субстанція кловська | югтг

повертайся, капітошко!

учора свої 85 міг відзначити ось цей маловідомий актор із реклами «миргородської» іван миколайчук у фільмі «миргород і його мешканці» (1983) михайла іллєнка

з довженко-центру не йду, але шукаю собі заміну на посаді. сммники і піарники, приходьте! загублені в пісках (1987), реж. микола ільїнський

Мама: давайте сьогодні за столом без політики. Тато через 10 хв: Мова тварин (1967, реж. Фелікс Соболєв, Київнаукфільм)

всесвіт ван гога

отже, із саморетроспективи ключових режисерів поки 4/27. поділюся трохи про "тривожний місяць вересень" (1977) леоніда осики. загалом схоже шо з найважливіших кінематографічних шістдесятників фільми про бандерівців не знімав лише параджанов (бо і взагалі в україні більше нічого майже не знімав). лише за ними можна відстежувати цікаву еволюцію цих образів. першим був юрій іллєнко з «білим птахом із чорною ознакою» (1970), створеному якраз «в останній вагон» поетичного – десь уже з помітними нашаруваннями соцреалістично-пропагандистського, але все ще не зовсім за межею. там він і дозволяє «людям з лісу» озвучувати свою, навіть цілком логічну позицію, і на пару з актором-ступкою та сценаристом-миколайчуком робить образ дзвонаря-націоналіста чи не найглибшим у всьому фільмі. хоча усе це все одно зрештою розставляється «на свої місця» і монологом миколайчука, і долею героя. уже пізніше, у 1982, невдалу спробу показати «трагедію бандерівців» здійснить і володимир денисенко – за словами сина олександра, цензурний вплив на цей фільм стане ледве не причиною смерті режисера. власне, фільм один із наступних у списку на перегляд. осика між ними був якраз другим – у часи застою, в 1977, зняв «тривожний місяць вересень», уже цілковито присвячений ліквідації «ворожих для радянської держави елементів». мені видається цікавим, наскільки химерно-демонічним тут виходить образ українських повстанців: головний антагоніст усього фільму вперше в кадрі з'являється на 86-й (!) із 89-ти хвилин хронометражу. і навіть біжучи скривавлений у лісі, прориваючись крізь блокаду «бандитів», головний герой лише бачить химерні скручені постаті-тіні в тумані і чує всюдисущий голос їхнього ватажка. якшо добре напаятися пробратися крізь всю соцреалістичну мішуру одного з посередніх фільмів майстра, в цьому є справді щось від гарного трилера. молодий, нарваний, навіть мудакуватий демобілізований у зв'язку з пораненням вояка прибуває в село, з усіх боків оточене лісом. у лісі живуть чужі – як наче чимось заражені вихідці з цього ж села, які стали Іншими, про яких переказують страшні легенди, і які час від часу посеред ночі підкидають селянам понівечені трупи місцевих. тероризовані жителі занадто налякані, аби гуляти в лісі або якось допомагати так само іншому для їхньої общини вояці. із помічників у боротьбі у нього тепер (і те зовсім непостійних) простодушний і лякливий місцевий «шериф» у вигляді осілого «яструбка», молодий ветеран-моряк, шинкарка-можливо-колаборантка, божевільний, який не боїться ходити в ліс, бо його там годують і не чіпають, юна і німа красуня, в яку герой закохується, її батько і вкрай принциповий аксакал-пацифіст, котрий відмовляється допомагати за будь-яких обставин. і хоча фільм, окрім пропаганди, ще й відверто сумнівний за якістю, на його матеріалі легко уявити якийсь римейк, такий собі вже повноцінний горор-трилер – звісно тільки, що не про страшних бандерівців.

у «вечорі на івана купала» 440 кадрів. найдовший триває 2 хвилини 27 секунд. найкоротший — 0,58 секунди. середня тривалість кадру — 9,46 секунди. робіть із цієї інформацією шо завгодно, але вона був платною, 44,0 гривні на збір

my coat of many colors that my momma made for me made only from rags but I wore it so proudly... 1. микола грох, український художник. 2. руда фея (1987) володимира коваленка. художниця з костюмів сталіна рудько відома також за «голодом-33», «поверненням з орбіти», «білим колом», а ще як дружина микола рєзника, художника і худпоста («дорогою ціною», «камінний хрест», «така пізня, така тепла осінь») і мама режисерки галини шигаєвої.

my coat of many colors that my momma made for me made only from rags but I wore it so proudly... 1. микола грох, український художник. 2. руда фея (1987) володимира коваленка. художниця з костюмів сталіна рудько відома також за «голодом-33», «поверненням з орбіти», «білим колом», а ще як дружина микола рєзника, художника і худпоста («дорогою ціною», «камінний хрест», «така пізня, така тепла осінь») і мама режисерки галини шигаєвої.

