субстанція кловська | югтг

показуючи «радянську» кіноспадщину, або ви всі русня

а взагалі-то бережіться і бережіть

як-то кажуть, з днем об'єднаної дроново-ракетної атаки🥳 *звук (але тригер-ворнінг) григорій сковорода (1958), іван кавадерідзе

берлінале: в основну добірку ви не потрапили, але запрошуємо вас у позаконкурсну програму юрій іллєнко:

а вже це в свою чергу було підводкою, аби покликати вас завтра в кінотеатр «жовтень» дивитися зі-скрипом-серця-топ-1 цього списку (жінка каже, що топ-1 – криниця для спраглих) – «вечір на івана купала». як уже можна сказати дипломований спеціяліст по іллєнку-середньому представлю фільм. ще трохи раніше, о 12:30, можна прийти на параджанівську «українську рапсодію» – її теж представлятиму

це все було підводкою до того, щоби повідомити, що додивився і всі фільми іллєнка. мій топ із його 13 режисерських робіт від найкращої до найгіршої можна подивитися тут. особливо майже без несподіванок, хіба що «свято печеної картоплі» багато хто назвав би найнижчим падінням режисера поряд із «молитвою за гетьмана мазепу», а мені таки подобається. ___ чимало людей приєдналося до каналу після поста про антиалкогіпноз довженка, тому поясню/нагадаю, що останнім часом я дивлюся всі до одного фільми таких українських режисерів: денисенко, іллєнко, параджанов, довженко, осика, муратова — і складаю їх за якимось своїм рейтингом

добре, останнє

виявляється, «смужка нескошених диких квітів» юрія іллєнка про вихованців «школи для важких підлітків» час від часу залітає на леттербоксді в списки фільмів для дорослих... підозрюю, що через наявність в англомовній адаптації багатозначного слова «strip». сусідство в юрія герасимовича потужне

загалом галина довгозвяга справді хороша акторка, як на мене. майже кожна її роль – епізодична або другорядна, тому про неї рідко говорять. зате які ролі і в яких режисерів/фільмах! кадри: така пізня, така тепла осінь (1981) миколайчука, пропала грамота (1971) івченка-молодшого, совість (1968) денисенка

галина петрівна з мого рідного села, власне, — навіть у тій самій статті наголошують, що батьки її в улянівці й лишилися. моя пра-4-бабуся по мамі мала прізвище довгозвяга, тож здавалося, що з раніше накопиченими даними не так складно буде реконструювати мінімальне родове дерево акторки. насправді ж якраз із батьківською гілкою (петро степанович) непросто – запис про народження геть не знаходиться, а степанів, що потенційно можуть бути її дідусем, аж чотири. усі чотири, щоправда, зрештою, зводяться до однієї сім'ї ближче до кінця XVIII століття. зате материну лінію виходить простежити без складних досліджень десь до кінця XVII століття. ось тут можна подивитися (не знаю кому це треба взагалі). (не зважайте, що написано померла – жива і досить активно начитує аудіокниги, наскільки мені відомо, просто інакше не можна було би ділитися деревом). мені особисто вона доводиться, як виходить, чотириюрідною прабабусею за лінією черненків (дівоче прізвище бабусі по матері галини довгозвяги), і ще кимось по лінії самих довгозвяг. але такого рівня спорідненість, звісно, можна знайти з будь-ким із одного села – це просто така генеалогічна розвага. якщо станом на 1974 рік батьки жили так само в сумській області, то дуже ймовірно, що десь у нас вони й поховані. колись (навряд чи скоро) таки дійду до того, аби оцифрувати кладовища – маємо їх аж п'ять, здається. кадр: «осяяння» (1971) володимира денисенка, довгозвяга і ступка

кіноколо, а згодом і вікіпедія, фіксують дату народження галини петрівни довгозвяги 30-м червня 1947-го. не виключено, що і сама акторка так вважає. однак актовий запис улянівського рацс від 29.07.1947 свідчить, що 30-го числа тільки видали лікарську довідку, а от справжня дата народження – сьогодні, тобто 26 червня. пишуть також «у сім'ї службовців». за цим формулюванням насправді батько-бухгалтер, який пройшов війну з 1941 по 1945 з медалями за відвагу та перемогу над японією і мама чорноробоча колгоспниця. прізвище тут пишеться через л, «долгозвяга», але воно в різних документах через раз, тому я б на те не зважав. дасо, ф. р-7720, оп. 1, спр. 810

