Храм поезії (🖤)

коли я була маленькою коли я була великою в маленькому тілі коли було маленьке тіло а я була відсутня в ньому жила ялинка що тягнулась колючими пальцями в моє вікно і стукала три коротких і стукала три довгих і знову три коротких в її косах майже коло шиї жили дві голубки кольору кави з молоком кольору холоду з відчаєм моїй матері вони подобались мене вони не боялись якось до їх дому прилетіли сороки і дім став домовиною вони викрали яйце вони викрали голос і голубки пішли далеко аж на каштан і почали боятись а мати лаялась я хотіла прогнати сорок але голубки з того часу не повернулись з того часу я розівчилась відчаю відчай розівчився заходитись мною розівчився топити мене в собі як тільки ледь не захлинувся в мені та й притих у гілках залишився тільки клекіт та сирена @sunny_malaria

Розливала себе по келихам ніби безмежні запаси мала в діжках поки сама не відчула сухість у роті ... Сонце велике величне дай винограду набратися щедрим будь не шкодуй своїх променів як не жаліла своїх молитов я щоби ти сходило й шло на спочинок щодень ... Келих найважливіший маю наповнити келих з якого напитися має той хто під сонцем мене трима @veronda_djokonda #веронічка

Хлопчик, замість якого я народилася, Не фарбує волосся, не палить, лягає рівно в десятій, Заповнював прописи без помилок і без жодного примусу, Мамі зовсім неважко було його колисати. Хлопчик, чиє я зайняла ліжечко з ґратками, В лоба пальцями тицяє - чого добилась ти? Йому личить піджак, моє прізвище і краватка На обкладинці Форбса «Тридцять до тридцяти». Хлопчик, що я проти нього - китайська репліка (про підробку свідчать усі /фенотипні, первинні/ ознаки) Моя Римська імперія - мозок дбайливо виплекав І пустив поміж звивин ховатись довічним сталкером. Хлопчик, який програв мені в дурня народження, Виграє з нищівним рахунком кожну подальшу партію. Помиляються тільки живі. Невидимки з уяви - не можуть, Отже, завжди в руці тримають козирні карти. @Ma_ri_ua #марися

І от до мене доїхала книга від літературного журналу «Легіт», а в ній – вірш про Лун-Чанга та його зелену, як листя чайне, дружину. Дуже тішуся, бо бачу серед поетів збірки Карича, Юрія Ліщука, Джессі, Василя Капцю, Єву Верле та Олену Галунець. Тобто конкретно тих поетів, вірші яких я читаю та знаю, з ким спілкуюся, кого поважаю. Це надзвичайно потужне відчуття потоку, який я люблю, потоку сучасного слова. А ще інші там, от і почитаю. Дякую, Леготе. (...качка в курсі, в темі, в долі...) #до_читача #дорожнє_життя ***

Відсмокчу за пів ляма

князі живуть на Золотих, спускаються на каву на Поділ якщо не зміг, якщо не встиг спіймати світломить у решето — зникає тінь, зникаєш ти у водокрутиві подій, як ворон Крум із дворику на Рейтарській князі живуть на Золотих, ганяють на електросамокатах бруківка задає мотив церковні дзвони відбивають біт трек від Unknown Artist в кадрі зведи усі доріжки — це тобі зведи усі дороги — буде Київ князі жують на велотреці паффіни леді-консьєржка трусить килим говорить: тейк іт ізі — сім разів леді-консьєржка трусить, з неба падають забуті речі та розгублені князі 2.07.24 @buryanpoetry /Колись давно я проводила лоторею для збору Ola 🖤 , у цій лотореї виграв мій друг музикант і фотограф @fryziuk, і ось нарешті я написала вірш, присвячений йому/ #хопта

