Храм поезії (🖤)

Вітролови Вітролови пронизують спокій тепла, Там де тиша п'янка, крізь туман у світи, Де загублена ‒ ти, знов загублений ‒ я Відшукали стежки в березневі міста. Де загублені ‒ ми, час та кава гірка, І розмови за чаркою коло вікна. Квітень променем б'є у розбите вікно - Хто ми є, де ми є; нам тепер все одно. © Андрій Буремний

*** Заламуєш руки до хрускоту в пальцях. Тобі вже шістнадцять... Найбільша із драм — Найперше кохання. Йому ще п'ятнадцять... Нервово закусуєш губи до ран. Ночами себе запевняєш усоте, Що зовсім не любиш: «Подумай, невже Він кращий за інших? Хіба що високий, А в погляді синь», — і в подушку ревеш. Уранці до бою: розпущені коси, Коротка спідниця, помада та туш. Учителька гримає: «Де тебе носить? Мальована лялька. Зроби ще тату. Тут школа, навчання! Урок — це не показ. Ще раз запізнишся — не зайдеш у клас. Ще й цмокає... Вийди! Удома поцмокай!» Дрібниці... Він шепче: «Забий, ти крута!» Наступний урок пропускаєш повз вуха: Він поруч усівся — спортивний, рвучкий... Згадав анекдот — засміявся: «Послухай...» Казав про футбол і... торкнувся руки. Удома від радості схлипуєш: «Скоро Він буде моїм...» — і смієшся крізь плач. За тиждень удар. Він іде коридором: Вже іншій на талію руку поклав. Спідниця й помада віднині не діють. Ти — світло, він — спалах: мінливо-стрімкий. Урешті втрачаєш останню надію. Щоденний тягар — мимовільні думки: «Поставити крапку. Усе перервати... Пігулки чи в море...» Марнієш. Тремтять Постійно долоні, бо певна він вартий Того, щоби втратити навіть життя. Навчання нестерпне, уроки марудні... За крок до нещастя спиняєшся, бо Зненацька на вухо нашіптує мудрість, Можливо, твій янгол, а, може, сам Бог. У відчаї бачиш барвисте розмитим, Ввижається сірим небесний намет. Рятує прозріння: «Його так любити Не зможе ніхто, як не стане мене. Ще зовсім дитя... Легковажно-дотепний. Хай буде щасливим... Щасливим за двох...» Любов милосердна. Любов довготерпить. Любов, попри біль, не шукає свого. *** Роки, як уроки: занудно-тягучі... Лишаються шрами, та й ті вже слабкі. Коли вже живеш, підлаштовує зустріч Невидимий цинік, можливо, сам біс. Спиняєшся в натовпі, здавлює подих. Неспроста говорять, що світ затісний... Тебе не впізнавши, він мимо проходить. Вже інший, змужнілий. А в погляді синь... Єдина хвилина — і сходять намарно Роки забування. Пройшов, як на гріх... Любов не гордиться. Любов не минає: У двадцять із гаком — ті самі граблі. Утративши спокій, стаєш, мов залежна. Нічого не вернеш: запізно... Проте Щодня моніториш його в соцмережах, Ховаєш в альбомі знайомий портрет. Де-юре — ще вільний, де-факто — жонатий: Живе в неформальному шлюбі вже рік. Бог людям дав припис: «Не варто жадати Чужого», та Він же й «любіте!» велів... І плани, і сенс, як помилку закреслив, Водночас новий і знайомий до сліз. Принаймні б зустріти... Не знаєш адреси — Знаходиш. Від ніжності розум осліп. Приходиш, як леді з «Листа незнайомки»: Стоїш біля вікон, чекаєш — дарма... Пророцтва минають — любов не замовкне: Святиня і разом найбільша із драм. *** Війна — педагог, що рішучо-жорстокий: На все, чим живеш, накладає тавро. Доносить ударом важливі уроки, Навчає не словом — ревінням тривог. Колишні проблеми присипало пилом. Не впасти би... Світ оніміло застиг. Стоїш, ціпенієш, раптово поблідла: Влучання в будинок. Знайомий масив, Де сіро-однакові вежі-висотки Врізанням у небо плюндрують ландшафт. Твій частий маршрут. Там живе синьоокий, Смішливо-безжурний: ще юна душа, Хоча вже дорослий... До Господа вперше Звертаєшся серцем, без завчених слів: «Візьми, що завгодно: від грошей до звершень... Лишуся ні з чим — буду вдячна й за хліб, За промінь між хмар хаотично-подертих, За те, що у грудях ця ніжність навік... Єдине почуй: він завчасно померти Не має. Хай я... Тільки, Боже, не він... Спаси, збережи, бо Тобі ж це посильно... Хай буде щасливим, хоча й не просив У неба нічого... Пошли йому сина: Такого як він — щоб у погляді синь. Якщо не почуєш, то, Господи, де Ти?» Любов довіряє і, що б не було, Надіється, вірить, усе перетерпить, Якщо це не примха, а дійсно любов. ©Марія Чекарьова друга половина серпня, вересень 2025 року вірш на фінал конкурсу "Листя трави"

