Храм поезії (🖤)

жовтень спускає своїх посланцíв на землю, листя хрустить під стопами, в долонях – холодно, в ноги – холодно, квартиру гріє електрочайник, свічки на вечір у формі яблук запалюю. де я тепер? підвішена у часопросторі, мов маятник, що постійно у русі, але насправді із місця не зрушує. компас показує на Схід, як і 5 років тому, а я сумніваюся чи він справний, чи я справна. але роблю крок. аби тепер в моїх віршах я билась зі світом, а не з собою. аби тепер я була не собакою, рибою чи ящіркою, а всіма разом. бо всі вони – я. скільки любови у мені, що вистачить на ціле місто, але тепер її вистачить на мене і всі мої я. мій улюблений – досі блакитний, але вже не пасує твоєму червоному, бо вони змішалися і стали фіолетовим. а я ненавиджу фіолетовий. тож я беру компас в одну руку, маятник в иншу, і нарешті зрушую його, роблячи другий крок. жовтень 23

цей чоловік говорить до мене резонно, сухо пережовує і випльовує мої тексти ти, каже, з херсону сука бестія ти як читаєш у купідоні дивишся мені в очі підіймаєш за бога, а п'єш все одно за мене що я можу сказати про тебе точно в тобі є щось від нього - ти клала на це наземне в чоловіка із купідону гарно ворушаться губи, коли він кричить ти, каже, знайдеш сукаліон причин відмазок щоби піти раніше, ніж я зачитаю своє я не зробив тобі нічого образливого, "воєнного" це навіть виявилося корисно: не розсікатись об тебе нервами яка ж ти нахуй актриса стерва я його слухаю , /чесно він має рацію/ тут внатурі глухо я ж бачила його пальці я ж цілувалася з ним в метро вчора він мені каже: вибудуй собі трон, жертовник , вівтар віриш, я хочу його сталевобетонно вдарити а потім приходить субота і першакава чоловік з купідону говорить: о, я якраз тебе і шукаю вже давно тут? я підігрую, я знаю його темноти втім збираюся до ладу‌ і читаю цей вірш хтось аплодує він аплодує найтихше. © deliriously

він знає, де вона буде за сотню років говорить про довге життя, мов читає книгу у цьому житті церкви і повільні кроки міста, де вона сміється у білій сукні вона ж його просто запитує про вівторок: а в цей вівторок ти спробуєш подзвонити? і десь на тому кінці країни він завмирає вглядається в чорну тишу в чужій зеленці вглядається в імовірності, фарт, бінокль і пише: я завжди тобі дзвонитиму у неділю в неділю вона зупиняється в середмісті дзвін котиться містом, вібрує в кишенях сукні в її животі, у ногах, голові і грудях і жінка сміється раптом з любові й люті:     це він їй дзвонить в неділю — як говорив Victoria Amelina

тіло до тіла ниточки манівці вишиваночка ось де зуб починає гнити що пластівців дожувати би що крім тіла дати тобі іще як ти справишся аж це сталося що ти був а тоді щез і розправи не хочеш тільки б мене усю набери собі сухих текстів моїх пісень сирих висловів світло світло падає під кутом і крізь пальці сонна дівчинка тихим вишкіреним баритоном можна лається не буває в цих сірих темних чудних вулицях листя палиться аж краї від канви рвуться і через те ломлять п'яльця але шила бо хто б її як не ти на те змушував та й стоїть собі зодягається в нову душу гордий гордий чужий чужий небайдужий хто прокинеться з ним дружиною з нею мужем

не зношу, коли на тебе хтось схожий. дивлюсь довше, ніж варто було б. ніж було б здорóво. волосся — поле пшениці серед електровеж. усмішка — найгарячіша, найгірша, найбільш руйнівна з пожеж, що до мене приходили. погляд — його я, на щастя, не бачила. навряд чи в тієї дівчини він точно такий, як в тебе. точно такого більше ніде не буде. дивлюся їй в спину. дивлюся в небо. дивлюся під ноги. хочу до тебе приїхати. й на день забути про існування всіх інших. та не можу. ми ж дорослі люди. а дорослі люди замість їздити до Бог-знає-кого-навіть-не-колишніх відкладають гроші. 28.06.2024р.

⛩️ Yohatsu ⛩️ Сонце хоронить секрети в рожевих світанках над Токіо. Тішся, отоко! Востаннє — сьогодні ти будеш розтоптаним. *** Змії вилязять зі шкіри, дракони підпалюють міст у ціль. В сумку, поскладану наспіх, стара особистість не вміститься. Світиться болем обличчя у двох сантиметрах від місяця. /Стерті вокзалами щоки від сорому звикнуть димітися…/ Очі опущені в землю, футболка пропахнула відчаєм. Камі позаду все клигає… Йдеш і дивуєш: він ще є? “Злизуй, собако, будь ситим, бо миска моя повна “від” і “до"...” /Камерам (вісницям сорому) ти відмовляєшся свідчити/ Натовп розкручує Землю бажаннями, травмами й поспіхом. Тонуть за бортом утопії ті, хто зі стресом не впорався. Рибо, зізкакуй з гачка — твоє тіло до м'яса розпороте... /В сплаві з монет — лѝця вулиць у соціафобному погляді/ Люди куняють в вагоні, юреї зникають між спинами.  Ти невидимець під стінами: стертий в місо та розпилений.  Видерти б тугу назовні — та вже навіть хайку не пишуться… /Дні пролетять сінкансенами — щастя не встигнеш напитися/ Люди, яких не існує, снують павутиння в опівніч. Сором проковтують свіжим (сентя‌ охолоне опісля).  Жовті пакети надії. За чорне, що мусиш терпіти.   /Ловлять голодні легенди сліди тіньового суспільства/ Крах паперових будинків. Картонка, щоб в зимінь накритися.  Мертвий для себе і світу. У нетрях смердючих зарився десь…  Скоро ти зникнеш удруге. Ніхто не шукатиме приводу.  /Сáнья — твоя мама-кішка. Бредуть до сосків люди-привиди/ *** Серце з речами в охапку, прирікся безлико здихати. Без імені, долі і хати, старий невидимець — йохатсу… ☀️🎏☀️🎏☀️🎏☀️   © Лана д'Арк ☀️🎏☀️🎏☀️🎏☀️

Буду на слемі віддавати свою друковану картину на аукціон, але вирішила, що просто картина - це не цікаво. Тому задня частина картини перетворилася на арт-обʼєкт: знайшла найкращу цитату про вірші і, трохи помалювавши сзаду рами, додала її. Дуже влучно для слему, як на мене. То приходьте її купляти у Львові у цю неділю.

наплічник ненависті не потребує підсумків нудота наближення компактна пристрасть знищення невагома непримиримість буття не покинеш і коли лямки різатимуть кістки гаман гніву наповнюють срібняками лиш ті кого любиш в аптечку довіри кладуть китайський турнікет не тямлячи що і твоя кров скінченна це зрада чи перемога коли жоден із дванадцяти не поцілував і всі турботливо піднесли оцет 2-6.08 #сама

Навчи мене писати, Поетко. Я — маслина серед оливкових садо-віршо... Поки вечірня тиша прохолодою цілує шию, навчи мене ритму. Приручи мої тексти. Вони дикими бджолами рояться поміж дужок. Через сітківку ока розлітаються по закутках твого тіла, ховаються на внутрішніх частинах стегон, лоскочуть твою чуттєвість, гортають фантазії, як книгу з картинками, і діляться медом... Спробуй —  губи вже солодкі? Коми, немов язики, доводять до ...крапок. Рук своїх не лякайся: змінюй слова та дихай. Випий келих моєї уяви, але не дай собі захмеліти. Бо ж ти ще маєш навчити мене римувати на стогони, ти ж ще маєш навчити мене дотримуватись ритму до останнього абзацу. Виділи усі мої помилки сухим червоним, Поетко. Давай закінчимо разом цей текст писати? Xandr

roots не кажу, що відразу але колись мене обов'язково запитають куди бажання мої подались нащо залишати все що люди набувають і навіщо я залишив все набуте мною: книги написані вірші прожиті спогади і зрештою сім'ю всі ці речі і люди які завжди матимуть цінність для мене скажу по секрету це досі має вагому цінність для мене навіть вже коли роки перейшли до наступного сюжету чому? запитую інколи і сам себе та мабуть тому, що злився думав на місто, але ні я знов помилився злився я на людей, на їхні слова, вчинки, погляди та образи а що зараз, зараз змінились тільки дороговкази прийшло розуміння і випарувалась злість бо як не намагався збирав валізи забував імена старався позбутись поганого але навіть злі спогади вони як гільзи на роки проростають корінням у пам'яті а людська пам'ять іноді підкидає сюрпризи і ті сцени не повністю але зринають у пам'яті як на мольберті нові ескізи і так мабуть буде все життя то чи є сенс тікати від минулого? коли все одно воно наздожене уже краще прийняти оте коріння поки зможе то нехай собі росте thqnkpoems #вірш

Привіт, колибельна найкращих текстів. Вже незабаром будеш для нас недосяжна. У вигинах акрилу народилися кращі рядки з усіх, що колись писав, та відвоював свій організаторський п'єдистал. Привіт, прохолодний, місткий підвал, який ще ніхто не завоював. У тривожні хвилини лишався фортецею спокою, стіною, яка захищала. Ці стіни — мій мармур слави. Цю стелю врешті-решт пробив. І кожну з двох кімнат варто назвати окремими Словами, як той будинок, якого частково давно нема. Привіт, мій пухнастий та сірий друже, з яким ототожнюю і себе. Як свій образ, візьму із собою далі, най період, що надав тебе, залишився уже позаду. Привіт, наш величний захиснику від спеки та спраги. У тінях твоїх зостається пам'ять. Адже у ній із великої букві на всеукраїнській мапі відобразився Камінь. Привіт, незначний будинок на відшибі сіті-сателіта. Ти подарував емоцій, більше, ніж можуть многая літа. Не всі з них яскраві, не всі з них світлі. Не впевнений, що в нас ще буде змога. Тому я скажу тобі зараз "дякую". Ти вперше за довгий час був для мене домом. І не тільки для мене. Для нас, для усіх, хто ямбами змішував амфібрахії та алкогольні напої. It's all that I want to say — Ти назавжди наш літмузей. Дякую. Дякую. Дякую.

час у дитинстві — потік як перехід від freak до art déco де я вірю у благодатний вогонь де, по суті, я просто вірю та мені вже не десять я знову не в дусі і тепер замість віри у мене ментальні компульсії а навколо просто вирослі діти що на касі загубили дорослого дорослий не прийде всім страшно і млосно навіть касиру коли вчили як жити про це ніхто не сказав а може сказав а ми просто ліпили торти з багна та ловили ґав кажуть, все так не буде то хто із них бреше? та, по суті, ніхто вони теж живуть вперше

Шовковиці Повернулася з лісу, як з допиту Руки в чорнилах шовковиці — наче здавала відбитки пальців. На допиті трималася впевнено — за гілку. За натягнуту гілку, Де ростуть найсолодші плоди. Я нічого їм не розповіла. Про цю жінку зі шкірою, наче шовк. Про усі її таємниці, чорні, як шовковиці. Про усі її поцілунки, солодкі, як шовковиці. Атмосфера була натягнута, наче гілка. Атмосфера була натягнута, як струна. Струна, якою починають пісню пісень. А тим часом сік шовковиці тік по руці, Наче з вени Кров літа Брав судмедексперт. Вони нічого не дізнаються — там забагато фруктози. У них немає доказів. Лише відбитки пальців. Зі збірки «Шкіра міст» @grasliv

Привіт! Пишу вам я, один із дрончиків від Поетичної електростанції. Ви мене, може, не знаєте, але я вірою і правдою служив бійцям 5 ПКШР протягом майже цілого року (таке рідко буває, але я довгожитель). Я літав, розвідував і давав дуже цінні дані нашим хлопцям про всілякі злочинні пересування поблизу наших позицій. Але, на жаль, моя історія завершилась (мене нахабно збили) і тепер бійцям треба інший дрончик (не менш вірний і витривалий). Ви вже знаєте, що Вероніка збирає кошти на новий дрон для хлопців? Але про збори часто забувають, бо їх багато і щодня з'являються нові. Тому я отак прийшов зазирнути (моя мила фотка, коли я ще був на ходу) в вашу стрічку і нагадати про збір. Раптом спрацює і ви закинете пару гривень на банку, яка так принагідно чекає вас в описі профілю? Раптом ви візьмете і поширите цей збір? Вибачте, я просто не знаю, що ще сказати вам. Я просто дрон, який дуже старався, щоб у вас все було добре. Дякую

шкірі твоїй зізнаватись в любові падати вниз серце моє з глоду і крові не зупини що таке спокій, що таке вічність, нащо вони спалахом миті ми пересвічені в світі гонитв розсипи родимок креслити-креслити дотиком губ з рук, простирадел плести перевесло з слів – перегук в очі – безодню горіхову – прірвисько падати вниз пісне моя, неназване прізвисько, не перервись Іванка Світляр (@bukhtasvitla) #поезія #вірші

Посилання на виступ моєї подруги, класної авторки і прекрасної людини Оксани Лихогляд https://www.facebook.com/share/v/4uDZEWCzjoPkwgsH/ 🙌

Твоя стеля-чиясь підлога. Всі ми ходимо в світі під Богом. Твої мрії- чиясь буденність, Ти її не зберіг ревно, розливавши отруту ревнощів. Бо пророщені стебла у серці гнів руйнує: "Не треба, не сердся!",– ти не чуєш. І шхуна тоне поміж натисків слів бетонних. І на маминій кухні вперто наливаєш, щоб все це стерти: дім-робота, провалля рутинне. Як зцілити в собі дитину, що любові так прагне сильно, А на ділі палить мости? "Мені боляче, відпусти!" Але ти у театрі абсурду вже призвав її до свого суду й вирок виніс, як завжди,один. Тут без слідства все ясно. Винна! І на лаві підсудній-по ділу, Ти її сам же вчора і вбив. Фото з серіалу "Ти" на Netflix. Якщо хочеться подивитися щось про маніяка-аб'юзера🙃

ми йшли дорогами загублених світів, в пітьмі століть, ходою часоплину. ковчег в пісках епох згорнувся в дряхлий пліт, плеяд імення стали сірим пилом. ми йшли п'ятою ахіллесових шляхів, вітрами Одіссея рвали море. у Трою свято хтось повірив і згорів, втонув митець під ніжний спів потвори. ми йшли у глибину забутих мрій, плили за край, збігали в потойбічне, в химерній битві другом був чужий, світило не згасало цілу вічність. ми йшли спіраллю тисяч поколінь, вживляли слово в цитаделі роду, і бігли, як в останній перегін, за лінію небаченого фронту. народжені між Тигром і Євфратом, ми бачили Едем та кола Данте, відродження й диктаторів апарт – ішли ми прахом – повернулись в прах. травень 2024, ЮІ