Галина Довгозвяга #На_обкладинці «Новин кіноекрану», травень 1974-го. «Галина завжди вигадує для своєї героїні біографію, міркує над тим, як би та поводилася в ситуаціях, не передбачених сценарієм (...) Вона знялась у восьми фільмах, зокрема, в стрічках О. Муратова, І. Вєтрова, Б. Івченка. Та переважно працювала з одним режисером — заслуженим діячем мистецтв УРСР В. Денисенком. За роки спільної роботи вони добре порозумілися. Володимир Терентійович був учителем Галі в Київському інституті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого <...> Найбільшим своїм успіхом актриса вважає роботу в студентському фільмі «Совість» <...> — Ніколи не забуду тих днів, — пригадує Галина, — коли ми гомінкою ватагою виїздили на натурні зйомки. Часто сперечалися, іноді навіть лаялися. А коли дивилися готовий фільм на екрані, то не могли втриматися від сліз» <...>

про зйомки «голосу трави» (1992) наталії мотузко, «у нас знімали кіно. шишаччина кінематографічна» василя магди: Найколоритнішою фігурою серед акторів був Сергій Севастьянов. Невеличкий на зріст, добродушний та компанійський, він відразу завоював авторитет серед шишачан (...) Одного разу Сергій затримався з друзями на березі річки. За розповіддю П. Г., вони з Серьогою після гарного "застілля" піднімалися вулицею Партизанською нагору. Було вже темно. Назустріч ішла бабуся. Порівнявшись із ними, вона звернулася до П.Г.: "І не соромно? Сам напився і дитину напоїв!" У відповідь вона почула, що з ним не дитина. Та бабуся не повірила. Іншого разу Сергій попросив "відпочити" у багажнику "Жигуля". Там він спав по дорозі до Михайликів, звідти до Товстого, де були танці. А згодом, далеко за північ, надумали ще поїхати до Сагайдака по пиво, де й згадали про Севастьянова, бо він почав стукати. кадр: сергій севастьянов ще й тягне кальян, «голос трави»

загалом не секрет, що автор «камінного хреста» до певного часу був алкоголіком. «це надавало виважений творчості осики чарівної спонтанності», – романтизував георгій якутович. це насправді сильно підкосило його здоров'я і творчість. прийшовши до довженка, осика нібито спитав, а чи не уб'є раптом «лікар» разом із алкоголізмом і його кінематографічний талант. «все можливо, – сказав приблизно олександр романович. – але якщо я не уб'ю, то чорна напасть алкоголізму точно уб'є: і талант, і вас разом із ним». на диво, кодування таки допомогло – принаймні при другій своїй дружині, акторці світлані князєвій (одружилися 1985-го), осика вже не пив. але – не пов'язую! – і найкращі його фільми вже були позаду. та і життя, на жаль, далі не було аж надто радісним – у 1994 зламав хребет, потім спіймав інсульт. дожив у дуже сумному стані прикутий до ліжка. зокрема останнім рокам його виживання присвячений фільм «вічний хрест» (2003) михайла терещенка – дуже страшний, але й дуже хороший

довженко-центр часто плутають із кіностудією довженка. настільки часто, що давно стало рутиною пояснювати людям у діректі, що ми не пов'язані. але є щонайменше два ще більш близькі за назвою двійники – центр довженка у львові, де дає концерти іво бобул, і довженко-центр в одесі, де... лікують від алкоголізму і наркоманії. а названий одеський центр на честь олександра довженка. так, теж. але не того. олександр романович довженко був наркологом-гіпнотизером (!!), який у 80-ті в феодосії своєю революційною гіпнометодою кодував людей від алкоголізму. ось він на відео виганяє демонів горівки у (псевдо)науково-популярному фільмі «дар» ([д.а.р. – довженко алєксандр романовіч] 1986) романа ширмана. але про це все вже писали раніше – я тільки хотів додати, що цей олександр довженко несподівано також має прямий стосунок до українського кіна. за мимохідною згадкою в «доповідній апостолові петру» юрія іллєнка серед клієнтів довженка-другого був видатний український режисер леонід осика! ніколи не недооцінюйте вплив олександра довженка на українське кіно...

я: сьогодні ляжу раніше також я о третій ночі: повія (1961), реж. іван кавалерідзе

ще з цікавих нових для мене спостережень те, що денисенко послідовно надає голоси жінкам, і щонайменше половина його фільмів оповідається якраз із оптики головних героїнь, а не героїв. це, звісно, зовсім не подвиг, радше базовий мінімум, але ж зайвим буде писати, що на фоні середнього патріархального кіносвіту чоловіків-режисерів (а особливо минулого) він цим дуже приємно вирізняється. змагатимуться тут із денисенком хіба батько й син івченки, які навіть поназивали половину фільмів жіночими іменами

