Храм поезії (🖤)

Ненависть виховується поволі, вимолюється на колінах, коли поза спиною дихають і говорять, що ти не людина і навіть їй не подоба І смерть твоя важить менше аніж повітря, аніж вода що перетворюється на пар, ненависть виховується поволі, стискається тканиною у зубах зростає в кістках і проростає судинами, як проростає цвіль на старих посивілих хлібах і богарадить тебе прожити більше, аніж дозволено Богородиця молиться за упокій та за зцілення Твоєї душі і плаче, бо ненависть вимолюється не з канонів чи літургій а із крові й сухих очей, ні сліз ні прощення ні помилування ні сліз хто ти хлопчику, і чому не залишив крихт, щоб знайти тебе і молитися, вимолити людей виблагати роки ненависть нагадує павутиння і плететься, ти знаєш, виплітається з сухожиль та могил виплітається з прапорів понад марсовим і щораз як знову копають ґрунти і труни несуть на плечах, замість усіх хрестів, я торкаюсь шкіри поміж грудей і здригаюсь, не слухаю тексту, але вслухаюся у відгомін голосів у дихання матерів та дітей жінок чи братів чоловіків чи сестер усіх, хто зійшовся аби ненависть поволі вирощувала себе у тілі, вимолювалась на колінах і зростала до болю у крижах та у грудині, до болю в усіх клітинах, які лишаються жити, ненависть росте з Аїду і досягає Олімпа, і кожен хто їй причина зрештою тільки тінь, але всередині залишилось стільки місця аби ненависті стало більше, стільки місця що вона не піде навіть допоки спиш @in_gal_night #софія_волкодав

~ Я б звільнила тебе від панічних атак назовсім, Як звільняють окуповані території від загарбників. Ми так схожі, знаходиш? Ти також боїшся сонця. Любиш рок і фільми у стилі вісімдесятих. Oh, my darling! Я б сховала тебе від несправжніх людей надійно, Щоб долоні твої більше не знали шрамів і ознак булінгу, Щоб ти зміг висловити біль і потаємні мрії, Й не вбивав у собі дитячу щирість і дурість. Oh, my blooded... Дізнаюсь тебе більше – і бачу себе все глибше. Твої дивні манери — це справжній витвір мистецтва для мене. Не тримай в собі бурю і не замасковуй тишу. Залишай тих, хто ранить. Будь щасливий з собою (When-)wherever. @adelis_in_equilibrium #аделіс

півфіналісти: Олена Галунець Аліса Колеснікова @100_sliv Іван Добруцький Лілія Черкас Саша Хопта Мовчан та Репа @zastavkad Заполярне сяйво Таня З Лисиця та Джессі Іляна Лисиця Аделіс Василь Капця Наталка Меленишин Олександра Дорога Яна Мороз @masha_and_her_pasika Юлія Рахно Ватульов та Чекарьова Анґа Зелена @natalie_dashwood Чекарьова Остап Кудлатий Ганна Фоміна Єва Верле Олеся Репа Ксандрик Ліля Роман Фещак Єлизавета Шипіцина Олеся Остапенко Ірина Квазар Гортензія Діана Онофріюк Літвінова Юлія Масюра Раміна Солнцева Анна Ничипорчук Таня Осіпенко Оксана Приходченко Каріна Коваленко Максим Чурков Роман Миронов Ольга Ритик завдання: написати вірш на тему Час, кількість символів, стандартний допис інстаграму. Є можливість використати будь-яку цікаву ретроспективу для написання роботи. Все залежить від власного бачення та уяви. Дедлайн: включно по 17 червня. 10 учасників з найбільшою кількість балів проходять у фінал. відбірковий етап судили: Тата Пі та Лана д'Арк вірші оцінки * якщо потрібні додаткові бали для півфіналу надсилайте ключиці або просто на підтримку Храму та розвитку сучасної української поезії