Скоро я буду робити паузу щодо збірки наших поетів, вже є двадцять учасників, ще є десять місць, а там подивимося. Хочу сказати, що приклади в коментарях — дуже широкого спектру вірші, виключно для того, щоб пояснити одну штуку. Не хочу використовувати слово "післясмак", бо "смак" по відношенню до слова, вірша, книги мені здається дещо дискомфортним. Але комусь так буде зрозуміліше. Якщо не треба простіше — то ось: Після прочитання будь-якого тексту лишається відчуття, тінь, присмак, внутрішній стан. Він залежить від людини, що прочитала, так само, як і від автора тексту. Це спільна праця над невловимим простором, який виникає між ними двома в межах (і за ними) тексту. Так от. В усіх текстах, що я поки що виклала в коментарях, віршах та верлібрах, написаних нашими поетками та поетами, є оця тінь післявідчуття. В кожного тексту різна. Але загальний контекст все ж існує — спокій, ніжність, тепло, надія, увага до близького, любов, сенс контакту з іншим. Лірика стосунків, надія на зустріч, відчуття родини, спокій в пейзажі — все це може стати частиною книги. Тобто вірш, припустимо, про воїна, що повернувся до дому з пекла полону, і вірш про любов до свого чоловіка, і вірш про хатинку в селі, кота та квітку, і вірш про ще один прожитий день, і вірш про початок будівництва, і вірш про свою маму, бабцю, батька, дитину, і вірш про дзвінок додому чи до родичів, і казка, і есей, і верлібр, і реалістичне змальовування власного виходу з депресії — все це може стати частиною нашої книги. #подорожня_книга ***

Ксандрик та Джессі, які зібрались до Олі, у майбутньому

Дельфіни не бачать синій                    несправедливо. Південні моря вдосвіта   кобальтово-шмальтові                    ультрамарин!                                 індиго!                                     ціан! Потім — юхуу!    — електрик блю!                             щедро! вдосталь! Після сонячного вибуху кожен раз однаково прекрасного кожен раз різного води стають лазурними та бірюзовими                       силадоновими    кольору гаїті та купоросу ніжно затікають мені в очі до самої шиї заповнюють груди       це  синітний об'єкт медитації        жити легко, якщо немає вибору. Дельфіни, чому ви не бачите синій? Ви могли б у аквамаринових барвах бавитись. Пласт північних морів лякає            навіть                        досвідчених сміливі зможуть побачити   блакитний брістольський                   берлінську лазур,                       та синьо-бусий. Айсберги — опалово-перваншеві. Полярне сяйво — море, що живе на небі волошково-силкове, сапфірне. Дельфіни, ви стільки могли б побачити... Невже ваш світ БЕЗСИНІЙ? @lysychkazlisu #лисичка

Останній день здати вірш про червиве сонце

Вечоріє. Насичений день на дні чашки блищить, Мов духмяний бульйон —  зігріває натомлену душу. Сонце сушить намоклу одежу. Спалахує дужче Перша зірочка-родимка десь на засмаглім плечі. Слабнуть чари зими, із останніх тримаються сил, І весна прокрадається у сновидіння частіше, Щоб залишити згадку яскраву про себе в час тиші, Пробудити бажання тепла, доброти і краси. Золотим кривим рогом виблискує зоряна ніч, Із-під срібних копит вибиває морозні іскрини. Я із скрині дістану світлину (де літо їсть дині) І вигадливу мушлю, даровану морем мені. Обійнявши подушку, ти дивишся сонячні сни. Що тобі ніч зимова? Вона неодмінно розтане. І світанок наш обрій забарвить у біле востаннє, Щоб на білому тлі розлилася веселка весни. Таланна #таланна

ти була найгарнішою рибою в цьому озері в цьому вимірі залягала на дно і слухала як нам сутінки в вікна стукали ти була колисково-ніжною ніби з світу якогось іншого залягала мені під шкірою і по тілу всьому шепотілася ти була всепроникна витівка але з часом ти з тіла витекла залишила мене на березі і на картах озера стерлися ти весняним бувала поспіхом а тепер я сиджу удосвіта і ні кроку ні в бік ні в сторону все зникає між нами створене ти була ідеальним контуром малював я тебе закохано але як мені все це стримати? коли ти залишилась рибою найгарнішою в цьому озері найгарнішою в цьому вимірі @diominpoetry #дьомін

⛰️🌊 Шаман 🌊⛰️ Коли ідеш углиб океану – будь океаном, Коли потрапляєш у серце бурі – будь громовицею, Гранітні вилиці скель підкажуть, як стати каменем, Вітри повідають вітряні таємниці. Старий шаман підіймає долоні віття, І миттю світ темнішає, ніби морок – Не бійся, говорить, усі ми – стихії діти, Бери своє, йди донизу, а потім – вгору. Віддай чуже, тобі непотрібне – комусь згодиться, Не бійся болю, той біль тепер – жертовна данина. Не будь наївним, віднині ставай невинним. Невинний знає про зло та іде в долину. Невинний знає про страх, він боятись вміє, Але стихія серця тримає міцно. Коли океан міліє, приходять змії, Отрута їхня – цілюща, і точить крицю.   Старий шаман підіймає чоло до неба, А потім крокує прямо, стає горою, А потім крокує криво в зелених стеблах, І тіні його кружляють осиним роєм.  Ідеш углиб – так ставай глибиною, хлопче, Ідеш догори – розгортай-но, дівчино, крила. Ніхто насправді сили собі не хоче, Усім, хто може – сила себе відкрила.  @worldscrossroads #вічнавічзістихією #alldoroga

