la madrugada

коли гортаю стрічку на сабстеці, то почуваюсь значно кращою версією себе, ніж та, що гортає тікток. і не просто так, бо деколи я знаходжу там чудові речі, зокрема: - цей есей про согомона тейліряна + етику насилля. насамперед про те хто ж такий тейлірян — він єдиний зі своєї родини вцілів після геноциду вірмен, опісля він спостерігав те як світ ігнорує цей злочин проти людяности та приєднується до вірменської революційної федерації, і вже в 1921 році вбиває талаату пашу, одного з головних організаторів геноциду вірмен. особисте горе тейліряна, яке наклалось на горе всіх вірмен, ніяк не дозволяє розглядати конкретно цей випадок як звичайний злочин, через це суд привертає увагу до геноциду вірмен, і согомона тейліряна виправдовують. якщо вірити пауло фрейре, який стверджував, що коли пригноблений вдається до насилля, то він повертає свою людськість, більш того це необхідний крок для визволення та діалогу, то тейлірян мав рацію, сказавши, що він не вбивця, хоч і вбив людину. - есе пандори сайкс про колін гувер: на самому початку цього есе сайкс наголошує на тому, що вона не снобка і взагалі, писати тексти для ширшої авдиторії складніше. в цілому це есе доволі нейтральна спроба проаналізувати чому гувер читають і що в її текстах такого. сайкс жартує, що з тим який впорядкований книжковий всесвіт гувер, то там хотілось би жити, але, ймовірно, з нею б сталась якась велика трагедія, тому це такий собі варіант.

by chinua achebe

via dolorosa, oraib toukan

дуже хочу знову сходити в джем фекторі, бо там зараз така чудова виставка!! і мені здається, я періодично повертаюсь думками до короткометражки ораїб тукан “via dolorosa”, яку там побачила. це от така крихітка документалка з прецікавовою історією: якось тукан копирсалась в архівах радянського культурного центру в йордані і серед тонни радянської та маоїстської пропаганди, вона знайшла ранні фільми палестинського фотографа/режисера хані джавахарії. він документував шестиденну війну, виселення тощо. і його роботи, так би мовити, стають тлом для роздумів про безсилість зображення, яке саме по собі не може промовляти до глядача, адже потрібна не просто перспектива, а вміння вибудувати цю перспективу, навчити глядача дивитись з розумінням та емпатією.

власне, сам список, як це зазвичай буває, доволі нерівний. з приємного до найкращих книжок 2024 потрапив роман тані малярчук «забуття», в описі відзначили його вдумливість. я цей текст страшне люблю, тому особливо тішусь. з неприємного, очевидно, туди потрапила якась книга навального чи про навального. чогось туди додали також і есеї лорен ойлер, яка не те, щоб погана критикиня, її в принципі критикинею важко назвати. на додачу мене здивував «парад» рейчел каск, бо цей текст, хоч і чудово написаний, якийсь ретроградний з тими роздумами про загадку жіночности та ваганнями про те чи може мисткиня бути матірʼю. втім, в американців зараз другий термін трампа, проєкт 2025, їм це все болить, тому їм-то точно щиро той роман відгукується.

кілька днів тому на нью-йоркері опублікували список найкращих книжок року, я такі підбірки люблю насамперед через візуальну складову, яка не підводить і цього разу:

до речі) я открив допоміжну баночку для збору і розіграш на дуже цікаву книгу! 🫙 лінк на банку: https://send.monobank.ua/jar/85gF53JTxA 💁‍♀️ лінк на пост в інсті (пошерте): https://www.instagram.com/p/DCrycRjtTtB/

я долучилася до збору «твоє майбутнє» для реабілітації військовослужбовців. взялася закрити невеличку суму — 10 тисяч гривень. закинути свою копійку можна тут: https://send.monobank.ua/jar/93PxUiBB72

ґуд цитує юдіт герман, яка пише про те, що травматична памʼять працює як серія розкиданих картинок, зцілення полягає в тому, щоб ці розкидані образи впорядкувати, щоб був початок і був кінець. в певній мірі саме тому численні аматорські документації воєн так легко травмують, вони містять в собі весь той живий згусток болю. в той час як професійна воєнна документалістика вкладає зображення в якийсь цілісний наратив, так би мовити, впорядковує. це не означає, що аматорські зйомки чимось гірші, навпаки, вони є свідченням, зокрема воєнних злочинів. такі фото стають аргументами, треба бути моральною потворою, щоб сперечатись з фотографіями закатованих тощо. водночас, мене завжди бентежило використання світлин вбитих як gotcha moment в якихось онлайн-перепалках, бо тоді зафіксована трагедія применшується до риторичної фігури. сфотографована людина була/є чимось більшим, ніж просто жертвою, страждання якої мають, скажімо, переконати когось, що росія коїть геноцид. еліс зу запитує: як ми взагалі можемо змиритись з тим, що є люди, які змушені ділитись зі світом найбільш особистими та зболеними моментами, щоб довести іншим, що вони теж люди?

