ch
Feedback
Лісіч пише…

Лісіч пише…

前往频道在 Telegram
3 871
订阅者
-124 小时
+77 天
+530 天
帖子存档
всі говорять «тікай» і не кажуть куди. маневрують у вирій птахи через дим. під «Геранями» важчають Нижні Сади, і Вишневе, і Липки, і Лíски. всі говорять «тікай» і не кажуть із ким. знову пуски – затягуй щільніше паски щоб заснути, кажу собі на ніч казки, що мій дім - не наступний у списку.

птах не летить у вирій. птах не летить нікуди. в груди потоком - холод, потім за мить – тепло. там, де був вчора липень, зараз вирує грудень – птаху від тиску вітру виламало крило. птах не летить у вирій, хоч потребує відстань – добре, що встиг зробити правильний рух пером. небо – воно для пісень. небо – воно для свисту. для граціозних кренів вище зелених крон. людям, на щастя, легше – в них є можливість бігти. добре, що я не пташка. й врешті, шаную, біг. знаю, тобі не важко – ось і лишаєш крихти. хай їх сховають зграї поміж столичних стріх.

із опції «бий» чи «біжи» я спробую вибрати втечу. врізається сумка у плечі - там сукня і збірка віршів. складається вкотре багаж у пару римованих речень. привіт тобі, західний вечір! зціли мене, друже, мершій. навіщо нам памʼять і час? нам з ними робити нема що. і в цьому, напевно, найважче – прийняти як даність сюжет. ми вкотре загубимо шлях, пропустимо вчасно покажчик. і знову опинимось в хащах… якщо не заплутались вже. ти будеш крутити тютюн, а я сяду мовчки навпроти – і тиша невидимим дротом завʼяже міцніше вузли. ти пахнеш, як лишений дім. тому я затримую подих. увечері – поїзд і потяг, що вкотре сюди привезли.

Друзі, хто на днях їде машиною зі Львова в Київ? Треба допомога, забрати дещо 👉👈 Готова заплатити гроші!

вдихаючи спеку, смакуючи роси і пил ми разом вростали корінням у спільний чорнозем. бувало, поля пустували, точились серпи - та стебла тягнулись до променів, попри прогнози. хоч частку насіння по світу вітри рознесли, і градом пошкодило парость, що ледве розквітла, моє існування - це зерна минулих рослин, що завжди опісля грози розвертались до світла.

сонце червоне, як кров, щойно взята із пальця і затиснута в скельцях. роззувайся. знімай свою куртку і панцир. роздягай своє серце. так нечесно, що змінені рухами пози назвали інтимом. бо оцю твою щирість, серйозність оголеність я берегтиму.

Всі біжіть дивитися фільм «Кузьма: страшно веселий»

视频消息00:19

Фотографів вже знайшли Але треба двох волонтерів на квитки 💕 З мене пляшка вина

кісіки, шукаю на завтра волонтера-фотографа на благодійну подію! залюбки виділила б бюджет, але все зі входу піде на «Землячк
кісіки, шукаю на завтра волонтера-фотографа на благодійну подію! залюбки виділила б бюджет, але все зі входу піде на «Землячки» ну і глядачами приходьте 💕

сьогодні не їбашить! сьогодні не їбашить – таких приємних вражень не було вже давно. радіє кожен орган деталям антуражу - не день, а мізансцена лірично кіно. у парку на світанку гойдає листя… вітер – не хвиля від удару, не виліт ППО. в метро о 5 ранку нікого не зустріти, і потяги без свідків винирюють з депо. малює капучино мені молочні вуса, сьогодні кава зранку - не фельдшер мій, а друг. здається, на роботі хтось навіть посміхнувся… це був не спазм, клянуся! це був свідомий рух. в новинах – все спокійно, як в церкві в понеділок, в історіях знайомих - пілатес і коти. час вигуляти пару засиджених гомілок до річки, до майдану, насправді - будь-куди. на вулицях - роздольно. і кожен перехожий бадьорий, не тривожний – і це в годину пік! ти думаєш «о Боже, хіба ось так не можна? розмнож мені сюжетно цей день на цілий рік» в таксі летиш додому без жодного затору, бабусі біля дому: «привіт тобі, сусід» подивишся з балкону над обрієм угору – Молочний шлях розлився від заходу на схід. виблискують сузірʼя з космічної безодні, летить крізь небо зірка - це точно добрий знак. загадую бажання: «я хочу, щоб сьогодні… і завтра… і назавжди…» ХУЯК!

