Потішная Кліо

У Єрусалимі уламки ракети впали в кварталі Старого міста Щоб ви розуміли, це десь за пару сотень метрів від Храму Гробу Господнього, мечеті Аль-Акса та Західної стіни (Стіни Плачу). Але я обожнюю синтаксис ізраїльських та американських новин, де також лише уламки падають на святині, електростанції, НПЗ.. зараз ми знаходимось з іншої сторони ЗМІ, де від уламків "незначительное возгорание"!

Сьогодні ваечері в Азербайджані, Ірані, Таджикистані та купі інших країн, розпочинається новий 2585 (1405 за мусульманським календарем) рік - Навруз! Навруз - одне з головних свят перського народу та одне з найдавніших свят. Перші згадки про нього, десь так з тисячу-дві тисячі років до нашої ери. Навруз - одне з чотирьох свят стародавнього доісламського та країн, на які перси мали вплив, святкується в день весняного рівнодення - 20 або 21 березня, і щороку точний час свята відрізняється через різницю у швидкості обертання Землі навколо своєї осі та швидкості її обертання навколо Сонця. В стародавній Персії астрологи визначали Новий рік саме в момент, коли Земля робить повне коло навколо Сонця, тобто день весняного рівнодення, тобто в день, коли тривалість дня і ночі рівні. Цікаво, що перський календар відрізняється від арабського, або так званого, мусульманського тим, що в іранському календарі одне обертання Землі навколо Сонця вважається за 1 рік, а в арабському календарі 12 кіл Місяця навколо Землі. Що ж, з Наврузом, і наступного року в горах Ельбруса святкувати новий рік під тріскіт святкового вогнища!

🕯 У Києві на 98 році життя помер патріарх Філарет. Розповідаємо про його життя та розбудову української православної церкви. https://bbc.in/478UN1s

Щось читалось про ацтеків, тому буде мідл рід про право приватної власності в ацтекському суспільстві! Якось я вже писав про ацтекське суспільство і досить жорстку систему соціальних класів. Якщо коротко: суспільство поділялося на 💎текутлі (вища знать), 💎піпільтін (знать нижчого рівня, найбільш масова) і 🌞масеуальтін (простолюдини), а ще нижче - 🌊майєке (селяни-орендарі, прикріплені до землі) і 🦋тлакотін (раби). Найбільша прірва була між піпільтін і масеуальтін. Перші жили у великих комплексах із кількох будинків, палацах. Усі інші, тобто близько 95% населення, у маленьких однокімнатних будинках. Більшість простолюдинів були аграріями, яким потрібно було зібрати врожай не лише для себе, а й для сплати податків для знаті, що володіла землею. Ацтеки поділяли землі на дві категорії: у суспільному та приватному володінні. 🐒Перші - це державні землі для утримання двору. Текпанпоуке («люди, що належать до палацу») безсумнівно були знатними і користувалися повагою. Нагадаю, що гроші ацтеки використовували лише для обміну, тобто зарплат не було. Тому винагородою був урожай із текпантлалі плюс праця тих, хто їх обробляв. За особливі заслуги тлатоані дарував прикраси із золота, нефриту або пір’я, а також розкішно вишиті накидки. Також суспільні землі виділялись для утримання війська. 🤮 Приватні землі були трьох видів: родові землі тлатоані, землі знаті та землі кальполлі. Родові землі передавалися тлатоані у спадок або здобувалися у війнах. Власність знаті була особистою і включала як землю, так і людей, що на ній жили майєке (щось на кшталт середньовічних кріпаків). Вони не могли залишати землю і виконували важку працю: чоловіки будували будинки, носили воду і дрова, обробляли поля; жінки мололи кукурудзу, пекли тортильї, пряли тканини. При продажі або спадкуванні землі вони переходили разом із нею до нового власника. Якщо спадкоємця не було, земля поверталася тлатоані, який міг передати її як нагороду чи дарунок. Альтепетлалі («міські землі») поділялися на ділянки кальполлі. З них сплачувалася данина і забезпечувалося життя громади. Кожна сім’я користувалася своєю ділянкою, поки обробляла її, і могла передавати її у спадок, її не мали права забрати у родини. Але повної власності не було: при переїзді, занедбанні землі (два роки) або порушенні закону ділянка поверталася громаді і перерозподілялася.

Однако! Але це неочікувано!

