Храм поезії (🖤)

... Я, здається, впав. За рікою дім, ми росли там з сестрами. Навесні прибувало води і губився грім у заплавах, де скелі й мохи рясні. А потому жмені дрібних суниць ми вишукували серед вологих трав, я лежу в такій траві горілиць, я ішов, ішов і чомусь упав. Я обрав для себе з усіх одну, що мені була як сяйво в імлі. Ми чекали з нею на цю весну. Сестри хихотіли, смішні малі. А хоча, одна з них, я певен, теж знала це солодке, терпке, нове. Ні, не розумію, от просто йдеш, і чомусь упав і усе пливе. Я казав, що повернуся. Тепер я кажу це пошепки сам собі. Я лише упав, але ж не помер, за рікою дім, на старій вербі звив собі гніздо невідомий птах, у саду черешні, в траві вужі, дуже довгий день, дуже чорний страх, господи, будь ласка, допоможи. Катерина Бабкіна #бабкіна #катерина_бабкіна

Засолодке до кислого яблуко пахне спорідненим, Суперечливість місця для спільного має сповна, У шахбоксі для виграшу з честю і певною гідністю Головною фігурою судді вважають слона. Починають змагання спортсмени у ролі гросмейстерів, По чотири хвилини триває премудрий двобій, Ясним розумом – гострим ножем – між ходами упертими Відрізають від дошки слоном по фігурі одній. Відпочинок… Жорстокістю бризкає збуджене місиво, Інтелект одягнувся у маску страшного бійця, До закінчення раунду сил, невідомо, чи вистачить, Але кожен з ссавців не здаватися пообіцяв. Нічия… Ані мату у грі, ані в битві нокауту, Все одно переможцем із двох обирають когось. В поєдинку того відтепер найсильнішим вважатимуть, Хто у раундах бою звірів, не на дошці - шахбокс!* У гібридних змаганнях так важко дістатися першості, Про величність досягнень тлумачив колись Цицерон: «Щоб здолати суперника, треба себе перевершити». У життєвій кімнаті зусиль переважує слон. *Шахбокс – вид спорту, що поєднує шахи та бокс. У шахбоксі, якщо партія в шахи закінчується нічиєю, то перемогу віддають тому, хто набрав більше очок за раунди боксу. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #мовчан

я торкаюся твоїх стегон як батареї наприкінці жовтня перевіряю чи ти дійсно мене не любиш холодно дійсно холодно вже другу добу не відчуваю рук дихаю нашими зіткненнями дихаю нашими сплетеннями щоби себе зігріти скоро прийде листопад і увімкнуть опалення тепло немовби влітку – першого літа без тебе. @diominpoetry #дьомін

йому, мабуть, тієї суботи лише здалося. він стояв, приречений її поглядом на любов. вітер торкався її каштаново плутаного волосся, а він, захоплений силуетом, закохався у неї знов. йому, мабуть, тієї суботи лише здалося. до неї весну він не бачив аж цілу вічність. вітер став теплим, як колір її заплутаного волосся, до якого ніхто не зумів проявити ніжність. *** (усі персонажі та події - вигадані. автор і його збиральний образ не постраждав)

Той, хто говорить – не бійся, бо я з тобою, - не завжди із тобою є. Той, хто помер невинним, спочива не завжди серед духмяних трав. Бог тобі шле смс не тоді, коли дуже просиш, а коли в нього щось своє невідкладне до тебе. В нього, зрозумій, забагато справ. Зрештою, він останній, хто тобі хоч щось обіцяв. Той, хто говорить – не йди, - той не конче ніколи не піде сам. Хто взагалі говорить до тебе, чиїх, скажи, потребуєш слів? В серці набрякає живою кров’ю усе почуте, і потім там утворюються порожнини, щоби з них в тобі могли прорости пагони ніжні тремкої побутової гіркоти. Той, хто покликав цей дощ, не завжди залишається із тобою в дощі, ні в радості, ні у скруті - в скруті нечасто залишаються, зокрема. Тож хто би що не казав - переставай їх слухати, переставай мерщій. Довіряй тільки типам зв’язку, де все так просто, що говорити потреби нема – тільки любов або смерть, тільки світло або пітьма. Катерина Бабкіна #бабкіна