Моя новела, я її написала два роки тому. Пригадала зараз.

Її білі (як і деякі пасма) орбіти очей за ці два дні набули рожевого відтінку - від сліз та цілодобової перевірки новин у телеграм-каналах. Вона шукала там вже дві доби своє прізвище - наше з нею прізвище. Мені різко стало так боляче в грудях, що я вибіг із кімнати так само, як і зайшов - крізь зачинені двері. Я стояв в тій самій квартирі, в якій мене колисала мати 32 роки тому. На фото в рамках зображення моєї тітки Олі з чоловіком та донькою. А ось я маленький з мамою в Алушті біля великих білих колон на березі моря. Як може боліти те, чого немає? Як до мого горла може підступати комок, якщо стравохід та трахея - повністю відсутні? Присягаюся, якби в мене були реальні очі та рот - я би вже ридав у повний голос. І не тут, сам - у порожній темряві чужої вітальні, а у неї на грудях. Смачно, навзрид, як колись у дитинстві, коли впав з велосипеду. Вона тоді гоїла перекисом маленький червоний кратер на моїй колонці, витирала своїм рукавом мені бульки з-під носа та казала: «Ну- ну…Ти ж мій сміливий боєць! Скоро рана затягнеться, це тільки зараз боляче» Я не міг увійти в кімнату - і хотів зробити це найдужче за все на світі. Але не прослизнути ось так непомітно і підступно крізь стіни, як радіація - відкрити двері та сказати: «Я приїхав! Не чекала? Я тобі ці два роки казав, що обовʼязково приїду і заберу тебе назад до себе». Замок в дверях хруснув під тиском ключа, неначе засиджений суглоб. 10 «Нічого?» - сказала тітка Оля, розкладаючи шафками щойно принесені з магазину крупи. Мама мовчала. Тітка Оля також мовчала в дверному отворі. Пройшло дві хвилини. Чи години. «Іра, завали будинку ще розгрібають - ти читала? Може він взагалі не був в той момент вдома. А телефон - ну розрядився… а зарядка була вдома якраз…» Мама продовжувала мовчати. Тітка Оля взяла порожні пластикові пляшки і вийшла з квартири. Ключ в замку не видав жодного звуку - вона зараз повернеться. Мама раптово глибоко вдихнула, сперлася на свої коліна тендітними руками і розридалася так гірко, ніби відчувала, що робить це за нас двох. Я підскочив на місці, метнувся в бік дверей, за якими тільки що зникла тітка Оля, вбіг назад у мамину кімнату, впав перед нею на коліна у спробах хоч якось доторкнутися. Під невагомістю моіх рук мамина шкіра здавалася щільніше за мармур. Вона плакала так гучно, що здавалося, що набрякла судина на її лобі ось-ось лусне. «Мамо! Мамо, це тільки зараз боляче - присягаюся! Скоро рана затягнеться!!» - безсило закричав я, знаючи що ця фраза навіть луною не прозвучить в її вухах. На цих словах вона перестала дихати та завмерла. Як завмирають у степу косулі, зловивши периферійним зором на собі погляд гепарда. Вона дивилася кудись в мій бік - але крізь мене. Мені на долю секунди здалося, що вона мене бачить. Але ні. В руках вона тримала знайомий мені шматочок бавовни. Здається, він досі пахнув вишневим гаром. Вона витерла клаптиком простирадла сльози, лягла на ліжко і почала водити поглядом по кришталикам на старій австрійській люстрі. Я ліг поруч і дивився їй у очі - близько-близько. Вона вимкнула з розетки розігрітий до 43 градусів телефон і нарешті міцно заснула. «Такий сміливий боєць…» - промовив я із ніжністю. І зник.