Натхненно публікацією якогось поважного видання, звідки фото, власне, і сплагіачено! Обернена сторона вручення поважних премій.. Стан залу для глядачів у театрі Dolby у Голлівуді, де пройшла церемонія вручення премії Оскар. Ряди на балконі завалені сміттям. Ці місця призначаються для співробітників студій, запрошених гостей, партнерів, студентів-кінематографістів та молодшого персоналу знімальних груп фільмів-номінантів. Такий ось культур-мультур

Вчора, внаслідок обстрілу Ізраїлю, уламок ракети впав на дах Храму Гроба Господнього. І, як сьогодні втішила одна коментаторка на прийомі, мовляв: це тому, що “ви в посольстві багато грішите й не пускаєте Ісуса в свою душу”. Але шкода, якщо якийсь дурачок від іранця прилетить в такий храм.. релігійні тут на повному серйозі зможуть в хрестовий похід зібратись! Що ж, трампу підмога стане

Вперті перси! 💚🤍❤️

Європі потрібен секуляризований іслам, здатний на самоіронію! Аллах як персоніфікація хумусу? Мусульманський варіант пастафаріан

Іранська делегація з останнім шахом Пехлеві в Києві, 1956 рік

Гортаючи архівні архіви: реконструкція жіночого одягу мінойських жінок, виконаних відповідно до фресок Крит, ІІ тис. до н.е.

Із недавно прочитаного «Мобілізована нація» Ніколаса Старгардта «Коли у 1941 році Гельмута Паулюса відправили на Східний фронт, його батько, домашній лікар і офіцер резерву, який пережив попередню війну, почав писати синові як «товаришу». Поки частина Гельмута просувалася через Румунію та входила до південних районів України, він опинявся в тих самих місцях, де побували німецькі війська під час попередньої війни. Його батькам було неважко знайти серед сусідів і знайомих у рідному Пфорцгаймі когось, хто міг описати місцевість або навіть розгорнути старі військові карти, що дозволяли простежити бойовий шлях їхнього сина. Чоловіки, які пишалися своїм «хрещенням вогнем» у траншеях, порівнювали артилерійські обстріли з десятимісячною битвою під Верденом у 1916 році, бачачи в їхній нищівній силі випробування на міцність. Німецькі командири, наблизившись до Москви в листопаді 1941 року, інколи здригалися при думці про раптову зміну удачі за зразком повороту фортуни на Марні двадцять сім років тому, коли вони вже простягали руки до Парижа. Але батьків і синів поєднував не лише схожий досвід, а й взаємне почуття відповідальності поколінь. Синам належало завершити те, що почали батьки, розірвати порочне коло, яке змушувало кожне покоління воювати в Росії. Якщо ліві та ліберальні мислителі уявляли історію лінійно, як безперервний прогрес, багато консерваторів вважали її циклічною й повторюваною, як саме життя. Зловісну приреченість у світлі занепаду західної культури, передбаченого Освальдом Шпенглером у «Занепаді Європи», розвіяло «національне відродження» 1933 року, але циклічні, природні метафори не забулися. Німецька війна в Радянському Союзі перетворила їх на реальність, а абстрактну загрозу повторних руйнувань, на боротьбу за виживання тут і зараз. Жорстокість німців на сході лише загострювала відчуття необхідності зрештою рішуче розірвати це замкнене коло, адже інакше наступному поколінню синів Німеччини доведеться знову брати участь у бійні. Подібні думки хвилювали й тривожили уми з самого початку. Очікуючи початку бойових дій на заході восени 1939 року, деякі солдати висловлювали думку: «Краще одразу прибрати зі столу, тоді можна сподіватися, що нам більше не доведеться воювати». І хоча німецьким школярам протягом багатьох поколінь прищеплювали думку, що їхній «спадковий ворог» Франція, на підсвідомому, емоційному рівні головну роль тут відігравав Схід. Починаючи з 1890 року навіть опозиціонери з числа соціал-демократів присягалися стати на захист Німеччини від «варварів зі сходу», якщо вона зазнає нападу царської Росії. У серпні 1914 року вторгнення російської армії до Східної Пруссії підняло в німецькій пресі хвилю значно перебільшених історій і жахливих чуток, а доти маловідомий прусський генерал Пауль фон Гінденбург після здобутої над противником перемоги перетворився на національного героя. У 1941 році переконати населення в необхідності нової війни в Росії до переможного кінця заради майбутньої безпеки було неважко, щоб наступному поколінню не довелося проходити через це знову. Починаючи від ветеранів Східного фронту 1914–1917 років і до молодих солдатів, учорашніх школярів, а також підлітків, які ще жили з батьками, усі вважали своїм обов’язком іти на війну, але не за нацистський режим, а в ім’я відповідальності одних поколінь німців перед іншими. Саме ці погляди і були найміцнішим фундаментом їхнього патріотизму.