Приречені (натхненний мюзиклом «Heathers») Хворе суспільство придушує будь-які спроби протесту, Чорна спідниця і біла сорочка – зі школи знайомий закон. Ми, наче равлики в мушлях, застрягли не в «зараз», а «дèсь там», Мертва планета народам пророчить загибель, грозить кулаком. Світ на занепад приречений, нам вже не вибратись з кліток, Грай проти правил – і станеш вигнанцем, покірність – найкраща із рис.  Часом здається, що втеча врятує від глуму еліти, Всі поголівно пізнають в сімнадцять, що люди – різновид тварин. Будь як усі, адаптуйся, щоб вижити, вписуйся в норми! Приязнь – це міт. Люди жалять, як оси, скоріш долучайся до шоу. Зламані світом, спокусами скорені, немічні гноми… Загнані коні несуться наосліп, не в змозі звільнитись від шор. синьоока #синьоока #вірші

вона торкається мене думкою, без рук, але з усією вологістю ранкової фантазії. каже, що її найчутливіше місце там, де я мовчу, але не відводжу очей. наша постіль не місце, а спосіб існування. між нами ковдра, що знає більше про наші тіла, ніж будь-який лікар чи коханець. вона просить грубості, але я бачу їй болить від ніжності. беру її цілком, не лишаючи повітря ні сумнівам, ні жалю. і коли вона тремтить, мов старе дерево під час бурі, я хочу бути не громом, а гілкою, що ламається поруч. @deovileos #саша

"не нарікай, ти в усьому сама ж і винна". клятий пост-панк вже давно обрид остаточно так само, як кава, дешеві цигарки, пиво, так само, як знову і знову безсонні ночі. кровоточить іще незагоєна стара рана, та сама, яка, здавалося, більш не тривожить. а я зовсім не сильна, як якось казала мама, і бути сильною вже ніколи, мабуть, не захочу. @crofdr #павук

​тиша з тесаного дерева повітря пахне мокрою корою дихання — як вечір над сплячими пагорбами долонею торкаюсь бруса — і він, мов стара тварина, стогне уві сні вежа хилиться до неба, наче хоче щось почути з того, у що колись вірила дах говорить тріщинами дощ збирається в місцях, де колись сиділи молитви листок шкрябає дерево, ніби сірник але нічого не займається вгорі сидить дзвін, німий, як мовчання між «Отче наш» і смертю всередині — запах сушених тіней, старого воску і чогось подібного до каяття це місце не пам’ятає імен — лише хід чобіт які прийшли і не пішли тутешня тиша не порожня — вона повна того, чого ніхто так і не сказав © Кудлатий #кудлатий

Літо в зеніті Падає липовий цвіт на повернхю води Липень востаннє стрибає у воду - і вирине молодим серпнем; листя тонке, просвічені сонцем прожилки Ми дожили аж до серпня - бачиш, як нам пощастило Ти ж пам‘ятаєш про всіх, кому пощастило менше? Ти ж тепер замість них маєш берегти межі Ти ж тепер замість них маєш сміятись любити дивитись у небо Кожна новина - гострою скалкою в нерви Місяць в повні червоний від крові і жару Навіть він у жалобі, але ті, хто стріляють, безжальні Де твоя легкість, де все, що тебе тримало? Носиш війну із собою усюди як носять помаду Ти забагато говориш про смерть, ти це знаєш? Ось тобі пісня в машині і вікна відкриті навстіж Ось тобі теплий пісок і мокре коротке волосся Ось тобі все, щоб тільки забути вдалося Щоб тільки забути місто, в яке прилетіли ракети Щоб не пам‘ятати, хто ти Щоб не пам‘ятати, де ти @buryanpoetry #хопта

чи може очистити простір для більш витривалих собі подібних? бо втомлює жити життя і безцільно шукати надію без заспокоєння. не відчувати того, кому важко зігріти, так довго на щось сподіватись й кохати не ту людину. це дерево не подарує плодів і ніколи уже не цвістиме. все важчим стає нескінченний хомʼячій забіг. і виходу з цього не бачу. в сон тихий і вічний поринути б. кремація й підпис короткий «я був, та не зміг». _._.____. #вірш #бутичинебути

якби стало духу поміняти таймкоди місцями і змонтувати новий порядок речей ти б зостався малим, розформованим і незнаним під тінню ліжка поруч зі здутим м'ячем коли черговий спогад шаріється і тікає щоб не лишатися на ніч в твоєму дорослому черепі ти зазираєш під килим-свідомість і по-свійськи здуваєш запилені речення а потім вечеря бачиш дитино в середині пащі неспокою і холод і кров і оголені стіни батьківської хати і мертва плоть сімейного вогнища /скільки ще?/ нумо наступне відео. кома на лобі від мами щоб не забувати про паузи в кардіограмі ютубу і про оренду кадрів життя колись назбираєш на двадцять чотири @snowithoutw #ася

