Храм поезії (🖤)

Учишся рахувати — спочатку до десяти, потім далі. Перші засвоєні числа — як перші кроки в життя дорослого світу. Три, п’ять, сім, одинадцять. Пальців на руках уже замало, аби показати всі вивчені. Батьки тішаться. Ти ростеш. Ти ростеш. І знову учишся рахувати — спочатку до десяти, потім далі. Троє, п’ятеро, семеро, дев’ятеро. Рятувальники витягли з-під завалів шістнадцять тіл. До ранку кількість загиблих зросла до двадцяти восьми. Збиваєшся в підрахунках, бо за кожною цифрою бачиш людину. Кількість загиблих — як свідчення того, що твої дитячі знання більше не працюють. Дорослий світ — як вимога вміння рахувати тіла. Кожна ніч — як генератор випадкових чисел. Таня Власова #Таняпише

Відштовхнувшись від сонця, зриваюсь розпеченим колом, Пропускаю крізь себе мільярди життів та смертей, Повстаю з попелища облич намальовано-кволих, Загартований спалахом зір, що здобув Прометей. Відштовхнувшись від сонця кометою – першим драконом, Повертаюсь в минуле, де мужність – найвища із рис,  Де троянська стріла, серед тисяч ворожих навколо, Повінчала навіки імення: Ахілл і Паріс. Відштовхнувшись від сонця, Гераклом крокую на розстань, Загорнувши повір'я і віру у справжню мету, Може дійсних героїв достатньо запрошував простір, Непомітно на стежку "життя" теслярем заверну. Відштовхнувшись від сонця, край неба тримаю Атлантом, І біжу по воді, щоб дістатись до твого човна. Ні химери, ні змії, що потайки лізуть під лати, Не проникнуть у серце – його зберігає Одна. 12.05.2024, ЮІ

*** Хвилі котяться, піняться, граються, В насолоду поринути звуть. Зграя бризків здіймається. Зграя ця Тане сіллю, торкаючись вуст. Хвилі ринуть стіною незламною, Не вгамуються грізні ніяк, А на березі дівчинка з мамою Робить вежі з піску і гілля. Стяг на башті – то хустка і палиця. Замість рову є в ямочці "став". Плескіт хвилі – і вмить розсипаються На крихтини піщані міста. Чайки скиглять відьомською мовою. Плаче гірко маленька навзрид. Море мовчки цей кадр зафільмовує, Море – свідок: на все воно зрить. *** Хвилі бавляться, з реготом плескають На розпечені сонцем піски. Бриз до скроні торкається лескотом, Ніби милий, що серцю близький. Тій, хто вчора була ще дитиною, Вже шістнадцять. Наївна, та й що? Наче ягоди влітку, достигнула Ніжність перша й настигла, як шторм. З морем мрійниця ділиться пошепки: "Не втечу вже, та й нащо, коли Увірвався до серця непрошений Погляд глибший від інших глибин? Невзаємне у грудях щось тьохкає. Часто душу вже відчай темнить". Море знає: "Дурна, бо закохана". В моря вдосталь чужих таємниць. *** Хвилі ваблять безоднею чорною, Наче кличуть: "Не бійся, тони! Шлях твій втрати одвічно очолюють. Має ж бути й рятунок від них". Вже не дівчинка-підліток – дівчина Зазирає у прірву морську. Крок один – і ніким не помічена Може швидко позбутися скрут. Завмирає, тамуючи дихання. Йти вперед? Відступати назад? Та зненацька сміється: "Це ж дико як... Ладна вмерти. Якби ж то ти знав". Геть, до міста, крокуючи похапцем, Вже гадає: "Загибель – табу". Море шле навздогінці* їй оплески, Море любить сильніших від бур. *** Хвилі, сонце вітаючи вранішнє, Сонні й теплі не знають негод. Море цілить серця, що від ран іще Час від часу поболюють знов. Ліків різних удосталь у долі є. Море радить: "Втомився – зажди! Ті, хто шквалами сильними стомлені, Врешті скажуть спасибі за штиль". Пляж промінням ласкавим осяяний. Увімкнувши в навушниках блюз, Жінка море тривожить зізнаннями: "Я безсила, бо знову люблю. Знати б тільки: ця ніжність небачена – Пара крил чи підступна печаль?" Море плюскає, кажучи начебто: "Це тобі хай показує час..." ©Марія Чекарьова літо 2022, літо 2023 * – навздогін

