Pagan folklore

О достаточно развитом ее почитании женщинами, причем из всех сословий, свидетельствует Московская синодальная рукопись ХIV в.: «А се второе виламъ, и мокошѣ и да ище ся не на явѣ молять да отай призываюче идомольцѣ бабы. Тоже творят не токмо худии люде нъ и бгатых мужии жены»449. Другое поучение в качестве особо тяжких грехов называет следующие: «И къ иной вѣрѣ поганой приступати. и по кривѣмь прю дѣяти. и учитися астрономии. и вѣровати в метание… и в мокошь»450. Итак, изучение астрономии соотносилось в глазах православия с верой в Мокошь, и оба эти страшных проступка приравнивались к переходу в иную веру. Еще в XVI веке в «Худыхъ сельскихъ номоконунцахъ» содержится вопрос «не ходила ли еси къ Мокоше?», что, по мнению Е.В. Аничкова, означало мокшить, то есть выпрашивать, заклинать, ворожить. Впоследствии слова мокош, мокуш в новгородских говорах обозначало нечистую силу или русалку, а в ярославских мокоша – «привидение». О былом статусе богини красноречиво напоминает и глагол мокшить в некоторых русских диалектах – «плача, выпрашивать что-либо» (твер., новг.), «навязчиво добиваться чего-либо, канючить» (новг.)451. При этом в ярославских говорах слово мокоша также обозначает «домовитого, хлопотливого человека»452, восходя, по всей видимости, к представлениям о трудолюбии богини. Таким образом, отечественные письменные источники упоминают Мокошь как единственное персонифицированное женское божество древнерусского язычества. Хоть упоминается она в них неоднократно, но данных о характере этой богини чрезвычайно мало и во всех древнерусских поучениях содержится лишь один фрагмент, хоть как-то индивидуализирующий ее: «Богыню сию же двоу творять и мокошь чтоуть и кылоу и малакыя иже есть роучьный блоудъ»453. В одном из списков ХIV в. это место читается так: «бгиню сиюже дѣву вмѣняют i мокашь чтут i малакию велми почитают»454. Из этого отрывка, как кажется, вытекает связь Мокоши с блудом, что явно соотносится с общеантичными представлениями о Венере, богине и планете, как покровительнице любви. Подтверждают эту связь и данные языка – в говорах Подмосковья словом мокосья , образованным от имени рассматриваемой богини, обозначали женщину легкого поведения: «Таких у нас нимногъ былъ и звали их или мокосьями или пътаскухъми»455. Кроме того, в Чехии известно в качестве ругательства диалектное слово mokes456. У южных славян в посвященный Пятнице праздник производилась случка домашнего скота, а сербы верили, что от случки в этот день родится женское потомство457. Следует отметить, что Мокошь имела общеславянский характер и, помимо восточных славян, была известна словенцам, у которых сохранилась сказка о колдунье Mokoska, и западным славянам, у которых зафиксированы топонимы типа «Мокошин верх» (чеш. Mokosin vrch), а также западно-лехитск. Mokositji Mococize458. Западнославянские данные говорят о связи этого божества с водой: «Чехи почитали Мокошь божеством дождя и сырости и к нему прибегали с молитвами и жертвоприношениями во время большой засухи»459. (Серяков М. Л. Богини славянского мира)

Найпоетичніше його змалювання знаходимо в записі, який зробили у Східних Карпатах: «Це було на початку світу, / тоді не було неба і землі, / ані неба, ані землі, лише синє море. / Серед моря на дубі / сиділи два голуби, / два голуби на дубі / вели таку розмову, / говорили й воркували / про те, як світ створити». Далі переказується вже відома нам історія акватичної космогонії з пірнанням по пісок або каміння, з яких було створено землю 393. Слов'янська міфологія, А. Ґейштор

Дунай як межа між світом живих і мертвих В окремих текстах фіксуються випадки абстрагування кон- кретних значень, пов’язаних не з архаїчними часами, а з добою середньовіччя. В нагоді тут стає порівняльно-історичний метод, засобом якого розглядається образ Дунаю, що здавна слугу- вав перепоною на шляху кочових племен, тому територія "за Дунаєм" асоціювалась з "чужою стороною / потойбічним сві- том": 1) "<...> Матір Божа в помочі стояла, а переполохи об- тирала, на Дунай на море зсилала. На Дунай на морі сімдесят язиків стрепечучись <...>" [Рецепти 1992, с. 63]; 2) "На Дунай на морі і ад і адище із червоними головками і золотими зубами" [Рецепти 1992, с. 76]24. Зіставлення кочівників з потойбічними істотами, які несуть смерть, зустрічаємо в інших замовляннях: "Зійди ж переполох-переполочище <...> на очерета, на болота, на великі лози <...> де люди не ходять, де кури не бродять, там тобі буть і пробувать! Там комлики (калмики [Грінченко 1996, Т. 2, с. 244]) кочують, столи застилають, мед-вино кружляють з младенця (ім’я) переполоху бажають" [Рецепти 1992, с. 63]. Пор. із замовлянням "від лихоманки": "Лихорадка <..> піди собі на води, на вітри, на огні і на дима, на великі степа (типовий опис кочового стану). Там тобі хороше гулять і людей морських зно- бить" [Рецепти 1992, с. 92]. А.І. Темченко ТРАДИЦІЙНІ ЗАМОВЛЯННЯ: СЕМАНТИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТА ОБРЯДОВІ ПАРАДИГМИ

У багатьох весільних піснях зустрічається вживання декількох символів, як от у пісні “Ой по той бік ставу кличе павич паву” (1, с. 134), де символ птаха поєднується із символом-рослиною, зокрема “винним яблучком”. Яблуко в народній фольклорній символіці – символ кохання, чистоти, винне яблучко – символ спокуси, бо ж “за теє винне яблучко потеряла дівуваннячко”. Символ води у весільній поезії – це не тільки злагода. Часто вживаний образ Дунаю здавна вважають символом межі, “яка розділяє світ живих і мертвих”. У весільній поезії Дунай – “велика вода”. Велика вода, як зауважує О. Потебня, в символіці пов’язана із заміжжям дівчини: Ой воліла б я, ненечко моя, В цей тихий Дунай втонути (1, с. 127). Танцюра Гнат. Весілля в селі Зятківцях /Упоряд., ред. М. К. Дмитренко, Л. О. Єфремова. – К.: Ред. часопису “Народознавство”, – 1998. – 404 с.

Стояла сосна серед Дунаю. Дай Боже! (2) На тій сосноньці сив сокіл сидів. … (2) Крильцями стріпав, в Дунаєць упав. … (2) Вийшов він відтам третього року. … (2) Виніс він відтам троє насіння. … (2) Перше насіння – чорна землиця. … (2) Друге насіння – яра пшениця. … (2) Третє насіння – зелена трава. … (2) Чорна землиця – хліб ізродиться. … (2) Яра пшениця – для коровайця. … (2) Зелена трава – для худобоньки. … (2) Лемківщина. З-під Перемишля – кол. Дрогобицька обл., Нижньо-Устрицький район, с.Кривка (нині це територія Польщі). Записана від переселенців у с.Золота Балка Нововоронцовського р-ну Херсонської обл. Запис та обробка Леопольда Ященка.

«Так, народ русский даже до сего времени верит в водное пространство, окружающее страну умерших отцов, и говорит, что «души умерших пребывают в доме Давида, а дом этот окружен со всех сторон морем» [199, 148]. По народному верованию, русалки -— эти души умерших, могут возвращаться из своего обиталища, плывя по воде на яичной скорлупе; поэтому наши крестьяне считают необходимым раздавить скорлупу съеденного яйца на мелкие части [11, 577 - 578]. Малорусы рассказывают, что навы (мертвецы) живут за морем в блаженной стране. Желая сообщить им радостную весть о светлом празднике Воскресения Христова и вместе с тем о весеннем обновлении природы, здесь имеют обыкновение бросать в реки скорлупу крашеных яиц, которая, по верованию малорусов, несясь по течению воды, приплывет к берегам навов в «зеленый четверг», известный между поселянами под именем навьского великого дня [11, 578]». [Соболев А. Н. Загробный мир по древнерусским представлениям.]

«(…) загробный мир отделен от человеческого водной преградой — рекой или морем, которую приходится преодолевать всем душам умерших. Эти верования до сих пор сохраняются в восточнославянской традиции, в частности в толковании снов: если снится, что переходишь реку по мосту — к скорой смерти. Мост в славянской мифологии считался способом связи между «тем» и этим миром, путем, по которому души уходят в загробный мир. Поэтому существовал обычай символического построения мостов для облегчения перехода умерших на «тот свет». Об этом свидетельствуют древнерусские церковные поучения, в которых отмечалось, что язычники «мосты творят по мертвым». Обычай построения мостов в память об умершем сохранялся в некоторых областях восточного славянства вплоть до XX в.». [Левкиевская Е. Е. Пространство потустороннего мира в народных представлениях восточных славян]

«В украинской песне девушка просит ангела доплыть до покойного батеньки по морю и принести от него весточку. Болгары верили, что путь на «тот свет» лежит через большую и глубокую реку, перейти которую могут только праведники, тогда как самоубийцы, ведьмы и другие грешники должны долго скитаться и мучаться, искупая свои грехи, прежде чем им будет позволено переправиться через реку (тырнов.). Перейдя такую реку, умерший забывал всё, что с ним происходило на этом свете, поэтому её называли забыть-река (рус. череповец.)». [Славянские древности. Этнолингвистический словарь: В 5 тт. (Под ред. Н.И. Толстого). Т. 4. М.: 2009. Стр. 11.]

Кістяк є центральною частиною – своєрідним "стовбуром" тіла. В традиційній культурі вважається, що скелет можуть мати лише живі. Натомість у представників потойбічного світу він від- сутній [Белова, Толстая 1999, с. 628], що слугує поясненням, чому хвороби часто зображуються у вигляді черв’яків, хробаків, та інших аморфних істот. Наприклад, кровотеча припиняється ("завмирає") тоді, коли згадується нежива "безребра овечка": "Коло синього моря безребра овечка стояла (ознака завмирання) <...> де сонце сходить, там кров знімається, де сонце заходить, там кров запікається" [Рецепти 1992, с. 36]. У поминальних від- правах застосовувалися страви, переважно без кісток: коливо, капусняк, кисіль, каша, оладки, які є символічними, оскіль- ки дублювали м’ясо / рибу. Пор. із загадкою, де млинці є метафорою риби: "Берега железны, рыба без костей" [Блины /www.swarog.ru/]. Зв’язок млинців з потойбічним світом зустрі- чаємо в казках, сюжетна лінія яких побудована таким чином, що дід піднімається на небо по драбині / дереву і бачить там хатинку з млинців. Образ небесної хатинки наближується до лісової ха- тинки Баби Яги, "накритої млинцем" чи західноєвропейського "пряничного будинка". Свідчення про небесне походження млин- ців зустрічаємо в приказці про людину, яка проявляє надмірну цікавість: "Вона своїм носом чує, як на небі млинці печуть"). У білорусів гикавку відсилають у місця, "де бліни пякуть, табє да- дуть". Пор. з поминальним звичаєм залишати шматок млинця / хліба і склянку води покійнику.