Сине Маріїн, не слухай порад, Бери їх на плечі, винось, виводь. Посеред темряви більшає зрад. Меншає зброї. Сумніший Господь. Входить під шкіру отруйним кліщем Страх, що ця втрата даремна була. Сине Маріїн, скільки їх ще Стане безвинною жертвою зла? Висне над містом Зоряний Віз. Впали усі життєдайні мости. Чорна ріка розтинає навскіс Країну, з якої не виїхав ти. Знаю, ти не факір, не жонглер, Знаю, в запасі скінчились дива. Але ти поруч тут і тепер І все ще пахне травою трава. Сине Маріїн, виводь, тримай, Кров зупиняй, накладай свій жгут. Просто будь поруч з ними всіма. І мені буде легше тут. Мар‘яна Савка #савка

*** ⠀ Давай, я буду тобі Алісою, і замість чорного чи з мелісою я привідкрию стару завісу, чудну завісу Країни Див. і ми тихенько туди заліземо — без документів, готівки, візи; ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене». ти, врешті, сам мене так навчив. ⠀ тепер ти будеш мені Чеширом, дивись у мене, всміхайся широко, як Мефістофель з фальшивим миром, як враз просвітлений Дон Кіхот. ми просто звихнені пасажири моєї здивленої квартири, усе таємне зрадливо виговорить у чорнім небі Чеширський рот. ⠀ тепер знайди мені відчайдушного пребожевільного Капелюшника, він зараз спить десь, та під подушкою у нього схований револьвер. нехай він тягне зболілу душу у нашу дивокраїнну мушлю, ми жодних правил тут не порушимо — немає правил для нас тепер. ⠀ на табуреті шнурком і милом жонглює кролик, його накрило меланхолією. знаєш, милий, мені тут добре, та не завжди. хай Капелюшник візьме чорнила, горня чорнила добавить сили. мені не пишеться, все втомило. ти відведеш мене до води? ⠀ тепер я тобі Алісою, прийми мене (прожени до біса!), я можу бути такою різною (але незмінно твоїм кінцем). ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене» (біжи, Чешире, поки не пізно ще!), за добре схованою завісою нас радо приймуть (з'їдять живцем). тобі відкриються таємниці (Чешир — це просто ляклива киця). назавжди разом (та поодинці нас божевілля наздожене). ⠀ розсипав Кролик чужі зіниці, десь Капелюшнику знов не спиться, нас кличе Голос, вже місяць вицвів. (біжи, Чешире!) прийми мене. Герда Соняш #герда_соняш

іноді думаю Господи що я можу про красу дитинство у хрущовці я і сервант разом підпираємо побілені стіни, коли мене ставлять у куток з красивого там була липа під вікном і любов між моїми батьками лікарні з довгими сварливими чергами всюди плитка, крижана, як руки медсестри запах маніпуляційної вічнозлюща тітка на флюорографії шипить роздратовано: «Я сказала не дихати!» тремчу від холоду, притискаючи голі груди до екрану розпластана й бездиханна, як мертвий метелик за склом дитячі табори, схожі на казарми «кто шаґаєт дружно в ряд» на п‘ятнадцятому році незалежності? майже-не-піонерський наш загін я тону в продавленому до підлоги пружинному ліжку, наче в сірувато-слизькій каші з їдальні «доросла-я» сховалась у скляну снігову кульку з гарними декораціями але тепер, коли бачу міста, що пливуть на золотих хмарах туризму, я думаю про Бахмут і краса міських веж здається мені лицемірною, як дрібний пінопластовий сніг Господи, мої очі зламалися наче дивлюсь на світ крізь брудне вікно електрички Київ-Гречани навіть липу під вікном хрущовки зрубали що ж мені залишилось Бог вмикає дерев‘яну лампу в ошатній капличці шурхотить сторінками і показує мені: у тебе залишилась любов ось, я казав тобі липу можуть зрубати, а любов ніколи не перестає але ж, відповідаю, я вже й любити розучилася я вже наче злюща тітка на флюорографії, яка забороняла всім дихати, і сама забула, як і тоді Бог плаче від його сліз вікно електрички Київ-Гречани стає зовсім прозорим