Німфа (Вірш написаний на марафон) Роздягаю тебе так нечемно, немов мандаринку, Розтікаєшся соком, коли декламую сонети. Якщо тіло коханої - храм, щойно служба минеться, Завітаю до нього, у край насолоди порину. Розчиняюсь в тобі, ніби цукор в гарячому лате, Розпускаєш волосся – блукаю в тропічних ліанах. Незнайомі палкі почуття вже нуртують вулканом – Я заради цих губ ладен все перешкоди здолати. Розфарбуєш все тіло у колір своєї помади, Розгадаю тебе, ніби ребус, і вивчу напам’ять Кожен вигин, западинку, потім пройдуся степами. Все дозволено зараз, тож нумо кордони ламати. Розквітаєш у мене в обіймах - тендітна волошка, Розважаюсь з тобою і знаю : до цього не жив я. Приманила солодким нектаром до себе, мов бджілку. Прошепочеш ім’я - моє тіло охопиться дрожем. Розцілую ще раз після того, як ти охолонеш, Роздивлюся : лежиш біля мене, як німфа, розкута. Не насичусь тобою ніколи, бо завжди бракує. Я життя залюбки би провів у твоєму полоні. синьоока #синьоока #інтимнірядки

Наче й не шкода що літо плине і закотитися хоче в осінь, після прильоту пахне полином — вічним дитинством, що не збулося Не озираючись на пожежі, їде тролейбус чужим маршрутом, щось проминаючи позамежне, щось проминаючи призабуте Міста задимленого секрети — тиха й гірка дощова присутність, квіти, задивлені у портрети, діти, задивлені у майбутнє Запам'ятовуй, мале й невчасне серце, що грудка печалі й злості — все, що навряд чи колись погасне все, що ще зробить цей світ дорослим Сум невиразно, ледве помітно тане, згортаючись за плечима В місто заходить вечірнє світло світло в якому ми всі розчинимось Єлизавета Жарікова #єлизавета_жарікова

Актуальні можливості для поетів і прозаїків: 🖇 "Вогонь ватри". Поетичний конкурс на тему осені. Дедлайн 22 вересня. 🖇 "Ребелія". Поетичний конкурс. Завдання конкурсу — написати історичний вірш: на тему — історія України. Дедлайн 2 жовтня. 🖇 "Котолиси. 2 сезон". Конкурс дитячої поезії. 📢 Набір творів у новий випуск літературного журналу «Легіт»: поезія та звуки. Набір до 16 вересня. 🎒 Так ніхто не писав оголошує набір у четвертий випуск! Дедлайн подачі творів: 23 вересня. 🖇 "Віршопліткарка". Найкращий поетичний канал. "відео яке потребує вашої реакції" збір який потребує твого донату

приємно гуляти повертатись світанком додому навіть як стопи крокують твердим тріском викрикуючи звільнення волі пригніченної наче вставлені в пази кінцівки маріонетки із вихристими сонцями на вилицях приємно бути ніким приємно гуляти тебе не знають в цим місті ні зойку, ні плітки ні лабіринтів чергове знайомство закінчиться ліжком і руки-гілки вільні-розхристані по хатах чужих ведуться ниткою приємно бути ніким 04.2025 (текст до пісні "Маріонетка")

В цей четвер, 11 вересня, будемо презентувати «Другий вінок» в Івано-Франківську, що буде символічно для мене з декількох причин. «Перший вінок» — альманах жіночого письма видали Наталія Кобринська та Олена Пчілка. А ми з Оленою Павловою упорядкували «Другий вінок» на презентацію якого вас запрошуємо в цей четвер о 18:00 у Підземний Перехід Ваґабундо Чому в четвер? Бо літературники та навколо літературні події у Франику відбуваються по четвергам. Тому, плануйте і приходьте послухати як творився «Другий вінок» та авторок, вірші яких ввійшли в книгу