За секунду я опинився на львівському вокзалі біля потягу «Львів- Перемишль». Я тут був не раз, тому матеріалізуватися саме в цій точці країни не стало для мене проблемою. Під напівкруглою аркою біля колон обіймалися люди. За розміром їхніх сумок можна було зрозуміти, як надовго вони прощаються із рідними. Ось та пані із рюкзаком, очевидно, за тиждень привезе своєму хлопцю упаковку грецьких оливок. Біля вагону поруч із великою валізою стоїть молода пара та тримає на руках хлопчика. Мовчать. «Певно, коли батько в наступний раз побачить свого сина, той буде вже в змозі тягнути валізу самостійно» - подумав я. Жіночий голос з рупора прожував та плюнув в нас оголошенням про відправлення потягу. Метушливі проводжаючи вийшли з вагонів, пасажири обліпили вікна стривоженими анфасами. Хто із з них притуляв до скла свої долоні. Прозорий аркуш укрзалізниці поглинав тепло та вологу людської шкіри і відгукувався спітнілим слідом із туманним ореолом навколо. Я поклав свою долоню на вікно - і вона пройшла крізь нього, зливаючись із попутним вітром, димом цигарок та парфумами. Потяг рушив з місця. 6 Кордон я пройшов пішки, бо не потребував місця у черзі. Митниці було нема що перевіряти, оскільки і багаж, і я сам були відсутні. Хоча, варто зауважити, на три хвилини я все ж таки зупинився у транзитній зоні. Тут мені спали на думку ті слова, якими я вирішив розпочати цю свою останню сповідь. Тепер я можу виїхати закордон. Пʼять годин у потязі «Перемишль-Краків» пройшли дуже швидко - у спостеріганні. Я слухав людей - тих, хто говорив українською. Ось дівчина по телефону розмовляла із подругою про те, якого симпатичного прикордонника вона побачила. Ось чоловік похилого віку пояснював мамі з дитиною, як пересісти на потяг до Варшави. І тут тепле полуденне повітря наповнилося тим самим голосом, який я почув за пʼять хвилин до своєї смерті. Це був один й той самий жіночий голос, який вунісон повторював: «Увага, повітряна тривога. Пройдіть в найближче укриття» Люди почали швидко лізти у свої кишені та сумки, винувато озираючись на поляків. Я рефлекторно потягнувся до внутрішньої сторони піджака - і з сумом повільно опустив руку назад. «Пшепрашем!» - промовив дідусь кудись в мій бік. За моєю спиною тихо пролунало: «Угу» 7 Краківський вокзал. Куди я мав йти? Я зовсім не орієнтуюся на місцевості - тільки знаю КОГО я шукаю. Був би в мене хоча б один спогад про якусь локацію в цьому мегаполісі - було б легше. А так, все що я бачив - кадри з «Орла та решки» та фото місцевих палаців з листівок від тітки. 800 тисяч населення Кракова - плюс ще тисяч 100 наших біженців. 18 районів. 22 трамвайні лінії. Я вирішив покластися на потойбічні сили. Врешті-решт, я і сам можу вважатися потойбічною силою… чи безсиллям? 8 Я пройшовся пішки від вокзалу повз торгівельний центр до Старого міста. Вівторок, обід. На площі майже нікого не було, окрім продавців сувенірів, які обережно сховалися від спеки у деревʼяних хатинках-крамничках. Я чув (чи просто відчував) оплески крил голубів над костелом. Я відчував запах свіжих обваренків - місцевих бубликів з кунжутом, гіркуватий аромат підсмаженого сиру «осципек», який подають із вишневим джемом. І тут мені дав ляпаса різких сморід палених ягід. “Ігарь, ну куди то всьо варення порозлива. Воно ж на грилі тепер - не відшкрябаєш в жизнь! Воніща ужасна!” - кричала дівчинка чистесеньтким суржиком до свого «колєгі». Я підійшов ближче до епіцентру цієї гастрономічної катастрофи і намагався ухопитися свідомістю за цей запах. У скроню різко вдарив, неначе вдруге клята стеля моєї пʼятиповерхівки, спогад із дитинства. Мамине обличчя. Її губи, які щось кажуть і очі, які близько- близько дивляться на мене. Я відчуваю усім тілом бавовну простирадла, у яке я щільно закутаний. Що кричить мама? «Оля, ну я тільки відійшла до малого - а пінка з вишні вже на плиті. Де шумовіка? Оля, біжи допомагай» Мама гукала сестру. Це було у Кракові, якраз тоді, коли я був малий. А що за мамою? Стеля з великою австрійською люстрою, верх книжкової шафи з товстим шаром пилу, двері… Я зник з площі. 9 Моя мати сиділа на ліжку.