Далі стоятимеш там, де завжди і була. За українське ім'я сплатиш подвійне мито. І тобі нагадають: винесіть звідси тіла, бо вони заважають нам говорити. Все, що лишилось на місці, уже не таке, як до. Губиться у тумані джерело і початок. Мир стається, але окремо від наших доль, вуха чужі, як згусток смоли, запечатує. Очі у тебе мамині. А ще у тебе любов – наче в'юнка куниця, проковзує між гризотами. Літо здіймає знамена. І на одній з корогов ось лице його, вишите шовком і золотом. Щось безкрає, як море, дороге, як шафран, пишеться українською: кров'ю, мовою, пристрастю. Вітер полоще корогву, сипле порох до ран. Стоячи між тілами, говори, говори. Говори ТИ... Катерина Калитко #катерина_калитко

💥 Збір коштів на антени для 5 ПКШР (Сумський напрямок). Ціль: 60К грн Недавно мені написали мої друзі з 5 ПКШР, яким ми з вами раніше купували мавіки, що ворог понищив їм купу техніки, зокрема антени. Антени дуже потрібна річ для роботи з дронами. Хлопці зараз безвилазно на завданнях і терміново потребують 2 антени (в серії фото таких антен). ⚡️ Вартість однієї – 30 000 грн. Щойно зберемо на першу, придбаю і вишлю. Про терміновість мовчу. Реквізити нижче. 💰 Куди донатити: https://send.monobank.ua/jar/4wejYijn6X 4441 1111 2140 3871 Paypal: veronikamovchann@gmail.com В коментах: "на антени" Ваша допомога мені дуже потрібна. Погнали!

Мотанка Матуся дала їй мотанку – червона спідниця, білий фартух. Тримай-но, дитино, міцно, як буде страшно. Падав вишневий цвіт, вона заплітала стрічки у коси, йшла цілуватися – губи як вишні, біла спідниця, очі долу, серце – тремтить. Все попереду: світле небо, гаряче сонце. Мотанка в пальцях – мамо, скоріш підкажи, як жити? Біла сукня чекає, щоки палають згодою. Та потім була війна, він йшов на війну. Обрала бути сестрою, стрічка і хрест на плечі. Вчитель казав – бути хірургом просто, біле – до білого, червоне клади до червоного. Огортай бинтами, слідкуй, щоб не міняли колір. Все. Він так жартував, щоб підбадьорити. Коли вона вийшла у поле, небо було таким білим, сонце палало шарлахово. Гримів небезпечний травень, падав від грому вишневий цвіт, всюди – бліді обличчя. Вона шукала його, стискала у пальцях мотанку, молилась матусі та Богу, серце палало шарлахово. Знайшла – блідий, як цвіт, занадто яскравий в грудях. Все буде просто – вона складала біле із білим, червоне з червоним. Все буде добре – казала в кишені мотанка. Потім тягла на собі, щоб встигнути, допоки сонце червоне, допоки бинти не змінили колір. Встигла. *** @worldscrossroads #alldoroga

обіцяй — не покинеш ніколи самотнім, не відпустиш ніколи із теплих долонь. бо волосся шовкове твоє — наче доля, захопило назавжди мене у полон. все, що хочу — лиш бути навіки з тобою, до нестями, до крику, до болю. ти є найціннішим, що маю, моєю бідою, існуванням моїм. ти є щастя моє. паліндромова бабка

Честь туарега – у синьому покривалі, Що батько вручив на день його повноліття. Удача туарега – у білому верблюді, Що єдиний скарб, якого не посміють позбавити Навіть ті, Хто мають дрібку крові Тін-Хінан Та право писати на тифінаг. Там, де вітер встає та лягає із сонцем, Там, де небо ніколи не плаче, А тінь феліджа священна, Там – доля туарега, Синього привиду пустелі, Вершника білого верблюда. Куди б не завів його караван, Він знатиме ціну своєї честі, Що більша за життя. Куди б не повели його зрадливі міражі, Він знатиме, Що може покластися на свою удачу. Бо він – туарег. І Азавад там, де ступає його верблюд. Де честь його, Де удача його, Там і край туарега, Що несе він у собі. Синьо-білий фаянс гідності, обпечений жаром Сахари, а не вогнем, міцніший за тисячі скріп безликих кордонів. Держава – не клаптик землі. Держава – твій внутрішній кодекс І обосічний меч, що слугує на його захист. Ти сам Азавад, Синій привиде пустелі, Вершнику білого верблюда. @zapyskyneofitky #неофітка

💥 Збір коштів на антени для 5 ПКШР (Сумський напрямок). Ціль: 60К грн Недавно мені написали мої друзі з 5 ПКШР, яким ми з вами раніше купували мавіки, що ворог понищив їм купу техніки, зокрема антени. Антени дуже потрібна річ для роботи з дронами. Хлопці зараз безвилазно на завданнях і терміново потребують 2 антени (в серії фото таких антен). ⚡️ Вартість однієї – 30 000 грн. Щойно зберемо на першу, придбаю і вишлю. Про терміновість мовчу. Реквізити нижче. 💰 Куди донатити: https://send.monobank.ua/jar/4wejYijn6X 4441 1111 2140 3871 Paypal: veronikamovchann@gmail.com В коментах: "на антени" Ваша допомога мені дуже потрібна. Погнали!