центральне питання: як взаємодіяти з цими зображення. зрозуміло, що ґуд та зу знаходяться в зовсім іншому середовищі , де вони направду можуть дистанціюватись. на цьому як раз часто акцентує ґуд. очевидно, це привілейована позиція, думати, що ти хочеш бачити, а що ні. з іншого боку, повсякчасне споглядання насильства деморалізує і наскільки ефективними будуть ті люди, які можуть зробити бодай щось, маючи ресурс, але весь цей ресурс буде розпорошений на, знову ж таки, споглядання болю інших. (насамперед раджу почитати цю розмову, бо там нема моралізаторства, навпаки вона дуже людяна і практична)

десь тиждень думаю про це інтервʼю, прокручую в голові деякі тейки і тд. словом, фотографиня еліс зу поговорила з дослідницею документальної фотографії дженфер ґуд про споглядання насильства і що з цим робити. географічних центра в цій розмові два: газа та україна. зу дуже класно артикулює явище, з яким ми всі дуже добре знайомі, а саме тими перемішування потоків зображень, де буквальні документації воєнних злочинів чергуються з мемами, побутом, новинами про тімоті шаломе лук елайк контест тощо. вона називає це колапсом контекстів.

Ana Mendieta Silueta Series

друзі, обіцяла - роблю! ітак, на честь мого 25-ліття (💀) відкриваю дружню баночку для франка на фронт, які вже не раз відзначались як надійні та відповідальні помічники військових та волонтерів, та розігрую дві ну просто прекрасні книжки 🐇"пройти крізь стіни" - вичерпна автобіографія марини абрамович, яка читається як сповідь щирої та сильної жінки. і чи не найкраще, що я читала про мистецтво та людей, які ним живуть. повторюсь, навіть якщо ви не вважаєте себе митцями, книжка все одно справить на вас враження 🐇"поза межами болю" поза коментарем, насправді. просто сильний і мною любимий текст. а ще із чудовими ілюстраціями, виконаними військовослужбовцем русланом лубинським (собі примірник теж взяла, буду перечитувати) 🐇бонус - листівка із картиною еґона шиле "смерть і діва" ціль баночки - 8 000 грн ваш донат кратний 100 гривням - шанс виграти книжечки розіграш проведу у монобанку (молюсь всім богам аби я розібралась із їхніми нано-штучкамі), коли закриється збір!! тому я дуже-дуже прошу підтримати його, репостнути і все таке. перш за все ми допомагаємо бійцям на фронті. одна і єдина перспектива цьом! посилання на баночку туть

dispatch from the coastal elite. дуже класний та вичерпний епізод бінчтопії про те як наголосувало бидло. мені здається, ті вибори — це просто якесь нагадування, що сша — це справжня країна, бо (аж ніяк не) іноді є спокуса думати, що це така собі женовія, де відбуваються події більшості серіалів, в яких герої на сніданок їдять пластівці та адерол. так от це реальна країна, де цілком реальні люди хочуть бачити своїм президентом ґвалтівника, вдруге. джулія та елайза дуже класно розбирають настрої американців + те наскільки елітаризм зіпсував все демократам. Notes On: The Convict to Celebrity Pipeline. пречудове есе гани коноллі про повʼязаність злочинів та слави, яке здається особливо влучним та доречним, зважаючи на успіх серіалу раяна мерфі (як же він, сука, набрид) про братів менендезів. мерфі, як він зазвичай любить, перетворює трагедію на якийсь дуже гламурний фанфік з красивими акторами. хоча, на щастя, цього разу це не серіал про чергового серійного вбивцю, якого обов’язково має грати еван пітерс. коноллі на додачу ще аналізує те як ана делві танцює на «танцях з зірками», а джипсі роуз стала інфлюенсеркою. проте всі вищезгадані випадки обʼєднує одне — вони є симптомом якихось дуже дивних соціальних смаків, а не причиною чому такі смаки взагалі є. у МОТі до грудня можна потрапити на виставку стефана загмейстра happy numbers, яку коротко можна описати як «статистика на фоні гарненьких картинок», а також подивитись the happy film того ж таки загмейстра, який дуже хотів розібратись, що ж йому допоможе досягти щастя. врешті-решт йому зносить дах від того наскільки ж есциталопрам потужніший за терапію+медитацію (ого, хто б міг подумати). в цю документалку він також кличе ще й психолога джонатана гайдта, де вони міркують про щастя, і у них разом потужна енергія two dumb girls saying exactlyyyyyy. в одного з моїх улюблених подкастів є дуже дотепний епізод по гайдту, в якому він йде хрестовим походом на підлітків з смартфонами. мене в принципі цікавлять такі поп-психологи, які верзуть дурню, але чогось залишаються релевантними, бо кажуть те, що хочуть від них почути.