ВИЇЗД ДАРʼЯ ЛІСІЧ 1 Тепер я нарешті можу виїхати з країни. Звичайно, не офіційно. Навіть, якщо б зараз цей дебелий бородатий прикордонник і зміг мене побачити, то обовʼязково сказав би: «Пан Демʼяненко, як- то «виїхати»? Вам не можна - ви зниклий без вісті. Ану назад - у забуття і невідомість, не затримуйте чергу!» Але привиди не мають ані паспорту, ані військового квитка, ані навіть чеку із передбаченням від «Сільпо». Мій випадок взагалі унікальний - довідки про смерть також не маю. Бо для того групі ДСНС треба ще пару днів попрацювати серед уламків мого будинку - аби знайти тіло і констатувати смерть. 2 Мене вбило ракетою 8 липня 2024 року. Тоді стався масивний ракетний обстріл Києва. Я памʼятаю останні секунди свого життя так само чітко, як і перші секунди смерті. Між ними майже не було межі. Я помер не від удару ракети - я помер від її звуку. Моє тривожне серця, таке чутливе за життя, зробило мені велику ласку. Воно зреагувало на наростаюче гудіння ракети - панахиду по мені, яка ставала все ближче і ближче… і зупинилося. Я вже помер, коли почув звук вибуху, передзвін скла у спальні, плескіт води у ванній, де я і ховався. Памʼятаю, що повітря навколо мого тіла пахло металом. І тим, що падав, наче важкі стиглі яблука, з-попід стріхи (вірніше того, що від неї залишилося). І тим металом, що був у моїй крові, а тоді вже розтікався маленькими річками між четвертим та останнім поверхом будинку на вулиці Володимира Сальского. Хоча, тепер четвертий поверх - це і є останній. Моя квартира за мить перетворилася на помешкання типу «кабріолет»… Так, я поки не можу так жартувати - бо ще попаду в пекло. А мені туди поки рано. Мені треба в якесь інше місце… В яке? 3 Спочатку я не вірив у власну смерть, але водночас без жодних перешкод слідкував за новинами, які підглядав у телефонах перехожих. Вони не звертали на мене уваги, не боялися зачепити мене ліктем чи не сердилася на те, що я залазив у їхніх особистий простір. Так я зрозумів, що я ще більш непомітний, ніж вважав - і став підслуховувати те, що відбувається у епіцентрі попадання ракети. «До пʼятого та четвертого поверхів поки немає доступу. Треба тушити увесь підʼїзд! Хлопці, пісок…» - прохрипів крізь дим незнайомий голос по ту сторону ДСНС-рації. Приблизно добу я бродив Києвом. Спочатку денним Києвом - активним, волонтерствуючим, спекотним, із переливами звуків монобанок та водійських клаксонів. Потім вечірнім Києвом - втомленим, сповільненим, траурно-мовчазним. І раптово наступила ніч. «Раптово» тому, що я майже не слідкував за часом, а ходив і звикав до того, що я загинув. 4 Був майже ранок, коли я побачив на Львівській площі дитячу фігуру років 8-9. Я так і не зрозумів - чи хлопчик це, чи дівчинка, бо волосся не було. «Дивно» - подумав я і продовжував вдивлятися у фігуру, яка обережно рухалася в бік Пейзажної алеї. За 16 годин неіснування я вже звик, що на мене не звертають увагу, тому не соромився витріщатися із цікавістю. Але раптово дитина повернулася прямо на мене. Я побачив, що вона мене побачила. Я зрозумів це по її скляним переляканим очам, тонким кистями, що тремтіли та пошарпаних губах, які не наважувалися ані на вдих, ані на видих. Вона побачила те, що я її побачив і зникла між арками Великої Житомирської. Тоді щось защемило в моїх грудях і я зрозумів, де я маю опинитися в найближчі години. Краків. 5 Я не знав, що саме я маю зробити у Кракові, бо, фактично, я більше нічого робити не можу. Але я знав, до кого я їду. Я міг би матеріалізуватися силою думки у будь-якій точці планети, в якій був хоча б раз за своє свідоме життя. Але за 32 роки мої нейронні звʼязки так і не записали жодного квадратного сантиметру з-за кордону, бо якось не до поїздок було - навчання, робота, розлучення, потім карантин, потім війна. Хоча мама казала колись, що ще маленьким возила мене до тітки в гості в Краків. Але я тоді ледве-ледве тримав голову - куди там розуміти, що коїться і тим паче - запамʼятати. Телефону із мапами в потойбіччі немає (хоча я був впевнений, що IPhone 9 саме тут і існує) Тому доведеться пересуватися як усі живі - потягом.