Весна завжди приходить у твою голову цілком несподівано, неначе то протяг, бо якийсь телепень забув зачинити вікна / двері; або ще гірше, як вірус, яким треба як слід перемарити, перехворіти, віддавши йому на поталу усе тіло. А потім піти у місто, затесатися в натовп, вгрузнути між людисьок по маківку і передати весну повітряно-крапельним шляхом кожному стрічному. І хтось чхатиме, і начхає на твої потуги змінити світ на краще, і висякається зеленим в білосніжну хустинку - дасть потримати. Сонце світитиме в потилицю, мовляв, рухайся; штовхатиме в спину. А ти собі такий літеплий серед дуже холодних і вбіса гарячих, що почуватимешся виродком, прибульцем, страшним, дефективним. Самотність - коли тобі не хочеться вийти через вікно, бо ніхто не побачить @snih_n_g #тата_пі

Результати весняного набору на плейлист🎧 🏜 Юрій Іванов — Тринадцятий місяць, 44 бали. 🤵 Ірина Білик — Як тебе звати, 43 бали. 🚤 Немаксим — Вигризні, 42 бали. 🏠 Юліан Матюк — Злет і падіння халабуди, 41 бал. 🌃 Теплий Сніг — Завтра, 41 бал. 🫂 Катерина Цимбал — Там, 40 балів. 🐋 Юлія Кірюхіна — Хованка, 40 балів. ✅ Таблиця з оцінками суддів 👉 тиць сюди Суддівські коментарі: Оксана Приходченко, Марк Лафер, Олена Галунець (заміна Михайла Жаржайла) Загальний файл із переможними віршами➡️ тут Вітаю переможців і переможниць весняного конкурсу! До кінця квітня опублікую аудіодекламації на ваші чудові вірші. Готуйтеся до літнього конкурсу! @virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки

В

в череві кита риби і луска ну а ти в собі сама рибина хочеш до кита але ти чудна людина знаєш що кити з хвилями на ти з болем теж на ти часом бо солоно може ти б собі теж замість землі прихисток знайшла у морському лоні може хоч колись ти собі збагнеш що життя це смерть і боятись = вмерти що коли сам бог не поставив меж це саме тому стільки поруч смерті це саме тому ти собі чудна ти собі чужа і тобі нестерпно що в собі живеш що в собі несеш маріанське дзеркало знаєш що на дні теж живуть вони ті що рвуться в сни і ляка до тиші всіх старих малих хворих молодих навіть псів котів бджіл на літніх вишнях тільки не дивись не дивись униз дзеркало не скло і воно все бачить як ти на краю думаєш про тиск про пісок і дно ти собі пробачиш і наступний крок і наступний крик навіть бог тебе в пекло не засудить бо воно в тобі бо воно є ти бо кити колись тоже були люди @feelathome #вдома

рими, як стоси сіна, стоять під снігом, неначе мертві, рити собі могилу – нехай зацінять нові поети, вимір моїх здобутків блакитно-синій, неначе дреди, вийму із цього згустку по волосині сивіє небо, слóва усім не стане, та будуть звуки: крихкі та сильні, соваєм всі містами на стукіт фішок у грі настільній, сови позасинали, як нас чекали, вже й лис посивів, сонце поміж зірками таке яскраве, лиш зорі сірі, плутаю день і ранок, забув за вечір, не спиться зовсім, Плуто сидить на ґанку, дитячий вереск у вухах досі, пусто поміж рядками, на дворі верес датує осінь, пустять мене до саду утнути в тетріс блакитні очі, шлях западає в вирву, як кіт сонливий – тихенько й ніжно, шанс, що ти щось тут виграв, давно спалили, лиш досі тисне, шах тобі ще не прірва – маленький острах, липнева вишня, щастя твоє не стигне, лиш грізна осінь гілки колише, все забуваєш швидко і дні тікають кудись повище, степ ще додому кличе у миті жалю усе тихіше, темп наростає в м’язах уже до краю і вітер свище, тепло мені, торкаюсь твоїми пальцями до обличяя, темрява нас не знає, а ми всміхаємось їй липнево, терпимо як востаннє, коли під нами чорніє небо, з трепетом в нас розтануть минулий відчай, сніги лютневі, стебла порозквітають плодами світла у світі темряв. @diominpoetry #дьомін

