Лісіч пише…

я любила школу за ясність у часових проміжках. ти живеш від «1 вересня» до канікул, від святкового сценарію на 8 березня (який ти, звичайно ж, написала і всунула туди з десяток віршів) до травневих суботників, які ти прогулюєш в «Кулінічах». коли я дорослішала, в більшості цілей зникали дати. бо не можна додати слово «до» після слів «зцілитися», «зустріти надійних друзів», «закохатися», «знайти свій стиль написання», «вийти в ремісію депресії»… ( ні, звичайно, можна задедлайнити всі ці речі, якщо нервова система ще не настільки виснажена тривогою) чим більше свободи в мене зʼявлялося, тим більше я потребувала нових стосунків з часом. і я знайшла той самий підхід. зараз час для мене існує як інвестиція. деякі акції можуть вистрелити, як біткоїн - через багато років. і я в це вірю! дещо злітає стрімко вгору, бо це актуально для ринку. а щось - роками тихо годує, даючи скромний,але стабільний відсоток від вкладень. тому мій інвестиційний портфель я систематично поповнюю хвилинами йоги, годинами читання, вечорами нетворкінгу та тижнями безкорисного скролінгу соцмереж. хуйово, зате чесно.

мій офіс (він же йога-студія, кавʼярня та спальня) виходить вікнами на столичну панораму. але я звертаю на неї увагу дуже рідко. частіше в мене перед очима квартири незнайомих мені людей, вокзальні колії, стихійні ринки, пологові зали, окопи та траншеї, порожні шкільні коридори та узбережжя Балеарського моря. аж поки я не відірву пальці від клавіатури і знову не побачу Київ.

візьми себе в руки… та тільки на цей раз інакше. без спазмів у мʼязах, віддишки і спертого кашлю, без тремору рук, без напруги, що скручує вени – так ніби береш щось просте, зрозуміле, буденне. візьми себе в руки, тренуючи легкістю кисті – так само, як пекар бере щойно змішане тісто, як лікар - халат, аби вкотре вдягнути на зміну, візьми себе в руки. не квапся, не тисни, не стримуй. тобі із собою ще жити до смерті – не менше. візьми себе в руки не тільки для грошей та звершень, суворий режим ти до цього собі забезпечив – ти в себе в боргу на десятки поблажливих речень. до себе у тебе нічим не обмежений доступ. хай пальці звикають, вкарбовують в шкіру цей досвід. носи себе міцно, клади себе вчасно на місце. візьми себе в руки. не квапся, не стримуй, не тисни.

вітер тасує запахи, літо формує задуми, ти мені пахнеш мʼятою, шкірою і тютюном. сірка влягалась каштанами, завтра здійметься заново, час відійти від розкладу і соціальних норм. ти мені пахнеш деревом, цитрусом і сангрітою - скільки ж її не випито досі на брудершафт! в мене є певні острахи, я їх поки не запитую – певним скелетам краще би не випадати із шаф. ти мені, всупереч фізиці, пахнеш великим вибухом, в мене новий під ребрами силою в тисячі ом. я розпашіюся вдихами, я передам тобі видихи. зранку я теж буду пахнути деревом та тютюном.

А в мене тут трек вийшов… 👉👈

скатертини, задерті від вітру, ритми ярмарку, спеції, квіти, доброзичливі «данке» і «бітте», піраміди із фруктів та овочів, винні келихи, книги, закуски, від портретів провисла мотузка, по той бік КПП «Рава-Руська» так до біса красиво і боляче! 15.05.26

я люблю тебе сильно. коли ти сумна і невиспана. і коли перенісся від злості вкривається рисками. після кави ігристої. тиху. різку. і на відстані. я люблю тебе, в принципі, різну. прийми це за істину.

я везу тобі відбірний нішевий товар - українські рими. жодної контрабанди - кожне словосполучення буде розмитнене на кордоні і доставлене до тебе в найсвіжішому вигляді.  товар підлягає поверненню, якщо вірші не викликали протягом вечора в тебе посмішку, занепокоєння чи лоскітний спазм в районі серця. 9.05 Братислава 10.05 Відень 14.05 Берлін 16.05 Мюнхен 17.05 Париж 22.05 Краків 24.05 Вроцлав 27.05 Лісабон 29.05 Валенсія 30.05 Мадрид 31.05 Барселона Чи підуть 50% від виручки на фонд «ТИХО» аби наші вороженьки згинули, як роса на сонці? Oh, yes. квитки за посиланнями 💙

Громадо!!! Дивіться яку неймовірну поетичну можливість для вас знайшла 😭 До 4 квітня триває прийом віршів на ІІ Всеукраїнський поетичний конкурс «Кохання і війна» Взяти участь у конкурсі може кожен — незалежно від віку, професії чи поетичного досвіду. Участь безкоштовна. Володар Гран-прі конкурсу отримає 20 000 грн (винагорода за друге місце – 5000 грн, за третє – 4000 грн). Окрім того, сто найкращих віршів конкурсу потраплять до спеціальної поетичної антології. Сучасні виклики змушують нас по-новому поглянути на любов, її силу та крихкість у воєнний час. Тому головною темою цього поетичного конкурсу стало саме кохання. Переможці та авторів, чиї роботи увійдуть до поетичної антології конкурсу, обиратиме професійне журі. У його складі цього року – поети Ігор Павлюк, Василь Головецький, Олег Нікоф, Василь Мулік, поетеси Тетяна Власова, Олена Герасим’юк, Інна Ковальчук. Дізнатися більше про конкурс і надіслати свій вірш можна за лінком: https://rojeva-mria.org.ua/reyestracziya-na-konkurs/ 📌Терміни приймання текстів на конкурс: до 4 квітня 2026 року включно. 🔗 Деталі та контакти: Instagram: @rojeva_mria Facebook: facebook.com/rojevamria Вірші також можна надсилати на електронну адресу: Email: rojevamria.org@gmail.com Пишіть! Діліться своїм голосом – його почують.

в Івана — IQ понад сотню, червона обгортка диплому, він мислить доволі свідомо, в загальних знаннях - не профан, та він свої верхні півкулі зазвичай напружує вдома, в той час, коли нижні півкулі займають протертий диван. вкриваються потом кінцівки від натисків знаків та літер аби в Інтернет перенести ідеї з його голови. Іван пише капсом, курсивом і іноді навіть транслітом – сьогодні (як вчора і завтра) знов хтось в мережі не правий. є думка про лінію фронту, про право робити аборти, про правильні техніки спорту - напише про все коментар. а різні накручені боти Івана спроваджують вкотре у місце, з якого не видно ні неба, ні сонця, ні хмар. нікнейм «аполон228» із чорним авто замість фото – тремти, Інтернетна спільното і знай ревізора в лице. десятки написаних речень – його соціальний супротив, його кортизолова зброя – бридке непривітне слівце. він смокче кінець папіроси, що тліє у кутику рота – стікають пари нікотину у каву, що вжита натще. все було б, напевно, інакше, зʼявись би у нього, робота, куди він поніс свої вміння, таланти і щось там іще. але не існує вакансій, що гідні напружень Івана – і Матриця, рабська система його не отримає, ні! він знає, що надто розумний для пазурів цього капкану – а в будь-якій іншій країні він був би давно на коні. на кухні котлети з салатом, харчо та картопля в мундирі, дружина чекає додому в реальність його з мережі. луною гуляє годину між стін в трьохкімнатній квартирі його баритонове соло, промовистий крик «падажжі» Іван відриває завчасно від клавіш затерплі фаланги, заряд батареї девайсу нарешті упав до нуля… годинник на сірих шпалерах викручує стрілками танго, покірно пливе по орбіті пласка, як підошва, Земля.

мене захоплює стихійне і віддане самоврядування жінок. немає жодного закону про сестринство, підтримку, емпатію, та ми це робимо масово та щиро. немає штрафів за мізогінію - ми відмовляємося від неї за власним бажанням. нас роками вчили, що «спочатку чоловік», але ми перевиховали в собі культуру розставляння пріоритетів. ми обʼєднюємося. попри тиск і зневагу системи, якій це єднання невигідне. я вами пишаюся! нами 🩷 https://youtu.be/qZPZU5aW5DI?is=5KvpZguAk3zNHfYh

Все! Якщо що - ще покличу 💕

‼️жінки і дівчата львів! ‼️ в цю неділю буду знімати вірш про жіноцтво, треба масовка будь-який вік, зовнішність, типаж, вага головне - щоб прийшли 5 людей в кадр 💕 хто хоче стати візуальною складовою сучасної поезії – напишіть. надсилайте своїм подружкам/мамам/сестрам цей пост.

крилом об небо чеше замерзлий журавель. слинявлять схили гір вчорашні кучугури. висить фунікулер - закляклий і понурий. спустошує готелі весняний Буковель, розкурюють бензин тоновані авто, формуючи ланцюг на виїзді по трасі — у кожній за кермом сидить класичний «масік», кермує свій ковчег терпляче крізь затор. праворуч від керма – дружина (чи в.о.) кокетливо бальзам намащує на губи. стирчить вологий ніс між складок її шуби – маленьке мальтіпу, дарунок на Різдво. докурено кальяни, допарено у спа, промовлено абзац чогось «по-украински». настав сумлінний час котить сталеві диски з розкуплених земель – в знеструмлені міста. зелений світлофор. червоне коло «STOP». басейн і шведський стіл – усе лишилось вчора. сьогодні шлях лежить від фінішу затору додому. до тривог. до ТОВ, ГО і ФОП.

поміж нами нема ані пісні, ані слова, ані мовчання. не лишилось нічого, звісно. і нічого не буде, звичайно. на годиннику скоро квітень, повилазить з під-бруду флора. нам обом іще зеленіти, і тягнутись до сонця, вгору, і пускати своє коріння, зариватись в липкий чорнóзем, нависати у спеку тінню і коритись лихим прогнозам, проганяти птахів з гілки, розливатись важким киснем. не рости у мій бік, тільки. нам потрібна обом - відстань. так просторо без нас, любий – на чотири боки карти. а коли кожен стане зрубом, ми зітліємо в спільній ватрі.

випадково в кавʼярні побачила: як завжди - непривітний, небритий. а мені розсказати нема чого – просто хочеться говорити. я незграбна у мʼязовій памʼяті – як до комина, тягнуться руки. і слова, як збунтовані наймити, прагнуть вирватись в словосполуки. я на тебе не злюся – а варто би. не відводжу очей – але треба. пʼю еспресо, закусую – жартами, і ковтаю звертання до тебе. ми не збіглись сердечними ритмами, відштовхнулися внутрішнім тиском. тільки ти - охолонув і витримав, а мені – ще носити цю íскру. сіло сонце – багряне та втомлене, білий місяць зʼявився натомість. ти наснишся мені – це домовлено і записано у підсвідомість.