ЧОКОЛІВКА Присвячую моєму дідові що загинув 1943 poкy В Київському підпіллі 1 Bipші - це у нас родинне. З наших ніхто навіть не здивувався, коли мій дід пройшов з Чоколівки на Сирець повз патрулі і блискучі вітрини австрійських ресторанів, несучи в руках фінський автомат «Суoмі» загорнений в окупаційну газету. Назавтра налітали на Сирецький концтабір. 2 Взимку на Відрадному — білі замети вздовж вулиць і зелений туман ліхтарів заливає найтихіші провулки. І я не шкодую, що ми веселими вечорами за найменшу дурницю розбивали кулаки, лишаючи на снігу краплі крові, як золоті шкуринки помаранчів Ми вираховували своє походження з Чоколівки, де не любили чужаків і чужі слова, зокрема такі, як «окупація». 3 Шепіт снігу, що падає, і сумний шепіт тихих розмов про тих, що затялися стояти на своєму до останку, бо знали, що у Чоколівки є лиш одна надія — байдужі очі колишніх кулеметників. І в цьому крихкому сяйві зими приходять слова про те, що в підмурках нашої iсторії - незліченні окупації, війни і холодна затятість киян, приречених ставати першими на шляху. (с) Аттила Могильний #атилла_могильний

#в_наявності

помилок не уникнути. вони вростають у тіло, як невидимі корені. нам доведеться жити з їхніми шрамами, що світяться й не сплять уночі. наш мозок — це м’яке желе. з якого витесано свідомість. і там щось є, що не відрізнити від власних думок: воно пульсує, воно мовчить, воно вчиться дихати всередині. супутники стежать за землею, а під шкірою — інший спостерігач, який переписує секунди, не знаючи слова «пробач». на карті часу — хрест. і ще один надгробок на цвинтарі несказаних слів. немає однакових тіней, бо все унікальне у своїй зламаності. чи можна повернути собі душевний спокій? відповідь приходить, але чужим голосом. 🎑 там щось є

*про близькість* знати тебе — як дивитися поза стіни тінь залишає відбитки, а ти — незагоєні повздовжні речення у пунктах невідкладних повідомлень білий кахель відбиває плескіт води та втому слабким бути не соромно але ж ми не про це а про двох диваків поміж скенселених думок темних, наче води маніячної Темзи глибоких як твої порізи чорних як каптур на тобі але я — та сама червона вода, що приймала твої секрети це до мене ти притулявся гарячим лобом шукаючи порятунку від пекельних киплячих почуттів це мій дотик розтинав твою шкіру щоб дістатися до самої сутності побачити все приховане неусвідомлене невимовлене я — та близька до тіла чорна сорочка яка бачила всі твої шрами тактовно їх приховувала від сторонніх очей /звісно, її очей/ я той самий ремінь який поволі розслабив свої обійми дозволяючи тобі опустити металевий гульфиковий караван я той шорсткуватий папір що увібрав усю твою ненависть до самого себе ламаний синтаксис невизначена пунктуація тінь від лампи поміж рядків я билася пульсом за твоє життя коли парамедики кричали про більше та неможливе врешті це мене чорнилами ти виливав у текст і я витекла до останньої гіркої краплини дивись я лише вигадана тобою ілюзія можеш більше не ховатися @viknapoetry #єва_верле

Не під цим самим деревом, але під таким самісіньким, не на цьому ж місці, та десь геть поруч, дві з половиною тисячі років тому з довгої дороги відпочивав у затінку розписаний шрамами скіф 一 он, бачиш, трава прим’ята. Злови за плече вітер і, коли той обернеться, запитай: він пам’ятає смак поту з порубцьованого лиця. Покоління мине, як мина запах погару й чорнота з шорсткої долоні степу. Не встидайся сліз, побачивши як обвуглену шкіру просвічує нове зело. Ніколи степ не перестає 一 коли він, досконалий, настав, зупинилося те, що частинне. Степ не величається, не надимається, усього себе розстелив аж ген 一 чи ж існує щедрість більша? Побач себе оком орла, елементарна частинко, і обери свій заряд 一 тебе приймуть ці переплутані трави, чи ти крихточка свіжого хліба, а чи реп’ях. Привітай свої пазурі, як вітає тебе фрактально розтріскане небо. Ти ж давно знаєш, чому прибульці лишають знаки на полях, чому метеорити падають у степу; камінь, що ти носиш на серці 一 уламок астероїда, перші жорна. Згадай: на дитячих малюнках степ згортався, ніби їжак 一 що дорослим здавалося промінцями усміхненого сонця, насправді було стернею. Гуде з-під землі граніт і дзвенить руда, степові ріки пахнуть правдою, пахнуть волею. Мова очерету і мова крові на планеті Степ звучать однаково 一 ти, головне, слухай. 7.08-20.09 #сама