коли світ наш зламається навпіл, розсиплеться сіль на трухляву кору, я серп, що на небі ржавів, рукою дістану і в степ безнадії з собою його заберу. вітер розчеше колосся моїх рудо-сивих думок і спогад про те, як жилося, вкине у прілу траву, я візьму розчесані коси в смиренний і вутлий пучок і все, де плутались оси, рішуче нараз відсіку. нúтки руді тепер білі — хвилями пестять чоло, під скронями тихі надії пишуть свіжий рядок, додому повернусь під ранок, вже півень будить село, в руках — лише серп, і на ґанку забуду усе, що було.

Такі прикраси можна виграти за донат всього за 50 грн💗🩵💜

Остапу злість як маркер зшитої ідентичності, злість та втома. вивернутий наплічник, а в ньому — назбирано, наче у дзьоб пелікана: три вірші й навушники, більше нічого гуманного, лиш засоби стримання болю й нанесення шкоди. вміння ламати кістки - як навичка кодити, стане в нагоді, коли набува застосунку. а так - алкоголь як знебол та настояний сум. все, що дістало — зводиш до спільного гасла, димом від свічки, що десь у дитинстві погасла разом з міцною рукою недоброго татка. інше — потрібне й не дуже — ховаєш в додатку. інше — гаряче й гірке— лиш неправильний синтаксис, звернена з гречки до Бога дужка безсилля. в біса най дропнуться світ, лицеміри й політики, снапшотом залишивши нас поцілунки і літо.

​Втома часто вимірюється величиною синяків під очима, Вдома перед сном болять ноги, і сусід знизу знову нагримав За зраду своїй коханій дружині. Прощення шукають тільки блаженні. Ті, кого гартували гречка і ремінь, На шкірі відбився весь спектр синього. Раніше хотілось заглянути Богу за пазуху, Коли ще не був так отруєний газами Сигаретного й кальянного диму. Хотілось покласти світ на коліна, Створити власний культ поклоніння, Сидіти в кабінеті із золотими дверима. Я щиро вірив, що в мене це життя недаремно, Що вдасться осягнути цінності метамодерну, І плакати на старості старим сивим дідом. Осягнути кожне із таїнств кохання, Жити кожен із днів як останній, Зустріти смерть по-справжньому гідно. Але реальність жорстокіша за Скрябіна "Квінти". У спину летять полум'яно-ядучі привіти У суміші зради, хвороби та заздрощів, Свідомість блукає буденними хащами. Бо ніщо не вічне, а любов тим більше, Я хотів як краще, а пишу ці вірші. У бога пазух немає, бо він ж безтілесний, Апостоли правди давно це донесли. Для чого це все, заради всього святого? Метаморфози грядуть, що навіть і Мордор Буде здаватись острівцем на Мальдівах. Будемо жжати те, що посіяв Нутром тваринним люд насильства. Гени проявляють справжню схильність До повної відсутності моралі Із цим всім в голові я засинаю. Коли тіло порубцьоване шрамами, Осколків цілунків більше ніж маминих, Серед кіптяви і моторошного диму Нам залишиться померти молодими. Зостанеться лиш той стражденний образ, Що потім щось чекає на нас добре. Але поки кров та піт стікають щоками, Розклад майбутнього простий, що таки. Молодість, що захована за мурами, Молодість сплюндрована кометами, Молодість валяється на землі обкуреній, Молодість у епітафіях затерта. Тож по факту в пизду це все. В пизду суперечки, батли, мордобої, В пизду людей, які не приймають української ідентичності . В пизду лицемірів, які роблять це все, тільки тому що це вигідно, І суддів, прокурорів та ментів, що продовжують красти. Останні тижні я існую на автопілоті, Від роботи, до роботи. Я бачу надто багато знівечених доль щодня, Що прив'язані до ліжка після важких поранень. Вони є щитом, який захищає мою домівку від перетворення на попіл. Але вони не вічні, І я не вічний. Ми постали проти історії, а вона методично, Виконує задачу нашого знищення. Я розряджена батарейка. Дріт для підзарядки перебитий, І я не знаю, що робити Живіть своє краще життя, а я піду зашивати рани, Якщо ще залишилося що зашивати. Кудлатий #кудлатий