Сьогодні буде складний день. На його початку буде гарна для мене новина. Нарешті змогла знову написати вірш. Море хвилюється раз. Море хвилюється два. Море хвилюється три. Відлік зворотній дзижчанням чіпає пошкоджені струни душі. Фрегати знешкоджених мрій притулок знайшли. Мандри тривалі даються всьому екіпажу взнаки. Водоростями сповільнює рух острів злий. Виявляється — справжні казки. Ворожа затягує тина на міль. Небувалі страхи ожили. Як в жахливому сні. Ні шляху, ні мети. Покинути судно і йти. Як єдина надія на втечу. Та чекає лиш біль. Лиш живі мертвіці та брудні ярлики наповняють країну скарбів і рабів. Брудні ярлики — ієрархічні плоди. Корабель потопили, що плив до чужих берегів.

Відкриваю допоміжну банку на РЕБ для 140 окремого розвід батальйону морської піхоти (Південний напрямок)! Ціль: 5000 грн Про збір: - хлопці виконують бойові задачі по стриманню противника на Півдні. Щодня працюють в складних небезпечних умовах і потребують РЕБ для більш безпечної роботи. - вартість необхідного обладнання становить 258 000 грн. Банка: https://send.monobank.ua/jar/YiYTD25CU Основний збір веде: Вероніка Мовчан Часу обмаль! Кошти потрібні вже!

Тема: цундере Просто не підходь – бісиш! Краще вже звали звідси, Десь удалину пішки. Або на краю прірви Сядь і думай про стріли, Що тобі пущу в спину. Певен будь, що я встигну До тепліших днів світлих. Просто забери речі! Завжди запитань безліч. Відповідь одна – сенси: Роздавай усе, дервіш! Не лишай собі брендів, Меблів, одягу, бесід. У пустелю йди в берцях, Там намет постав першим. Де твоя межа фронту? Іншу підставляй щоку. Найстрашніший я ворог – Знаю болі та сховки І навмисно б'ю гостро. Не забудь питну воду, Крем від сонця і ковдру – Від зірок вночі холод. І коли підуть інші, Ти чекай мене в тиші. Бо удвох нема битви: Потяг і любов дивні. Знищила б тебе – снишся. Наодинці лиш – крила, Ніжності й тепла хвиля Огортає. Стій! Милий... 26.03.2025 @olesya13r Писала під псевдонімом Септіма для 2 туру МТБ, тема: аніме, цундере.

Літо міліло лілеями білими. Біля багаття сиділи замріяні: іскри між нами летіли суцільними злитками золота, з полум'я зірвані — Крим засинає. Ріки стрічками збиралися в лінії. Долю в долонях шукали. Суцільними плавнями бігли, піднесені цілями. Зерна довіри між нами посіяли хвилі Дунаю. Води по краплях збиралися в озеро. Липкість рутини разом не вивозили. Пара котилася з чашок молозивом. Рваними ранками ринув у роздуми Світязь туманний. Степ прокидався найпершим у променях сонця, що кряж освітляли наповнений. Наче бабак у норі закарбовую твій силует, ковилою огорнутий. Берег Лугані. Тóвтри Подільські лісами закутані, пасма коралові сяяли рутою. наші обійми запахли розлукою, холод вдирався у серце під курткою. Збруч відпускає. Київське море роздмухало спогади. Наші маршрути засипано, сховано у комірчині старенькій під сходами. Контури мрій, що розсипались порохом рідного краю. Вірш на 3й тур Ліги поетів. Р. S.Вид з Вінницької вежі на Південний Буг.

