Храм поезії (🖤)

#Repost @buryanpoetry Над зап‘ястям у неї подряпина, з рани крапає всесвіт. Зірки і планети стікають на аркуш цупкого паперу. Підписує соту листівку - списалися ручки, зламалися пера; наклеїти марку, і вкласти себе у два речення, в десять слів; відправити - голубом, кінним гінцем, екіпажем, автобусом, баржею, шаттлом чи телепортом. Листи поза часом; своєю тривалістю горді. Листівки - хранителі посмішок, вартові вражень. Вона відпускає листівки удавано легко. “Летіть до чийогось далекого дому!” А потім чекає на відповідь довго. Ім‘я її - сотнею почерків і діалектів. Ми раді, мовляв, познайомитись, і - бережи себе. А вона береже тільки клаптики з іменем. Підписи з іншого боку Атлантики; тих, хто був їй ніким, і хто мають ніким залишитися. Час від часу вона пише тим, хто їй був кимось - марно; відповідь не прийде - ні скупа, ані щедра; втім, це її не зупинить - якщо написати іще раз, вибрати краще зображення, влучні слова, більше марок, то листівку доставлять - точно; і тоді, звісно, відповідь буде, не завадять ні сонний поштар, ані зламані скриньки; і два речення - ті, що розіб‘ють кригу; ті, що завжди шукала в листівках і в людях. Паперові птахи розлітаються понад землею. Слова, зафіксовані в вічності. Крапка. Я щодня зазираю у скриньку поштову - а раптом? І чекаю чекаю чекаю листівку від неї. @buryanpoetry #хопта

Вже котре століття складали залік, І все далі, далі нести нам. Так стоїш у натовпі на вокзалі, і з собою тільки дитина. Що було – не важить, клади на землю, ця доба похмура навчає дзену. Все, що нести уже несила – відпустила. То куди писати, куди дзвонити, як зібрати рване докупи? Я питала всіх, не кажи не нити, я за це стократно спокутую. Хай нести несила – себе ж не лишиш, де не підеш в світі, кругом колишнє, все, що вирване з серцевини – біль, провина. Розм’якає грунт, утрачає пружність, небеса глибокі і злі, недружні. Білий світ – порожній дитячий возик. Не вивозить. @rozpovid

ця тиша проростає, мов трава. ще - голосом сорочиним на гіллі. ще - променем важким в багатопіллі, де тільки сонце й ходить. булава старого будяка дрижить на вітрі - у нього неміч й пам'ять вже не та. велика тінь маленького крота рожевий носик гріє на повітрі. вихляє серпень лисячим хвостом. і стільки в ньому руддя, стільки стом, що тільки ляж і дихай. в цьому літі, у цій розкоші рихлої ріллі. дзвінливі павутини кришталі стають як бубни. й ми стаємся дітьми. Катерина Міхаліцина #міхаліцина

намистини з коралів летять у провалля — скривавлені ягоди. непостійна розрада нагримати вабить: «стривайте, залякані! лихварі налетять, щоб купити-продати, "панібрати" докучливі». бідолашні не чують, стікають стигматно.  позбирати б докупи... одногó переламує, стискує дихання криза (фінансово-жанрова). очевидцям — комедія. «соромно? визнай, у нас розважаються!» на обпалених крилах далеко від люті до світлої звістки. хто пропав у задусі, не схоплять цілюще повітря нізвідки. промовчати, не краяти горло осипле?  загибель — завчасна? хоч розчавлена, ягода носить насіння і вибір без шансів: добровільно ступити в байдужу пітьму, чи помститися катові? у несилі не вирости силі та духу, тому намистинки тікатимуть. навесні розростуться у лáнці кирпаті, що вперто повторюють: «навіть сніг не завадить крижини штовхати!» ...до першого ворона. несподівано зійдуть врожаї, бо тільки крізь вади-розрухи несмак дійсності зникне. яскраве частіше буває отруйним. *лáнці (діал.) — ланцюги @poetkapilotka #квазар

...після грози завжди дзвенить пташиний спів... Лети мій літачку, лети! Черкай крилом волоссячко дерев. Лети туди, куди тебе несе історія з дитинства, розбита навпіл миска, почуханий за вушко глечик. Лети, малечо. Вдихай у долоні вечір. Хапай росу за руку кінчиками пір'я лови травинку на подвір'ї. Лети, мій літачку, лети! Співають над селом коти. А ти? Лети. І най тобі під крила не впаде пушок. Помстися сонцю за спекотні дні І ті, коли тебе воно не гріло, Коли по тілу зорі пилом прилягли. Співають над селом коти. Коти пушок на гору, покоти. Лети тоді, коли несила, коли життям побита слива тебе в обіймах пригорне. Лети! Ти де? Лякає не дорога, а відсутність хмар, Єдиний шлях з-поміж зіркатих гір Ти сам обрав. Та страшно не піти через морські хребти у невідомість. А йти із думкою "назад шляху нема" Хитаються у полі колоски, гримить у банці квас, Після дороги завжди болить серце, Бурлить у шлунку, навіть якщо їв. Гроза...? Не страшно.. @maLvaaaaaaaaa #мальва

