ОЧИМА ВІРИ

«Лише одне прохання – щоб ми не втомилися!» — так молився блаженний Мануель Гонсалес. Мабуть, одна з найбільших спокус нашого часу - це втомитися робити добро. Втомитися прощати. Втомитися починати знову. Втомитися бути чесним серед брехні, вірним серед зради, великодушним серед байдужості. Ми живемо у світі, де зло часто здається голоснішим за добро. Воно привертає увагу, викликає обурення, забирає наші сили. І тоді виникає небезпечна думка: «А чи має сенс далі старатися?» Саме тому молитва блаженного Мануеля така актуальна: «… радше померти, ніж втомитися…». Не втомлюся довіряти. Не втомлюся любити. Не втомлюся робити те добро, яке сьогодні лежить у межах моїх можливостей. Антуан де Сент-Екзюпері писав: «Щоб досягти мети, достатньо зробити ще один крок. Завжди той самий крок, який починається знову» … У цьому є глибока життєва мудрість. Ми не покликані виправити весь світ. Ми покликані зробити свій наступний крок: сказати добре слово, виконати свій обов’язок, допомогти тому, хто поруч, залишитися вірними Богові сьогодні. Час короткий. Одного дня ми дамо Богові звіт не за все зло, яке зустріли на своєму шляху, а насамперед за те добро, яке могли вчинити і не вчинили, або яке, попри втому, все ж таки здійснили. Світ потребує не людей, які безупинно рахують і «проклинають темряву, а тих, хто запалює бодай одну свічку» (Г. К. Честертон). «Тож, поки маємо час, робімо добро всім» (Гал. 6, 10). с. Марія Воплочення

«Якщо будете тримати свій погляд лише на Богові, то отримаєте багато ласк». Отець Колумба Марміон Дуже часто ми втрачаємо мир не тому, що нам бракує Божої ласки, а тому, що наш погляд розсіюється. Ми надто багато дивимося на себе, на свої труднощі, на свої падіння, на думку інших людей, на обставини, які не можемо змінити… Людина завжди рухається до того, на чому зосереджений її розум і її серце. Якщо нашим центром стає щось інше, ніж Бог, ми поступово втрачаємо ту внутрішню рівновагу, той внутрішній мир. І навпаки , коли душа повертає свій погляд до Господа, вона починає бачити все в правильному світлі. Недаремно святий Тома Аквінський навчає, що: «Мир є спокоєм порядку», тобто коли Бог займає належне місце в нашому житті, усе інше поступово стає на своє місце. Петро міг іти по воді доти, доки дивився на Христа. Коли ж почав дивитися на хвилі та вітер, почав тонути. Так само і в нашому житті: хвилі нікуди не зникнуть, труднощі не перестануть існувати, але змінюється те, на кого ми дивимося. Бог не завжди забирає хрест, але завжди дає ласку його нести. І дуже часто найбільші ласки приходять не тоді, коли ми отримуємо відповіді на всі свої запитання, а тоді, коли серед невизначеності продовжуємо дивитися лише на Нього. Той, хто тримає свій погляд на Богові, поступово відкриває, що Його ласки справді достатньо для всього. С. Марія Агата

У духовному житті ми часто просимо Бога про певні ласки , глибшу молитву, вірність, святість. Просимо їх , але не завжди розуміємо, що Божий спосіб їх давати відрізняється від наших очікувань. Він не просто вливає благодать у душу, а поступово робить її здатною прийняти ту ласку. Бог спочатку готує нашу душу, щоб вона була готова прийняти Його дар. Цей закон ми бачимо у всій історії спасіння. Бог не вводив Свій народ до Обіцяної землі без пустелі. Не поставив Петра на чолі Церкви без досвіду його власної слабкості. Не зробив Павла апостолом народів без того, щоб спершу зруйнувати його самовпевненість на дорозі до Дамаска. Те саме відбувається і в нашому житті. Коли Господь хоче дати душі більшу ласку , Він зазвичай спочатку очищає її від того, що заважає цій ласці діяти. Від надмірної довіри до власних сил. Від прихованої гордості. Від прив'язаностей, які займають місце у серці, що належить лише Йому. Від бажання контролювати все навколо. Тому час випробувань не завжди є знаком Божої відсутності. Навпаки, дуже часто це знак Його особливої праці в душі. Святий Іван від Хреста писав, що Бог очищає душу так, як вогонь очищає золото. Вогонь не додає золоту чогось нового — він забирає те, що не є золотом. Так само Бог часто не додає нам одразу нових дарів, а спершу забирає те, що заважає Його дарам розквітнути. Ми схильні дивитися на втрати, труднощі чи внутрішню темряву як на перешкоду для Божої дії. Але святі вчили бачити в них щось інше: руку Отця, який готує серце до більшого. с.М. Агата