🍂🍁 Турбіни війни 🍁🍂 Турбіни війни обертаються швидше і швидше, Квіткові орнаменти літа стікають в калюжі. – Панночко мила Розо, почому червоні ружі? – Білі дешевше, пане, а хризантеми найліпші… Щоранку дими червоніють над цеглами мурів, Ліпнина подій огортає замріяне місто. Звуки лунають в небі, думи лунають бандурні, Грудень іде на заміну жовтому падолисту. – Ви чули? На Нивках вибухи! Раз-два-три! – Свої, сподіваюсь? – Ваші «свої» – це хто? – Що відбувається? – Що там за прапори? Раз-два-три! – Панно, давайте своє пальто! Допий філіжанку найкращої в Києві долі, Цукрові горішки – копійка, життя не дорожче. Через вітражні сяйва проміння тече поволі, Галчині зграї в небі над виром людей регочуть. – Танцюємо, Розо! Смійтеся! Раз-два-три! – У порцеляні «Мокка» краща за «Яву»? – Ви чули? Ідуть з-за Юрківської гори! Раз-два-три! – Таки це ароматна кава? Химери мовчать, споглядаючи зміни у місті, Узвіз вишиває спіралями крайку Подолу, – Панночко мила Розо, я маю погану звістку… – Батько зайшов сьогодні, це ж наші їх побороли! У синіх жупанах Хрещатиком йдуть галичани, Спливають сніги кришталеві калюжами в ріку, Біло-червоні хмари отаману докучають, Трубний оркестр віщує, сяють обличчя у вікнах. @worldscrossroads #alldoroga

Привіт, нагадаю вам цей чудовий мем😁 Ситуація така, що Вероніка наразі не може активно займатися збором, тому я знову відкрила допоміжну банку на ремонт Наваріка. Зібрано 75 тисяч зі 100, лишилося менше 25 тисяч. Уже двічі було закуплено деталі для ремонту, тому цільова сума банки зменшилась. Прошу долучитися донатом, а якщо ви знаєте Вероніку, то також відкрити маленьку допоміжну баночку на збір. Моя банка: https://send.monobank.ua/jar/6TXsdXoo7c Пост Вероніки про збір: https://t.me/c/1718515598/3229

Ab aeterno Цікаво, а що сниться Богу? Космічна заморозь? Спіралі вічності? Чи райські незабудки? Леви, що їдять солому? А, може, війни ангелів? Переворот? Запеклі битви, неботрус, вогненно-світлові баталії? Чи… безпросвітна самотність? Його ж там, нагорі, хоч є кому зігріти? Може, Богові сняться ідеї? Проєкти для нових світів, планет, цивілізацій… Чи спогади процесу творення наявних? Людині от, наприклад, часто сниться попередній досвід. Й підсвідоме, звісно. Багато підсвідомого. Страхи, бажання, травми… А які страхи могли би бути в Бога? Зрада? Бунт? Зміїні кубла? Води? Втоплена Земля? Каховка?! Райська дуга над небом як обіцянка безхмарного майбутнього? (й засіб раннього виявлення поганих намірів) Чи, може, щось із того, що під грифом “засекречено” для нашого — людського ока? Що сниться Богу прямо зараз? Тріумфальні волання Вавилону? Неронові колісниці? Бубонний сморід у містах Європи?  Сміх святої інквізиції? Вечірні силуети в димарях Освенцима? Чи лагідний дощ над Нагасакі? Свобода волі… Підпис. “Расстрєлять”. Крізьсніжна сталь вагонів. Агонія в Краматорську. Що сниться Богу прямо зараз?! Крики людей, що захлинаються від відчаю? Чи тиша над дитям в реанімації? Якби Бог був поетом, то йому би снились недописані вірші. Та вічність не знає дедлайнів.  Це тобі, людино, треба встигнути те-то й те-то, поки… А, до речі! Бог знає                  про смерть?! Може, вона йому сниться? Якщо так, то яке в неї обличчя? І як, взагалі, часто йому снимось ми, тілесні люди? А чи, може, він у сні й сам людина? Хлопчик, народжений в сільській лікарні десь під Маріуполем. Учора він розбив коліно, граючи з такими ж хлопчаками у футбол на пляжі. Сьогодні вперше закохався. А завтра… Завтра випускний! …міг бути, якби в школу не попало. Якби Бог був людиною (хай навіть уві сні) — пішов би добровольцем? Попри пацифізм? Які думки терзали б Бога на нулі в окопі? Про що б він мріяв? В кого вірив?! На кого покладався б у тяжку хвилину? Можливо, він би хотів сім'ю… Сина. Або доньку. Та чи вистачило б часу? Вчора він народився у сільській лікарні під овації морського бризу. Сьогодні — вмер під вибухи в розмоченій дощем землянці. Так і не встигнувши пожити… Сьогодні йому було двадцять. Якби Бог був людиною, це був би найжахливіший з його кошмарів. І все ж               що йому сниться? Й головне: коли він прокинеться? @tysha_poems #тиша