* ще на городі поралась Явдоха ще ткався хміль у неї на плечі ще під вікном твоя сорочка сохла а потім дощ сорочку намочив ще під дощем вирівнювалось жито ще ти ходив без слова як святий і все хотіло впасти і напитись твоєї молодої німоти а потім раптом вікна потьмяніли бджола зібрала в вузлики тепло – то за городом змовились могили щоб сніг ішов щоб літа не було Сергій Осока

Ось тобі море – розгойдуй цю глибину. Говори йому правду і вчись довіряти йому. Ніби від цього залежить усе, що потому. Ніби ці води чекали на тебе одну. Говори йому все, мов не знала до того морів, Ніби все починається з моря, а ти – й поготів. Видихай в нього втому – колами і через кому, говори йому те, що нікому, і те, що кожному. Ось тобі море – ось тобі глибина, Ось тобі ще одна вічність – до самого дна, Ось тобі справжня свобода – під небом настояна. Ось тобі ніжність і пристрасть – і їх множина… Ось тобі море – розгойдуй цю глибину. Говори йому правду і вчись довіряти йому… Таня-Марія Литвинюк

На початку вересня активістка та співредакторка post impreza Ольга Кукула та Оксана Гузь із «Маршу жінок» подали позов, як реакцію на звернення міськради «Про захист життя зачатих дітей і припинення абортів в українському народі». У позові йдеться, зокрема, що депутати міської ради порушують репродуктивні права жінок та право жінки на власне тіло, використовують стигматизуючу мову, що принижує гідність жінок і сприяє дискримінації, маніпулюють чутливими темами війни та демографічними показниками. Про процес суду розповіли у тексті на сайті. Шукайте нас тут: Інстаграм | Сайт | Монобаза

*** І ніхто нікому не друг, не брат. І ніхто нікому не оберіг. Але я умію губами брати теплий хліб і цукор із рук твоїх. Скажеш "вйо!" – підемо удвох цим шляхом, де повік не тане червоний сніг. І ніхто нікому не капелан, не остання сповідь, не перший бій. Але мліє юшка і пахне ладан, але стільки кроків в одній добі, стільки років нас доганяють війни, що ми геть не здатні відчути біль. І ніхто заблудлому не суддя, і ніхто сліпому не поводир. Я давно нікому уже не дякую, але я один, але ти один, і ми йдемо спільно цим довгим шляхом крізь кисільну млу і молочний дим. Йоу, козаче, за нами ніхто не плаче. Сірий степ нам – ліжко, і стіл, і дім. То ходім... Ірина Цілик

тут можна подати вірш на добірку t.me/o_w_l_hub/563512

«То що нам хотів сказати автор?» - Питає Марія Іванівна і дивиться на портрет Шевченка Учні мовчать. Тиша дзвенить у повітрі над партами А Марії Іванівні стає сумно і щемко Усі у дитинстві мріяли буть космонавтами чи принцесами Чи ганяти м'яча, чи зніматися у кіно, чи сидіти на касі І тільки Марія Іванівна мріяла бути частиною літпроцесу І щоб вірші про неї читали десь так у дев'ятому класі І щоб ті вірші були напхані синекдохами і гіперболами І були неодмінно силабо-тонічними І щоб там її зуби порівнювали із перлами І її душу - з гарячою південною ніччю Щоб там ішлося про очі, що світять, мов неонові вивіски Про тонесенький стан, наче в ікон героїнового шику Щоб ті вірші хотілось у чорні блокнотики виписать І читати їх пошепки, і вчителі б за це шикали Марія Іванівна довго шукала собі поета Хотіла бути йому літредакторкою і музою Вона ходила на літвечори, знайомилась в інтернеті Але їй траплялися нездари і лузери Вони римували кров із любов'ю, плечі з вечором І метафори їхні були важкими й потворними І ще їхні вірші збивалися з ритму, завжди недоречно І неясно було - що автор хотів сказать своїм твором? А зараз Марія Іванівна сидить в учительській, перевіряє диктанти І від її погляду літери в зошитах стають стрункішими А вона хотіла б сидіть у барі типу «Бармен-диктату» І слухати вірші. Спеціально для неї написані вірші І Марія Іванівна думає - «Боже, я бачу цей світ з морями і горами І в ньому себе, і все, що я не зробила, і все, чого я не варта Боже, що ти мав на увазі, коли мене створював? Що ти хотів мною сказати? Що ти хотів сказати - як автор?» Марина Пономаренко

