання, яке море було в Ірпені, що там з’явилися морпіхи, то я відповім: в Ірпені 5 березня 2022 року було море вогню." (с) А, ще. Костя спік на мій другий День народження шарлотку. І привіз на СТО. Це не жарт. Костя.вміє.пекти.шарлотку. Я тепер не до кінця впевнений, що він людина, але шарлотка смачна. Майте тиху ніч.

Я не знаю, що має бути в голові у людини, яка кидається в прірву, щоб врятувати іншого. Ну, там, коли інший хопосапієнс тоне. Палає будинок. Хтось лежить на рейках і мчить поїзд. Зазвичай більшість стоїть і спостерігає. Знімає на телефон. Щось піджовує. Піднімає руки до небес і приговорює "що ж це коїться". Але є ті, у кого є щось таке між тими нейронами... якесь таке виховання... якийсь такий ціннісний світогляд, сформований батьками, що в момент найбільшої небезпеки, коли всі інстинкти, закладені в нас еволюційно, шепочуть "трясця, біжи", ця звичайна людина з плоті і крові збирає воєдино свої піджилки та кидається рятувати. Мені ж пощастило. 2 роки тому десь в цей само час я з диким головним болем після контузії лежав на ліжку і скиглив Вам, що нашу колону розбили, машин не лишилося, але Морська піхота врятувала нас з відрізаного росіянами Ірпеня. Наступного ранку Ви віддасте нам в управління 3 автівки, але то буде завтра. А сьогодні 2 роки тому нам - Оксані, Андрію і мені - пощастило: Костянтин Бакуемський кинувся впоперек буса військових, вимагаючи, щоб вони поїхали витягати наші душі. І він готовий їхати з ними, щоб показати де ми є. А бійці - без розвідки і підтримки - міцніше натягнувши чорні берети, помчали в бік чорного диму. Тимчасово відкидаючи за дужки "помилку того, хто вижив", мушу сказати, що якщо 5 березня 2022 року і мало бути таким, яким було, то лиш заради знайомства з людьми, в яких впевнений на 100%. І з цими чудовими громадянами нашої країни ми будемо до кінця. Оксана Бондарь, Андрій, Костянтин Бакуемський, люблю Вас. І дякую, що тоді були поруч. Морська піхота, Ви і так все знаєте. "І якщо у Вас виникне питання, яке море було в Ірпені, що там з’явилися морпіхи, то я відповім: в Ірпені 5 березня 2022 року було море вогню." (с) А, ще. Костя спік на мій другий День народження шарлотку. І привіз на СТО. Це не жарт. Костя.вміє.пекти.шарлотку. Я тепер не до кінця впевнений, що він людина, але шарлотка смачна. Майте тиху ніч.