➡️ Замовити збірку оповідань «Бугурти і маневри» на сайті Видавництва.

Падає ліс падає людина падає осінь впадає як Оскіл впадає в Сіверський Донець дві річки, які мені поперек горла проникає як світло поміж листя збирається як порічки. Вона накидає рожевий флісовий плед на свої тонкі малесенькі плечі заглядає у вікно дивиться, як темрява поглинаєбудинки так, як пористі речовини поглинаютьгаз як темрява ковтає сонце ковтає хмари ковтає птахів ковтає людину ковтає небо яке звисає із завитка наче спіймана рибка вона п’є ледь терпкий жасминовий чай долоньками обгортаючи горня. Можливо я чай чи чорні незібрані соняхи: монахи полів та священники посадок чи земля чи листя, що падає чи вітер, що падає чи горіх, що падає чи метеорит, що падає який убив усіх динозаврів чи порожній, відстріляний магазин, що падає в сумку для скиду чи сніг чи зрубане дерево чи брудна онуча неба. Я осінь ти осінь він вона воно вони осінь. Притулись до мене я ж бо не двері вагона в метро впусти мене я ж бо маю проїзний у кишеньку своєї пухової, блідо-рожевої куртки я там закучкуюсь і засну. А ти по весні відпусти. Так, як відпускають повітряного змія так, як відпускають зграю кіз на пасовисько так, як хлопець рок-зірка відпускає своє каштанове волосся відпусти. Я не хочу стати зимою ти не хочеш стати зимою він вона воно вони не хочуть стати зимою. Я хочу побути в кишеньці твоєї пухової блідо-рожевої куртки домовились? До весни. Максим Кривцов #максим_кривцов

🐲 Два дракони 🐲 Звивистий танець палких неможливих істот, Хижий вогонь обіймає лускаті ключиці, Що мені сниться сьогодні, що завтра насниться: Тіні лягають на темне скелясте плато, З вереском хвище строкатий батіг урагану, Ніжність в долонях плете магматичне піке, Пазурі вміють плекати тендітно-м'яке, Полум'я в іклах зализує зболені рани.  Тіні злягаються, горнуть до горла пітьму, Блискавки понад хребтами малюють корони, Пристрасть стікає униз саламандровим ґроном. Що я від тої нічної примари візьму? Мовчки зайду в неможливу історію дику, Стану одним із драконів – іди-но сюди, Вічна коханко, під нами палають сади, Крила бринять золотим тріпотінням осики. Крила дракониць складають зірковий поліг, Спини драконів малюють кордон океану. Сплеск наднової вогнями планети досягне, Тихо впаде на вулкани замріяний сніг. @worldscrossroads #alldoroga

– Любитиму, як дозволиш, – каже, присівши. – Але в будь-якому разі втішу, загою. Трепетний пташе, неприкаяний вірше, як же нам бути в цьому літі з тобою? Як же розплутати відчай, страхом скипілий, як оголити висхлу до тріщин шкіру? А він каже: – Перші суниці, дивись, доспіли. Навіть у морі смерті є острів віри, вирій, де наші майбутні діти гойдаються у суцвіттях. Ночі такі короткі, і тих лиш кілька. Жити би йому, тільки би йому жити. Тільки би жити, тільки би, тільки б, тільки. Катерина Бабкіна #бабкіна