Котлета по-київськи Захмеліли думки — їх збентежили чари спокуси, І рентген не потрібен — секрети розказує нюх. Пальці вилки й ножа не відпустять, допоки не вкусиш, Ти лежиш зовсім ню на тарілці, бо щойно з вогню. Ти не просто котлета: Евтерпа, натхнення поета, Маниш бронзою вперто: нарешті тебе роздягну. Прагну тіла, такий зголоднілий. Пробач, не шляхетно, Розтинаю я плоть. З'їм котлету, та ще й не одну. Не котлета, повірте — це глобус столичного світу, Це родюча земля, що напоєна руслом Дніпра. Наче масло з м'ясця, витікає любов'ю зігріте, Омиває гриби — грішні душі, що чорт не забрав. Зелень нàчинки в ній, наче трави травнево-шовкові, Сухарі в стилі фрі — махагонові крихти тепла. А у роті шматок — це квиток, ніби в Києві знову: На Південний вокзал причвалав, що шляхи заплітав. Мов зайшов у Макдональдс, щоб живо той бургер під пиво — Й на Майдан незрадливий, що волю прийдешнім кував. Це не просто котлета — це мить, коли знову щасливий, І душа не болить, бо загоєна смàком сповна. @real_dobrutskiy #смакнації

▪️невидимки▪️ В решітках кварталу намотує кола шахед над будинками. Холодний, заклякий, вітер стоїть, затискає пітьму невидимками. Не вітер? Сусіди? Це другий гудить. Двері? Шосе? Третій летить. Ще б мить. Ранкова розмова в маршрутці – які твої шанси на вижити? Здається, ризик загинути нижче, чим поверхом вище ти? Чим ближчий до неба, тим дальший, мабуть, від землі у вогні. Або ні. Буденна розмова в маршрутці – а чую, намотує кола над домом. Гудить – то жива ж, але страх, він – у тиші, сама невідомість. Подумала, перед влучанням замовкне ж. Натомість, він зник. Транзит? Намотує кола над домом – якщо все на перший завалить? Та ж ні! Там опори, фундамент, каркас – головне, щоб між балками.. Було раз у нас, пам’ятаю, рухнули дев’ять, а перший поверх стояв. І як, врятував? В решітках кварталу маршрутка намотує рейс між будинками, Чую, розмова летить у незвідане, звикле, невидиме. Шахед намотує кола в думках, намотує кола розмова ранкова… … і знову в решітках кварталу намотує кола шахед над будинками, Намотує кола… Підвал? Намотує кола над домом. Завал? Над домом намотує кола шахед, лишаючи хрест. 31.03.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

Вона не хотіла готувати деруни, навіть якщо обожнювала. А він не любив деруни — просто пробив окропом у склянці подвоєне дно. Її улюблений колір — прозорий. Коли усе прямо, розписано прописом. Її чашка розбита — час додати до суміші борошно. Її злість, мов холодний вокзал: обездощена лавка, сніжно і вітряно. Ніби зниклий турист шукає Голгофу посеред людного Рівного. У нас усе рівноманітно! Додам спецій, щоб не було надто солодко й легко. Циганкам ставити ставки на моє пенсійне майбутнє, в якому я збираю квіти із Лего. А як починалося все загадково: і злети й падіння, ніби в кіно. Я проведу тебе до зупинки після вечірнього рандеву. Люблю емоції, романтику, фішки Цокати, гопати бризками бруду на одяг, ніжки. Ми промокли наскрізно. То чого боятися вогкости? Я проведу тебе до будинку, можливо, зайду. Проте я не подобаюся твоєму коту. Так, у нас все за згодою. Він на колінах, я сиджу рівно, тримаю дупу за ГОСТом. Та кіт не простак: прострілює поглядом мої термоядерні синтези думки. Ти кричиш: "Гірко! Гірко!". Та я не хотів би із ним поцілунку. Люблю твої спонтанні припливи енергії, твої рухи, відпливи, обійми. Ти скажеш: мої жарти дибільні, а я відповім: Сковороду сьогодні накрило, як і мене.. І ось на світанку, коли животи надулися від кисло-солодкого, я на останок запитую: твої вуста на смак кислі, солодкі з присмаком лобстера? Вона мені: спробуй! Якось те і ставалося — зсуви кордонів губ. А тепер моя губернаторка потребує гірко-солоний смачний дерун. @trembitaslay

Вирішила сьогодні не жартувати з вами, а просто залишити тут трохи атмосфери нашого віршопліткарського чату. Дякую Мемотворцю за настрій 🕺