повітря стає непитким і густим, коли ти лягаєш у ліжко не з тим і як не лунали б нестримно між стін звертання до господа всує - ти знаєш заочно, на звук і на смак, як мало би бути, і точно - не так. хоч зроду не бачила явних ознак, що «той», безумовно, існує.

він прокрутить ключами в замку, вона збоку притулиться і запустить замерзлі долоні йому у потилицю, він промовить: «не треба, запізнимось», вийде на вулицю, мимохіть у дорозі на неї поспішно подивиться. чисте небо розквітне над ними сліпучими айстрами - інші квіти бувають не часто, тим паче - без приводу. вона вкотре пояснить собі, що він просто без настрою і ходитиме поруч із ним непоміченим привидом. на вечірці блукатиме галас густими кімнатами. вони ввійдуть за руку, а далі до півночі - нарізно. вона візьме свій келих і в натовпі тихо гадатиме, котру з тисячі фраз в її бік буде все ж таки сказано. його голос загубиться в пасмах, парфумах і кучерях. його погляд ковзатиме рисами, формами, згинами. хтось промовить їй ввічливо те, що на часі озвучити б. вона скаже: «вам, певно здалося» - спокійно і стримано. час усіх розжене по ліжках в орендованих просторах. ніч прозора як скло - навіть видно на місяці кратери. її пальці, нарешті зігріті зімʼятою постіллю, проберуться йому поміж локонів, доки він спатиме.

я любила школу за ясність у часових проміжках. ти живеш від «1 вересня» до канікул, від святкового сценарію на 8 березня (яки
я любила школу за ясність у часових проміжках. ти живеш від «1 вересня» до канікул, від святкового сценарію на 8 березня (який ти, звичайно ж, написала і всунула туди з десяток віршів) до травневих суботників, які ти прогулюєш в «Кулінічах». коли я дорослішала, в більшості цілей зникали дати. бо не можна додати слово «до» після слів «зцілитися», «зустріти надійних друзів», «закохатися», «знайти свій стиль написання», «вийти в ремісію депресії»… ( ні, звичайно, можна задедлайнити всі ці речі, якщо нервова система ще не настільки виснажена тривогою) чим більше свободи в мене зʼявлялося, тим більше я потребувала нових стосунків з часом. і я знайшла той самий підхід. зараз час для мене існує як інвестиція. деякі акції можуть вистрелити, як біткоїн - через багато років. і я в це вірю! дещо злітає стрімко вгору, бо це актуально для ринку. а щось - роками тихо годує, даючи скромний,але стабільний відсоток від вкладень. тому мій інвестиційний портфель я систематично поповнюю хвилинами йоги, годинами читання, вечорами нетворкінгу та тижнями безкорисного скролінгу соцмереж. хуйово, зате чесно.

мій офіс (він же йога-студія, кавʼярня та спальня) виходить вікнами на столичну панораму. але я звертаю на неї увагу дуже рід
+2
мій офіс (він же йога-студія, кавʼярня та спальня) виходить вікнами на столичну панораму. але я звертаю на неї увагу дуже рідко. частіше в мене перед очима квартири незнайомих мені людей, вокзальні колії, стихійні ринки, пологові зали, окопи та траншеї, порожні шкільні коридори та узбережжя Балеарського моря. аж поки я не відірву пальці від клавіатури і знову не побачу Київ.

візьми себе в руки… та тільки на цей раз інакше. без спазмів у мʼязах, віддишки і спертого кашлю, без тремору рук, без напруги, що скручує вени – так ніби береш щось просте, зрозуміле, буденне. візьми себе в руки, тренуючи легкістю кисті – так само, як пекар бере щойно змішане тісто, як лікар - халат, аби вкотре вдягнути на зміну, візьми себе в руки. не квапся, не тисни, не стримуй. тобі із собою ще жити до смерті – не менше. візьми себе в руки не тільки для грошей та звершень, суворий режим ти до цього собі забезпечив – ти в себе в боргу на десятки поблажливих речень. до себе у тебе нічим не обмежений доступ. хай пальці звикають, вкарбовують в шкіру цей досвід. носи себе міцно, клади себе вчасно на місце. візьми себе в руки. не квапся, не стримуй, не тисни.