Пізньосередньовічна мініатюра, створена художником, відомим як Майстер Аделаїди Савойської, ілюструє один із найтаємничіших сюжетів артурівського циклу - надприродне зачаття Мерліна. Згідно з середньовічним легендаріумом, чарівник Мерлін був зачатий демоном, який відвідав благочестиву дівчину і хотів, щоб вона народила дитину, яка стала б знаряддям темряви. Але задум зла був зруйнований: мати покаялася і хрестила сина. Так Мерлін отримав надприродні знання та дар пророцтва, але присвятив їх служінню добру та творенню блага

А на фотках ти виглядав по-іншому! Великий Сфінкс, Гіза, наші дні

Щастя можна знайти навіть у найтемніші часи, якщо не забувати звертатися до світла Альбус Персіваль Вульфрік Брайан Дамблдор Нагадало мені світлі часи статусів в вк))

Що ви тут? Давно не писав, каюсь! Що ж, в часи безумства і чергового нагадування, що ми в Калі Юзі - тримайте францисканского монаха з котом! Санта-Марія-делла-Фореста в Рієтті, Італія, 2004 рік

«Не останній, а крайній», заборона прощатися, позивні для машин і звичка довіряти інтуїції – ось лише деякі особливі практики, які поширені у сучасному війську. Навіщо проходити ініціації — навіть такі радикальні, як закопування живцем? Що насправді означає побратимство сьогодні? Чи правда, що немає атеїстів на війні? У новому випуску «Пороблено» Анна Ніколаєва говорить із Русланом Халіковим, релігієзнавцем, кандидатом філософських наук, видавцем, — про те, як у сучасному українському війську народжуються вірування, прикмети й сакральні практики. У цьому епізоді говоримо про: ▪️ ритуали посвяти та ініціації як боротьбу зі страхами; ▪️ проводи в армію і підтримуючі прикмети; ▪️ особливі ритуали привітання й прощання; ▪️ роль віри та сучасний міфологічний світогляд; ▪️ хто такий хорунжий і яку символічну роль він виконує; ▪️ побратимство і посестринство як нову форму спорідненості; ▪️ нові традиції вшанування полеглих. Поки ми пам’ятаємо — вони живі. І саме тому військові ритуали пам’ятування стають не формальністю, а джерелом сили — для підрозділу, для родин, для суспільства. Це розмова про віру й боротьбу зі стресом, про підтримку і сакральне, яке народжується посеред війни. Вмикайте новий епізод «Пороблено» і підтримуйте важливу тему своєю вподобайкою, поширенням і коментарем. https://youtu.be/Tzu9edau4ao

Найбільший грабіж усіх часів Так писав німецький бенедиктинський літописець Отто де Сен-Блазієн про пограбування Константинополя латинами 1204 року. Він описує, як розграбування Константинополя призвело до переміщення величезних грецьких багатств, особливо священних скарбів із собору Святої Софії та незліченних мощей святих у Західну Європу, насамперед у Венецію та деякі частини Німеччини, Ельзасу. Автор інтерпретує ці події з богословської точки зору. Розграбування представляється як справедливе покарання від Бога грекам за злочини, скоєні проти паломників. Переміщення реліквій виправдовується провидінням. Автор вказує, що Бог дозволив християнам, а не язичникам, захопити ці святині, щоб святі предмети були збережені від осквернення і належним чином шанувалися і шанувалися на християнських землях.

Не знаю хто ця дівчина на площі в Тель-Авіві, але її дискурс топчік!

Айфону подобається генерувати "моменти лютого чотири роки тому" 25 лютого, Немішаєве, люди ще не лякані, я ще не ляканий, такі наївні враження і слабке усвідомлення де що вибухає, постійний гул навколо і масні стовпи диму, брат кума сказав, який в СБУ служить, що російськи танки вже бачили біля кривої липи, де Мироська в озері втопилась, мітки для ракет, Подоляк і Арестович як перевірене джерело інформації! Абсолютна відсутність усвідомлення того, що буде, як буде і які наслідки, та й взагалі, де ми є..