blumarine, fall 1993

todo sobre mi madre, 1999

ще така прецікава деталь, повне імʼя мілдред з «нічних птахів» — це мілдред бартон. енрікез пише це оповідання в честь великої виставки аргентинської сюрреалістки мілдред бартон. і якщо погортати її картини (і вікіпедію, вибачте), то багато деталей настільки мають сенс. справжня бартон теж в підлітковому віці лікувалась від нервового зриву. міллі з оповідання вважає свого маленького худенького котика табі — тигром + реінкарнацією вбитої дівчинки, а справжня мілдред тигрів малює. в описі до виставки є страшенно гарне речення: “Burton injected everyday objects like stools or cups with fantastic life in pursuit of estrangement in the most ordinary reality”. в цьому сенсі така інспірація бартон, робить це оповідання якимось страшенно ширлі-джексонівським

останню збірку маріани енрікез “sunny place for shady people” не так давно переклали англійською і вона якась така… нерівна? такої проблеми у мене не було, ні з “dangers smoking in bed”, ні з “things we lost in fire”, це були доволі цілісні історії, де є і переосмислені урбаністині легенди, і якісь абсолютно дикі персонажі діти та підлітки, які направду лякають + в оповіданнях з обох збірок є дуже живий буенос-айрес, з ледь не намацальним брудним повітрям (el aire no está tan bueno, no pun intended). ейкей блекмур в доволі чесному огляді на збірку, каже, що енрікез в цих текстах ставить питання для чого люди шукають жах, щоб пережити травму чи навпаки, спокутувати вину. але проблема-то в чому, енрікез на ці питання ще й дає відповіді. в “my sad dead” жителі багатоповерхівки, які налякані високою злочинністю, не допомагають підлітку, який врешті-решт гине, та після смерті тероризує їх. енрікез пояснює, фашизм починається зі страху, той хлопчик стає жертвою не лише вбивці, але й страху навколо. в “a sunny place for shady people” йдеться про культуру тру крайму, наскільки це американська штука чи взагалі, загальнолюдська + там загалом, дуже багато про нездорові залежності, одержимості. в якомусь з текстів буде героїня, яка одержима сексом з привидами (дуже потужний крок від оповідання з однієї з порередніх збірок, де в героїні був кінк на хаотичне серцебиття), в іншому, ціле село перетворилось на культ якогось личинкоподібного митця, тощо. водночас, є абсолютно прекрасний текст “night birds”, який вартує цілої збірки, бо там виписані якісь безумно цікаві жіночі типажі. оповідачка страждає від прокази, її сестра міллі малює, час від часу бреше, викликає духи мертвих, планує вбивство живих, тощо-тощо, на додачу там буде вже згадана бабуся, доволі жорстока, що тут скажеш, ну і відсторонена мати. міллі мені взагалі дуже такий меррікетівський персонаж, вона переконана у своїх надзвичайних здібностях, водночас слово unhinged один з найкращих прикметників для неї.

я дуже боюсь, що «правду і кривду» колись закенселять за мої дурнуваті жартики. бо от ми взялись читати тексти про різноманітні воєнні досвіди, і завжди є страх, що те чи інша усвідомлення в процесі читання тебе так ранить, що буде несила. ранить в сенсі, що нагадає яке ж все навколо несправедливе та потворне. знання, яке, здавалось би, мало б бути вшите в тобі, якщо ти народився в україні, але яке хочеться забути, і яке хочеться пережартувати. пригадую найважче було читати про сирію, тому в тому епізоді я постійно жартувала, вдало чи ні, не знаю. так само в останньому епізоді, ми жартуємо про кашпіровського, гамсахурдію і абхазький уряд, бо інакше поки якось тяжко, і не хочеться постійно ставати цю іронічну позу, але от не можу.

халіма джабріл у цій статті аналізує допис етель кеїн на тамблері (станом на зараз видалений), де етель пише про епідемію іронії, оскільки всі намагаються перетворити все на жарт, зокрема і те, що вимагає більш емпатійного та нюансованого підходу. я багато думаю про це, зокрема тому, що я сама постійно все стараюсь обжартувати, адже щирість стає обтяжливою та болісною. здається, якщо спробувати неіронічно щось обговорити (це щось може бути різним), то в результаті доведеться рвати на собі волосся. це як, знаєте, перебрати з алкоголем, а потім в процесі тверезіння задуматись і розридатись, лежачи на підлозі. от щирість якось так мені і відчуваєтесь. стаття-то про етель, але водночас про все, меміфікацію політики та водночас про те, що іронічність (якою б рятівною, зокрема для мене, особливо для мене!!!) перешкоджає вдумливій взаємодії з мистецтвом та іншими людьми.