обіцяні рейтинговані списки фільмів головних українських режисерів відкриває той самий таки володимир денисенко. два фільми майстра, «важкий колос» (1969) і «повість про жінку» (1975), поки що втрачені, тож тут їх не буде. більшості бракує українськомовного звучання, з якими вони знімалися. але маємо шо маємо. список тут. із позиції класичного уявлення про творчість режисера він несподівано hot-take-овий. наприклад, «мовчать лише статуї» нині частіше сварять, а мені дуже сподобався; «на київському напрямі» – навпаки (сподобався теж, але не аж так, як часом пишуть); «осяяння», яке колеги називали однією з головних знахідок останніх років (із самим твердженням не сперечатимусь!) ледь не поставив нижче за «женців», через яких денисенко отримав шевченківську премію, але які в нього здебільшого хорошим фільмом не називають. і не те, щоби «осяяння» мені не сподобалося, просто... річ більше в тім, що всі його фільми, окрім геніальної «совісті», на мою думку, плюс-мінус рівнозначні. він справді хороший режисер у тому класичному розумінні цього слова, коли режисура – це про вміння організовувати з будь-якого матеріалу якісне захопливе видовище. раніше казав таке про марка донського і володимира брауна, тепер ще денисенко буде. і навіть нібито термоядерна антибандерівська пропаганда «високий перевал» – насправді досить пристойний фільм зрештою. непоганий і драматург – його фільми часто формують складні епічні конструкції з багатьма лініями, персонажами; занурються у флешбеки й ретардації; складаються у п'яти+актні історії й не плутаються при цьому у своїх слідах. більшості з них до статусу видатних чи геніальних (а десь може й просто «хороших») чогось таки дуже бракує – можливо справді волі від радянського утиску. це, звичайно, дуже зручне й універсальне виправдання, але ж щось є у тім, що безсумнівно на голову вищу роботу режисер зняв саме тоді, коли відверто плюнув на всі інстанції з затвердження сценаріїв і фільмів, і поїхав разом зі студентами в село знімати «совість». тут наостанок скажу, що цікаво було переходити від ретроспективи студентів до ретроспективи метрів саме через денисенка, бо він – один із головних кінопедагогів українського кіна. уже в першому ж фільмі, який дивився («чари-комиші») одну з ролей виконує учень денисенка і режисер другої після «камінного хреста» екранізації «злодія» василя стефаника віктор семанів. а з того, що відомо мені і взагалі другої екранізації творчості стефаника. в інших фільмах вже підтягуються й інші учні. на кінопросторах телеграму й без мене є експерт зі студентів денисенка (і денисенка в цілому), але за пару днів хотів написати ще трохи про одну з класних учениць денисенка, бо буде хороший на те привід

про відвідини у відповідь згодом згадував володимир денисенко. їм він присвятив статтю «аплодує в'єтнам», вміщену, зокрема, до видання «довженко і світ» (1984, радянський письменник) – але певен, що це не першоджерело. «Віддаль від Москви до Хошіміна (колишній Сайгон) комфортабельний ІЛ-62 [ти ба які всі літакознавці!] долає за двадцять годин. Час у польоті тягнеться довго. Тож ми – головний інженер Київської кіностудії ім. О. П. Довженка Володимир Васильович Коваленко та я – знічев'я вгадуємо можливі зустрічі і розмови з в'єтнамськими колегами – кіномитцями, на запрошення яких летимо до Хошіміна. Проте ми якось і не сподівалися, що летимо не лише назустріч із цікавою, екзотичною, дружньою нам країною, а й – навстріч Довженкові (...) З перших хвилин знайомства Ле Хуан [зав. сектором управління міжн. відн. мінкульту СРВ] каже: — Ми безмежно раді зустріти вас, посланців кіностудії, що носить ім'я Олександра Петровича Довженка. Це ім'я дороге кожному в'єтнамському кінематографістові. А мені – вдвічі дорожче, бо я вчився в Москві на операторському факультеті ВДІКу і, скажу відверто, виростав як кінематографіст з фільмів Довженка. Коли ми посідали в машину і рушили до міста, Ле Хуан і Во Тхай Ле [директор об'єднання кіностудій «Визволення»] згадали такий факт: саме під час героїчної боротьби в'єтнамського народу проти американських агресорів 22 кіномитці В'єтнаму набували практику і досвід кіномистецтва на Київській кіностудії. — Тому Україна, Київ, Довженко – ці слова священні для багатьох з нас, — усміхається Ле Хуан (...) Ми з Володимиром Коваленком не помилилися, коли взяли з собою у подарунок в'єтнамським друзям великий фотопортрет Олександра Довженка. Присутні на прийомі зустріли образ митця бурхливими оплесками (...) Моїм перекладачем був Као Тгуй – кінорежисер і кінодраматург, який також навчався в Москві на сценарному факультеті ВДІКу (...) [Відтоді] став палким пропагандистом Довженкової творчості у В'єтнамі. Зокрема він переклав в'єтнамською мовою повісті «Зачарована Десна» та «Земля» (...) На закінчення нашої зустріч в'єтнамські друзі вручили дарунок Київській кіностудії: виконаний в національному стилі мармуровий абажур у вигляді слона, з цупким оранжевим околом, на якому виткано портрет Довженка. Робота складна, тонка, копітка. Виконати її могли люди, що палко закохані в Довженка». рушник на студії точно лежить – бачив його на власні очі. а от фотографію знайти не зміг, якщо маєте – діліться