доля - німа, не кричить, не говорить, доля - сліпа, доля - хрест, доля - вік, доля - магніт, доля - смерть, доля повінь, дивиться завжди, не сплющить повік доля тебе погризе, як собака, доля ж тебе і оближе, як пес, доля - чаклун, доля - лікар й рубака, доля опустить на землю з небес доля не любить та й кинуть не кине, кожен би втік, тільки доля не йде, доля не вмре, не розквітне й не згине, доля - не дощ, а весняний потік щоб не було, щоб не сталось й не втнулось, доля ліниво за руку веде, навіть в той день, коли все похитнулось, доля вела і мене і тебе доля - про все, про погане й хороше, доля - це жах, доля - сміх і недоля, з долею ми такі різні та схожі доля - це сплеск, доля - бій, доля - воля © https://t.me/ppihul

Dum Spiro Spero. Dum Spero Amo. Dum Amo Vivo. (Доки дихаю — сподіваюсь. Доки сподівась — люблю. Доки люблю — живу, Овідій). Схил небес обпікається сяйвом – Персеїдами тятий відріз. Аритмія ефірів й гріхів Тисне вістрями гострених стріл, Щоб на вилицях запульсувати, Збити дихання раптом. Та я вкотре пускаю в легені Сподівання і втому пустель. Перикард стукотить давній сенс І любов із артерій до вен Й між клітинами тіла та текстів Розливає безмежну. По краплинах, по митях, по буквах Щосекунди відроджуюсь знов. Серед світу кінця та тривог Буду свіжим повітря ковтком, Бо ввібрала надії крізь смуток. Я за тебе молюся. У моїх альвеолах кохання, Обираю давати тепло, Бути світла та мрій джерелом, Не терновим вінком, не хрестом. Хай із попелу вирине птахом Душа — крила розправить. 13.08.2023 © @olesya13r

поетичний конкурс Листя трави вітаю, наші переможці: 1 місце — Немаксим 2 місце — Марія Чекарьова 3 місце — Олена Галунець дякую, Оксані Приходченко за участь результати коментарі вірші Оксана Мовчан, Таланна, Кудлатий, Іляна Лисиця, Катерина Цимбал, Ліля, Олександра Дорога, Ольга Далабожак, Тетяна Удод, Анґа (Зелена), Тата Пі, Єва Верле, Ліза, @verbnika_n, Юлія Масюра, Діана Онофріюк, Волощенко, Mitchy. #конкурс #поезія #вірші #храм

Пошепки. Нікому не зізнавайся. Тримай героїзм при собі, рятуй так, щоб не бачили. Вези зі сходу на захід Документи, волю і золото. Тривожні ранці зібрані. Думки - глибокі борозни. Розписуй руки й рушниці. Червоними. Оберегами. Тримай на фронтах оборону: Біля серця й Дніпрового берега. І як треба - віддай своє тіло на коливо, По шматочку. Як паливо. І вразливу душу роздай братам. Я плекатиму цвіт воронців і вишивки, Що закопано, вирито, триптихи всіх історій - завмерлих і писаних. Я мову предків пшеницею висаджу. І знаєш? Без страху і впевнено. Через кров і долі знівечені. Ворог  буде приречений! буде  приречений! буде  приречений! Від сьогодні, однині! Бо мені болить все, що між станцій Ужгород — Лисичанськ. І все, що за ними. @daradvora

На холодильнику записка: харчуйся добре, пий пігулки, роби добро - не жди подяки, гортай, сумуючи, журнали у перукарні що за рогом, коли не брешеш - легше жити, віддай Марині триста гривень - вона платила у Реберні, не ти вінець світобудови та власний світ лиш ти формуєш, вже тріснув шланг старий у душі, ти поміняй, візьми нормальний, згадай кого образив сильно, а скільки з них вже не повернеш? Доїсти треба крупи, гречку, що купували у локдаун, дивись, бо там щось заведеться, самоповага вчить кохати, тримай відкритою машинку, телефонуй частіше мамі, бон шанс, малий, твоя лисичка. Прикмети у календарі віщують гарні врожаї, тож у турботі та жалі не зауважимо деталі. Олександр Демченко