Конкурс "Плейлист" повертається з новими правилами!👋 Набір віршів для осіннього альбому декламацій триватиме до 25 жовтня включно! 📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до наступного допису 1 свій раніше неопублікований вірш за завданням: клік сюди 📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили. Поезії, які наберуть 10 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів. Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді. 🍁Читайте всі відповіді на запитання щодо конкурсу за посиланням 👉 тиць сюди Коли залишаєте вірш, вказуйте його назву, пісню, якою надихнулися, а також ваше авторське ім'я. Успіхів, ваша Віршопліткарка 💅 #плейлиствіршопліткарки @virshoplitkarka

Твої губи — мрія, Доторки теж. Мед розходиться по щоках, Як втримати в собі бажання? Не вмію. Ніяк. Розкажу тобі, що змерзли руки Від четвертої цигарки за раз Не свари, а дзвони, Знаю, відповідь буде — Вчасна і зараз. Хоча, якщо хочеш — свари Тільки дзвони... Мені б почути твій голос, ще раз. Щоб ця кара — у ті кляті 2 дні, Відчувалась легше. Як рухи в фантазіях, у моєму сні. А ці пташки, в месенджері, що вмить з одної перетворюються на дві Змушують стати серце А потім — піти Воно знову б'ється у такт зі світом! (хоча, суб'єктивно, світ зараз за сотні кілометрів на схід) Вірю, ти думав й писав нотатки. Точно чекав усіх слів. І думав, як перемогти всі «але», Не образивши ніжний цвіт. Й кляті два дні, Й зиму із холодом, Що забирає у тебе можливість пригорнути тепло Сонячного лисячого хвоста, Який краде усі редактури віршів Перетворює на свої І змушує привласнювати собі. Чим не щастя? Не цього воліє кожен поважаючи себе автор... Розкажеш чи ні? @poetrypozharska #роніка

Дихаєш? Дихай, а в мене нестача повітря. Клаустрофобія у задзеркаллі подій. Холодно. Інші стараються не перегрітись. Стогне в молекулах кисню нерівний двобій. Мій супротивник помститися хоче за крила, З розмахом пір’я до неба та інше таке… Мій супротивник – реальність твоїх перевтілень Вільним падінням під лід, поцілунком зі скель. Знаєш, раніше я плавала в теплому морі – Плюс двадцять вісім у водах, парне молоко. Зараз на зігнених гребнях новітніх історій Я замерзаю у колах північних широт. Чи загубилась у просторі, часі та числах, Біля фонтана, німого фонтана стою, Символи Морзе малюнками з крапель: «Так вийшло». Біля німого фонтана? Якесь дежавю. Ти віднайшовся у просторі, часі та числах? Дихаєш? Дихай. А в мене нестача повітря. @sarahwatsonrhymes #мовчан

результати конкурсу Вічний Вудсток 1 місце - Оксана Мовчан 2 місце - Сашко Ставицький 3 місце - Іляна Лисиця дякую, за суддівство Таті Пі * оцінки по системі ранжирування, від найбільшого до найменшого вірші

Надихнула пісня ТНМК «Вода» Море перехвилювалося Море перехвилювалося. Лікар прописав штиль. Стежить за пацієнтом із багатокілометрової висоти. Лікар у блакитному халаті. Любить пісні. Птаства, вітрів, дощів — за вікнами і в мені. Тишу — не те що любить, цінить — бо дефіцит. Розбирають її під вечір, кажуть «цить» Шуму буйного міста, внутрішнім ста шумам. Поїду до моря, як пройде всесезонна зима. Хто безтурботно на березі тім не ходив! Багато відтоді збігло стрімкої води. Море бунтівне та нестримне для будь-яких шор. Море перехвилювалося. Лікар прописав шторм. @tettios #віршеняв

З ким стрімимо в чт, панове?

Пташко, Твій голос вкриває росистою ковдрою, Твій тембр відчутний в печерах нудьги, Він серце пронизує звісткою гострою, Він лагідно стримує все навкруги. Співом П'янким трав'янистим, як чай із куплетами, Яким пригощала в квартирі своїй Привітлива вчителька, співом розплетеним За вікнами зойкав тривожний відбій. Раптом Обірвана пісня. Від захисту Божого Сильніші ракети та бомби брудні. Так важко дається скалічена розповідь Про щем в Епіцентрі у пеклі війни. Місто Скалічене лункістю вибухів-смертників. Не випили чай, всох лимонний пиріг. Там попіл та дим з'їли в згарища нетрищах Пташине серденько та лагідний спів. Харків! Щодня потерпає від болю та обстрілів, Там в урвищах і під завалами час Спинився. Лиш з неба загиблі помоляться: "Закрийте зруйноване небо над Ха..." 02.06.2024 © Оксана Мовчан, Олеся Репа

сеньйоро, леді, фрау. це третє рандеву. і я, як джентельмен, запрошую сьогодні відкрити уночі для нас нову главу. настала слушна мить для близькості, Ви згодні? я Вас водив у парк. я Вас водив в кіно. сьогодні був похід в художню галерею. дозвольте покладу Вам руку на стегно – бо вже, здається, час для цього привілею. я третій день підряд існую у поту – дедалі кожна мить стає все більш нестерпна. мій пристрасний порив нагадує манту, а Ви - немов басейн в останній тиждень серпня. цей стриманий дрес-код – за рамками добра. я Вам приніс букет, дозвольте нагадати! облиште моветон і це підступне бра. хіба вас в цих речах народжувала мати? запрошую тепер без дискусу та драм розкластись в негліже удвох на ваші меблі. це третє рандеву! тому, пардон, мадам, диктує етикет початок часу єблі. @daria_lisich #лісіс