Літо міліло лілеями білими. Біля багаття сиділи замріяні: іскри між нами летіли суцільними злитками золота, з полум'я зірвані — Крим засинає. Ріки стрічками збиралися в лінії. Долю в долонях шукали. Суцільними плавнями бігли, піднесені цілями. Зерна довіри між нами посіяли хвилі Дунаю. Води по краплях збиралися в озеро. Липкість рутини разом не вивозили. Пара котилася з чашок молозивом. Рваними ранками ринув у роздуми Світязь туманний. Степ прокидався найпершим у променях сонця, що кряж освітляли наповнений. Наче бабак у норі закарбовую твій силует, ковилою огорнутий. Берег Лугані. Тóвтри Подільські лісами закутані, пасма коралові сяяли рутою. наші обійми запахли розлукою, холод вдирався у серце під курткою. Збруч відпускає. Київське море роздмухало спогади. Наші маршрути засипано, сховано у комірчині старенькій під сходами. Контури мрій, що розсипались порохом рідного краю. Вірш на 3й тур Ліги поетів. Р. S.Вид з Вінницької вежі на Південний Буг.

Погляд у зоряне небо збиває зірки, які надто швидко рухаються опісля опівночі. Серце стукає у двері натягнутої байдужості, яка і стала човном на річці таймлайну. І невідомо, скільки ще плисти до гирла, яке переллється у Стікс. Світло в кімнаті блимає синхронно із виходами зеніток поза межами міста. Поза межами свідомості здіймає зміїну голову острах, із яким усе важче поратись. Але не можна боятися, бо так наказано: не сіяти зерна страху у ґрунт соціуму, який від гару все більше стає схожим на чорнозем. Тим часом найбільш відлунисті рядки стають пророчими, бо очі майбутнього хресника, якому не виповнилось року, відблискують полум'ям з будинку навпроти. Господи, вибач, дитино, що ми допустили тобі народитися у час, коли небо відображається у твоїх очах не красою зірок, а повітряною тривогою.

Існує стереотип: поети — то витончений соціальний бур'ян, що виріс із квітів розумних дітей; мов, поети не здатні до чогось рішучого, вони боязкі та тендітні, мов ті самі квіти. Проте наразі реальність така, що ці квіти, зростаючи морально, пробивать асфальт, бетон та позиції. Ніщо їх не може спинити, окрім смерті. Мені на згадку приходять чотири з них: двох я знаю особисто і з двома з них не встиг познайомитись. ___ Раніше казали, що зброя поета — це слово. Час прийшов і поети матеріалізували зброю в своїх руках. Мало хто про це міг би раніше подумати. А тепер усі думають, щоб думки матеріалізувалися і зброя в руках поетів знов розчинилась в етері та стала духовною. ___ І коли час прийде повертатись додому, це буде перемога — перемога над думками, що поезія нецікава, що поети тендітні. І зрештою поезія та її люди-квіти розквітнуть яскравими кольорами. І якщо уява про потойбічне життя — не лише примара, то ті, з ким ми не встигли познайомитись, зрозуміють, що все це було не марно. @defirtonpoetry #федько

слухай, прикол в Кореї на похорони і весілля приносять однакові вінки тільки на похорони з білими стрічками а на весілля з рожевими смішно, правда? що вони роблять з вінками після весілля? прикрашають ними квартиру, як нагадування, що треба кохатися, поки живі, поки знайомі знову не принесуть вінок, тільки вже з білими стрічками? якось ми з татом їздили на кладовище, і я кажу йому - якщо я раптом помру раніше тебе, ти ж потурбуйся, щоб пам’ятник у мене був нормальним ніяких дурнуватих написів нехай там мій вірш напишуть і ніяких вінків, краще дерево посадити воно буде відраховувати роки після мене, нарощуючи кільце за кільцем тато, здається, був в шоці стрічки весільного вінка рожеві - кольору любові і маркетингу, може, їм ще дарують рожеву машину і рожевий будинок, як у Барбі, і вони потім живуть довго і щасливо на пластиковому рожевому дивані стрічки поминального вінка білі - як хмарка, яка відносить на небо, де все залито білим світлом, як глазур’ю, і де малесенькі рожеві немовлятка очікують відправлення на Землю, щоб там отримати свої два вінки - рожевий і білий © @buryanpoetry instagram.com/buryanpoetry * кілька років тому я жила в Кореї протягом року. цей вірш - мої враження про корейське суспільство. про те, наскільки суворо вони повинні дотримуватись правил, щоб їх приймали інші, і про те, як відрізняється їх штучна картинка напоказ і реальність. #хопта