Це задумливе місто з дірявих легень випускає дими, Сиротливі проспекти в полоні важких і холодних думок. Сніг вкриває, мов ковдра із шовку, дороги. Питанням "де ми?", Починають тут пошук подібних до себе. Залиті в гудрон. Порожнеча в очах. Атмосфера мінливого часу, У повітрі холодних світанків і горе, і туга. Не цінують в цих сірих тенетах зворотів квітчастих, Ну, а ті, хто цінує - під тиском живуть та напругою.  Постімперська пихатість в розбитих будинках наївна, Не зібрати химерні уламки розбитих амбіцій. Тиранія і підлість в імперському дусі нативні, Так, у кожного з нас є свої, своєрідні традиції. Подивись, у листочків дерев тут єдине коріння, Відцвітуть на чужині, створіння вітрів-яничарів. Від такого життя у петлю. Чи в бою прогоріти, А у місті дими. У буденності втрачено чари.  П.С. Версія 1.0. @dmYmast #дим

Десь проходила ніжність між нами і спинилась. І кликала нас. І не вміла стати словами, бо не знала для себе назв. Звалась дружбою. Звалась приязню. Вміла ждати і чатувать. Ми тримали її, мов на прив’язі, щоб не сміла нас чаклувать. І вона ставала незграбною, як отой циганський ведмідь. Лиш боялась на людях раптом ланцюгом своїм прогриміть. Чи були ми занадто гордими, що й слова були крижані? Так й лишилась вона кросвордом, — може, ніжність, а може, й ні… Ліна Костенко

"оглядачі твого міста" нахиляй голову на бік як зламана лялька байдуже на що саме ти дивишся важливо – що ти можеш побачити ось люмінесцентна посмішка санітарки посеред двору кирилівської в її алюмінієвому бідончику тепла перлова каша (тутошнім психіатрам не давали відпусток іще з двотисячного) чого вона не їде гадюка а витріщається? чекає поки і ти провалишся поки зникнеш у розрізі між її очима і шиєю щоб видряпатися десь посеред костянтинівської розпанаханої точнісінько так трамваєм ну бляяядь знов на афішах "жовтня" ці гіпстери і бариги думають що знімаються у кіно поки кіно знімається якесь химерне і дивовижне видно весь спід аж до лівого берега що не треба ніяких біноклів може йобнемось і забацаємо свій ютуб-канал "оглядачі твого міста" будемо на цьому балконі курити пити трахатися і їсти кидати залишки хліба горбатому киту ТЕЦ може і він поділиться з нами своїм різдвяним льодяником обперезаним біло-червоною стрічкою хтозна хтозна це місто – нашвидкоруч посічена бетонна рілля а ми – насіння падаємо у неї в маленьких своїх футлярах в невизначеному порядку та чи зійдемо тож давай бери вже мене обома руками за талію як джек доусон свою роуз і погнали шукати айсбергів – "титанік" ще жодного разу нічим хорошим не кінчився /12.10.2025/

Результати осіннього поетичного конкурсу🎧🍁 🧭 Лана д’Арк — Передача, 43 бали 🌤 Вим'я Паганіні — Полуденна сповідь, 42 бали 🚬 Немаксим — Стінь, 41 бал. 🏚 Mr.nobody — Відбитки війни, 40 балів. 🎵Оксана Приходченко — Мінливість мелодій, 40 балів. 🖤OleXandr «Маркітний гербарій» — warm tone, 40 балів. 🔔Софія Волкодав — Звук, 39 балів. ✅ Таблиця з оцінками суддів 👉 тиць сюди Суддівські коментарі: Оксана Лихогляд, Катерина Рубан. Загальний файл із переможними віршами➡️ тут Хтося і Тінь Дощу теж отримали від суддів по 39 балів. Проте переможних місць сім, тому за правилами конкурсу остаточний вибір здійснила Віршопліткарка на користь тексту Софії Волкодав. Вітаю переможців і переможниць осіннього конкурсу! До кінця листопада опублікую аудіодекламації на ваші чудові вірші. @virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки