Храм поезії (🖤)

СОЦІОФОБІЯ Вставай! Пора годувати ментальних привидів недобитого соціалізму. Не лізь! Це тебе не стосується! Стусанів захотілось? Життя порошиться порцеляновим сервізом. Аби лиш не впасти духом до свята! А то ще хто-небудь поріже пальці об гострі шпальти висміювання… Не смій! Чуєш?! Не смій                            …ся! Не показуй емоції. Не говори       [надто голосно]. Не     виділяйся. Не     ризикуй. Не…        Не… Обридло! Н Е  М Р І Й! Мрії — то найлютіший ворог при штампуванні характеру. (зрештою, мрію ніхто не зруйнує, якщо в тебе мрії нема). Краще не ризикувати… Будівництво особистості — нехитра промисловість (про мислення, звісно не йдеться, та й слова сказати наперекір матері права не маєш). Так і вмирає дитинність під важкою металообробкою… Із приходом прагнення прогнутися під прототип простоти. Нас не навчали любові до себе та фінансової грамотності. Зате нас учили слухатись. Бути зручними чемними. — Дивись, ось цей хлопчик Нік – чемний. Бери з нього приклад! (І як би ти не старався, син маминої подруги завжди “чемніший”) Чомусь у слові “пропаганда” мені завше чується “gun”. (Ну бо “а як же по-іншому привчити до порядку і дисципліни,  якщо не під дулом контролю?!”) Звідки взялася “різня” у слові “відрізнятися”??? Хоча, у Сибірі картина прояснюється… Та всі небажані кадри з полотна ілюзорної ідеальності не вирізати! Ножиці вже не ті… Надрізи ще довго залишатимуться у серцях внуків, правнуків. Надрізи у ДНК… — Тримай, це сімейний раритет. Передаси його потім сину/дочці. ...І гляди, аби леза не затупилися! Досить! Досить досипати цей досвід у голови наших нащадків! Я хочу викинути ті кляті ножиці, аби мої діти не знали, що таке страх виділятися! Нехай мої діти відчувають безпеку без пекучості в грудях за відрізаний язик совісті. Нехай не бояться приймати рішення. Помилятися (а не “що сусіди скажуть?”). Бо зміни самі не приходять — їх треба штовхати. І вони й далі котитимуться на Сізіфову гору, поки більшість буде прагнути прогнутись (чи, може, прогнитись?) — Ну все, все, не ний!  …поки оніміння — все ще успадкована захисна модель поведінки ...поки “Я” залишатиметься останньою літерою алфавіту…

*** Мамо, від мрій залишилися клаптики Згадка ж то коле, то рве Душу безжально і змушує плакати Знов під мотив ретровейв. В юні роки, незнайомі зі скрутами, Часто казала я: "Мам, Диско-хіти недоречно вже слухати. Стиль цей — доба кам'яна". Вітром нестримним невпинно наш час минав, Дні рвав, мов листя з дерев. Знаю тепер, що здається сучасним нам Добре забуте старе. З віком, як бачиш, міняються цінності. Скарбом стає навіть тінь – Рину в минуле під музику іноді. Став ностальжі "нафталін". Знаєш, набридло робити все похапцем. Сповнені будні імли. Ретро ж безсмертне, бо більш ніж епоха цей Рай твій із днів молодих. Там ти танцюєш під музику з радіо. Юна, не знаєш біди. Щиро щодня усміхаєшся радісно: Лихо ж не б'є ще під дих. Пам'ять про тебе збираю із клаптиків. Спомин — то янгол, то лев. Мамо, я ж сильна, втім як не заплакати, Чуючи цей ретровейв? ©Марія Чекарьова 27-28 березня, 2 квітня 2023 року P.S. Вірш для дуелі відеодекламацій на тему "Ретровейв" від OWL HUB.

Майстриня Оля Ритик, прикраси якої люблю носити, тепер має телеграм-канал, де показуватиме силянки, кольє, підвіски. Залишаю посилання: https://t.me/inspiration_style_ua

Опівнічний політ до високого замку (Східний мур) вже другий десяток років пішов, як стрілку заїло на хвилині до півночі, стрілку-маятник: то гойдне вперед, то вернеться, от тільки вертає щораз на секунду ближче. а наш міський годинник тим часом пробив одинадцяту: бурштинні разки ліхтарів вмить почорніли – згасле намисто гулькнуло в нічні течії, парко звивається слід поза нами, як лінія Нілу – ступиш, а там мов попечено. так ми і бігли, зі збаламученим взором, стріли останні ховаючи в рукавах, полотнáми кварталів, шитих білим по чорному – гомоном ніжності у мушлі стрáху. брязкальце сміху і бризки нагрудних ліхтариків, кучерем блимнув перших любовей анфас, над головами жовто відлунював маятник стугоном з трас. і дріботілось нам так, що от-от і оступимось, прийме попечене дно тонку кістку, близився гук нетутешній списом у сутінь, – і панцир сутіні тріснув. гублячи пірʼя, і кільця, і скельця, і подих, і слух, впали у світло підʼїзду метеликове ледь видихаючи, чуємо: тихшає гук, інших наздоганяє, наздоганяє, запетлює. Харків 08.07 – 10.07.25

Яскравий чокер з бісеру та кольорового перламутру і перламутрового серденька всього за 230 грн🔥 Фурнітура нержавіюча Писати @ola_poetry #в_наявності

міста немає радість моя місто яке ми торік обходили вздовж і впоперек де трималися за руки лежачи під непевними зірками де боялися одна одної торкнутись але загорялися водночас таким ясним таким гарячим вогнем що на стінах будинків танцювали тіні цього міста більше немає радість моя є тільки його скалічений двійник який несе своє поторочене покручене тіло обережно немов скляне є тільки відлуння пісні а пісні немає бо співця накрило такою важкою чорною повстю що крізь неї не роздивитися ані непевних зірок ані рожевих місяців ані зелених бань і рудих дахів під якими танцювали літніми ночами наші залюблені тіні радість моя і тепер коли нас ось так розкидало світами коли довкола нашого міста горять дороги а в груди йому як у велетенський бубон раз у раз вдаряють металеві долоні снарядів я певна що на безлюдних вулицях на спорожнілих площах наші тіні і досі танцюють досі тримаються за руки досі обіймають великі тіла дерев на брамі заборовського вінценосне серце горить горить і не гасне Ірина Шувалова #ірина_шувалова

якби сльози твої лише знали коли саме будуть пролиті й перед ким то мабуть не чекали би стиглих грудневих заходів сонця якби нашим розмовам сказали що більше не будуть мріями а реальністю стануть як трепетно ми б берегли кожне слово проковтане часом в безодні забуте якби ти дізнався що можна розтанути в цих руках чи був би ти все ще тут #літери

«Життя повзе вперед і правила свої диктує. Покірно, мов корови, в череді за ним бредем. Я зміг би без проблем вернутися в минуле, Але не зможу віднайти колишнього себе. Не думай геть про тих, хто тягнеться позаду. Вдягнула хтиву сукню із шлибоким декольте...» Сидиш впівоберта і слухаєш тираду. Безмовно дивишся на світ крізь скельце вітрове. А поруч пролітають змочені машини. Циклон прийшов, дощем укрило з даху до коліс. Тримаєш телефон, чекаєш неупинно, Що подзвонивши, скаже: «Запізнитися посмів». Колотить серце вже, лице, як камінь, сіре, А тіло розболілось, мов товсті слони сповзли. Ще трохи потерпіти, і невдовзі піде Моє життя, як зачіска твоя ― під три чорти.

чай з мухоморів пакетик, який надихає пакетик, який має отруйну структуру пакетик, який руйнує людську меланхолію пакетик - потенційний кіллер пакетик... вода не є водограєм вода не влаштовує перепон чи роздору вода це фундамент, своєрідний капітолій вода - природній дилер вода... я бачу, як мені стає краще я відчуваю, як вода з-під крану починає подобатись я сміюся, бо біля мене все стає кольоровим я бадьорий та готовий робити декілька справ я... та розумію, як мені хочеться спати і бачу, як мавка робить по моїх ямках "тиць" падаю на коліна, моя принцеса призначає героєм але не того, хто смертельного чаю за мить перебрав ліг. 26.06.20

Надія Оголити душу завше важко, Пізнавши рабство почуттів, Пристрасть від насиченої гри В незламну єдність, здатну Згубити безпорадність днів, Змінити відчай на відраду. Єдина мить німого зволікання Призводить до незвіданих подій, Утрати рівноваги і життя років У роздумах, одвіку непринадних, Про те, чи забагато парубок хотів, Злісної вини невтомну мантру. Складно віднайти нову наснагу, Пірнути з головою в річку долі, Повірити, що течія потоком кволим Стрімко віднесе до берегів незнаних, Омріяних земель; позбутись болю, Зробити крок назустріч. Може варто? Плювати. Я стрибну у вир. Останній раз.  Напевне.. "Ехо глибин безодні" с.56

місто лягає та майже щоночі не спить темінь покличе гуляти та тільки у вікна все, що колись нам здавалося звичним – вмить зникло сенсу лягати немає, бо пишуть про зліт а це означає, що часу багато на думи, спогади, сповіді, спомини…спокій лиш ні… а можна шукати невтомно вину у вині, долонею терти солоний набридливий струмінь а можна стелитись в метро але тільки удвох – один сам себе не жалієш – сидиш в коридорі і чуєш, як посеред міста обстрілюють зорі: чи збили чи може само із району втекло та все ж ніч минає і хоч безперервно кричить і довго іще деренчить – уповільнює рими, цей втомлений світ день у день так бажаєм покинуть – щоночі ж так хочеться ще раз прожити хоч мить … знов ранок зустріне нас втомлених щиро, туманний розвіється попіл і сонячне згладиться небо, донати летять з укриттів і на «очі» й на реби, а ще хтось підкинуть просив на зимові «талани»… © ольга ритик #вірш

Згорнуся, як кров, на підлозі. Всохнуся на час безвод(ль)ний. Пильнуватиму насіння, щоби не розвіялося. Мірило сну підкаже, коли спокійно, коли снодійне піґулкою тиші подіяло. "Оголюй коріння дужче", – нашептує темрява – "волога в мені, пий". "Вкопайся глибше у ґрунт", – невгаває день – "в землі вода є завжди". А мені б просто не рухатись, щоб не зрушити монолітне осердя, і поверхневі тріщини не стали внутрішніми, не вийшли за мальовані болем кордони. Озоново-бузинові крони, здається, сховають, підживлять. Аж ні - тут йдеться тільки про панування й підкорення. Захоплення варте захоплення. Інвазія - давня, як світ. Ще й слів не було, а вбивати повільно вміли. Отак обростаю пилом, смогом і безвістю. Лахміттям нетлінної важкости, яку не струсити - потоками доцільних дотиків визбирати можливо, та де б узяти тисячороки на рівностояння?! Зомліли червневі бранці, наповнені спрагою. Обіручні незаземлені перехожі. Ці гарячі бульбашки важкого повітря. Сміються з мене. З такими тригерами, кажуть, не виживеш. З такими гирями, кажуть, не втонеш. Води не діждешся, кажуть, і взимку. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

Іноді здається, що за минуле тримаюся як за пам'ять про улюблене горнятко, що зріднилося з уламками розтрощеного дому. І ніяк не можу обрати заміну: то завелика для сподівань, то замала для задоволення спраги до життя, то малюнок не римується з настроєм. Що вже говорити про ритм, який шкутильгає день-у-день! От і продовжується ранкова кава із чужого сервізу, доки не дійшли руки, ноги, розум до вибору. На заваді чи то брак часу, чи то лінощі, чи то страх знову втратити особисте. Але ж не особистість. Хоча пролягає тонка грань між спопелінням і випіканням як глини. Чи вже чекає саме те потрібне горнятко, чи ще воно навіть не зроблене, не знаю. Але знайдеться. @literospletinnia #приходченко

Привіт☺️ Я відкрила допоміжну банку на ремонт Наваріка. Наварік — це авто для військових, на яке ми з вами збирали гроші півроку тому, тому воно мені як рідне🥺 І воно потребує ремонту. Дуже прошу долучитися до моєї допоміжної банки. Подивіться, яку картинку зробила мені володарка збору Веронічка😎😁 Моя банка: https://send.monobank.ua/jar/6TXsdXoo7c Пост Вероніки про збір: https://t.me/c/1718515598/3229

будильник не задзвонив — значить, Всесвіт дав мені ще півтори години сну. пощастило, що бос написав: "де ти?" люблю, коли про мене турбуються. прийшов на роботу без шкарпетки — так і задумано: новий тренд, асиметричний стиль, бунт проти текстилю. ноут не вмикається з ранку — значить, день без зайвого стресу. ідеальний привід зробити собі чай і 4 години медитативно дивитись в чорний екран. пролив каву на себе — тепер я пахну лате. мене можна офіційно вважати живою рекламою кав’ярні на районі. на вулиці дощ, вітер і маршрутка не зупинилась — значить, я потренував витривалість і вивчив усі нові лайки пасажирів просто з вікна. дзвонить банк: «ваш ліміт вичерпано». круто. мене щиро хвилює, що навіть мій кредит знає, коли мені досить. а ввечері ще й світло вимкнули — і це було романтично. я вечеряв при ліхтарику телефона, відчуваючи себе героєм постапокаліпсису, який переміг, бо не згорів разом із зарядкою. так що день чудовий, усе пішло не по плану — тобто, як завжди.

А потім Бог ставить свій CD плеєр на паузу І спускається в димний світ наших кухонь “Ну що ж ви так діти мої загралися? Ви ж обіцяли коритись і слухать.” Ви ж говорили, що будете слідувать правилам І так щиро складали долоні в молитві Як же сталось, що ви тепер п’єте із дияволом? І чи можете ви ще себе спинити?” Бог дивиться в очі і закурює з нами вінстон Ми, притишені, збиті як кеглі, знервовані Хтось вичавлює з себе “а може Він-сон?” І від цього питання Бог стає зовсім стомленим. Він запалює пальцем плиту, ставить турку Кашляє й каже:” а каву ви варите добру” Розливає у чашки і це виглядає абсурдом Бо вистачає усім окрім нього самого. “Я не вірю, що вам ще під силу змінитись, діти. Живете усі так, ніби в кожного є запаска. Але нащо я це кажу, навіть каву не зміг поділити…” Ми ковтаєм і тихо шепочем “прости нас,Батьку”. @SolyaSoyka #сойка

"Пам'яті найкращої матусі у світі" Ти казала: "Не плач. Все минеться, загоїться, доню. Все невічне, на жаль. З плином часу послабшає біль". Ти від посух-тривог рятувала любов'ю-водою Вкрай утомлене серце і вчила літати без крил. Ти одна так уміла за мене у Бога просити. Так чекала мене, як у світі ніхто не чекав. Хоч верталась я пізно, щоразу віконечка світлі Проганяли все зле, наче діти камінчиком ґав. Я не завжди тебе розуміла і слухала, мамо, Ти ж все знала про мене і все пробачала мені. За короткий свій шлях я чимало вже дров наламала, Втім спалив їх вогонь, що у серці твоїм пломенів. Ти казала: "Не плач, все минеться, загоїться, доню. Будь щаслива, живи так, щоб дощ з оченяток не йшов". Ти у вічність пішла надто рано легкою ходою. Мамо, де ти? Почуй! Я ж без тебе ніхто і ніщо! ©Марія Чекарьова 5–10 листопада 2022

По 14 вересня триває набір гостро-соціальної поезії для публікації у збірці віршів. Для участі у відборі заповніть анкету за посиланням. Всі кошти з продажів збірки будуть спрямовані на актуальні військові збори. Вихід збірки планується на кінець 2025 року.