другий (1992), реж. сергій рахманін

культовий довгоносик, біллі бонс і капітан смоллет, український голос містера біна і доббі, каскадер, сценарист та актор віктор андрієнко намагається пояснити культовість фільму «за двома зайцями» для циклу програм «фільми-легенди кіностудії довженка», 1994-й рік не виходить. повна версія тут tw: російська мова

як і обіцяв, поквитався з тими студентськими фільмами, які мав. загалом рівно 30 коротких метрів, із яких у 22 раніше не було сторінок. тепер усі (ще три скоро додадуться) та деякі інші, більш сучасні, в цьому списку. постери робив за рідкісними винятками лише з того, що було в самих фільмах без сторонніх шрифтів чи зображень, тож думаю, що це етично. ну і я, звичайно, не дизайнер, проте сумніваюся, що хтось би колись це зробив просто так. у кого на lb преміум, можете пройтися й поприєднувати до всіх сторінок бекдропи (здається, це так працює), бо їх також робив, але не маю можливості підтягнути самостійно. в цілому все, як і годиться: кілька шедеврів, чимало хороших фільмів, багато посередніх. усі з різних боків цікаві й важливі мистецьки, історично чи біографічно. думаю, що найкращі з них в якомусь відносно близькому майбутньому можна буде подивитися в програмах на кінофестивалях або в довженко-центрі, тож слідкуйте за цим, дуже раджу. але це вже більше до людей, завдяки яким ці фільми сьогодні відскановані: панство олег оліфер, алік дарман, володимир прилуцький (кіноклуб цоп). також кілька штук можна знайти онлайн, пізніше займуся ще цим. а поки – голосуйте за те, що буду дивитися наступним (більш детальний опис вище). не обіцяю, що почну найближчим часом, але там буде більше можливостей шось про переглянуте постити

якого фільму це могло би стосуватися?🤔

учора після свого другого перегляду «самотня жінка бажає познайомитися» (1986) криштофовича (нативна реклама ретроспективи 90-х у дц, приходьте) думав про зв'язки з «ніагарою» (1991) візира. кращого double-feature перегляду годі шукати. на першому рівні перетині очевидні, бо в «ніагарі», що вийшла на п'ять років пізніше, є пряме посилання: головна героїня каже, що вона – стара жінка, з якою ніхто не хоче знайомитися, але до неї увесь час усі липнуть. проте зазвичай далі цього в порівняння не йдуть (чи я не чув і сам не думав), а дарма: увесь фільм – це наче вільна варіація на тему криштофовича, або навіть його антипод, такий схожий через суцільну протилежність. на поверхні і там, і там – класична радянська ситкомна історія з прилипучим чоловіком, який абсурдно ніяк не може відчепитися від малознайомої жінки й продовжує повертатися до неї додому. але там, де клара з «самотньої жінки» маніфестує свій пошук знайомств і при цьому всіх відштовхує, лара з «ніагари» маніфестує незацікавленість, хоча фліртує з усіма, кого зустрічає. де кларі трапляється маргінал-безхатько з яскравим артистичним минулим, до ніагари чіпляється сірий радянський міщанин підкреслено бездоганного і вкрай нудного соціального способу життя. візир продовжує свій антонімічний жарт: якщо валентин із «самотньої жінки» напівсерйозно декларує бажання покинути все й поїхати в провінційно-індустріальний російський норільск, аркадій із «ніагари» цілком реально приїхав із провінційно-індустріального російського нєфтєкумска. цікаво, що красивим тлом для «жінки» стає харків, а «ніагара» – виразно київський фільм. клара страждає, бо закрилася від світу – ніагара працює натурницею й легко роздягається перед десятком напівзнайомих людей. при цьому ж і за тим, і за тим – особиста трагедія, прикрита легким нальотом комічного. обидва фільми, хоч і створені з різницею в нещасні п'ять років, виходять на перехресті різних епох: криштофович підсумовує застійну задуху саме тоді, коли починається перебудова, візир вловлює чи то останні її дні, чи то перші подихи незалежності та ще не розчарованих 90-х. у «ніагарі» є комедійно вивернута сцена з ударом по голові – якщо в «жінці» «вирубають» чоловіка, то тут «вирубає» вже він сам. великим розкриттям клари стає знайдена дружба – у «ніагарі» щось схоже відчуває вже аркадій, коли лара вивозить його в ліс зі своїми подругами. і те, і те по-різному грається із запереченням патріархальних уявлень про між- та одностатеві людські стосунки. якщо необхідність вписуватися в рамки й відповідати віковим очікуванням («стара діва!») кларі увесь фільм нав'язують ззовні, колективним радянським артикулятом, попри її стійкість до упереджень – то саме ніагара озвучує свої вікові комплекси й заперечує словам «ти завжди молода-красива» від подруги – і це теж якось промовисто про епохи. хоча звісно, що і там, і там це наслідок соціального впливу. і «ніагара», і «самотня жінка» – повнометражні кінодебюти, от тільки для криштофовича він знаменував початок успішної кар'єри, а для візира – його завершення. сумний символізм: кінцівки фільмів теж і там, і там «не такі», але протилежно не такі. криштофович завершив фільм саме так, як хотілося йому попри на масові прохання глядачів змінити кінець. візиру ніхто не вказував – просто плівка з фінальними кадрами пішла в брак – і це повністю змінило суть кінця, й сталося не так, як хотілося режисеру. __ у протягнуту через кар'єру криштофовича лінію оповіді про пошук себе міщанами в кризі міцно вплівся мотив двійництва. він наче підкреслює розмиття нестабільної ідентичності героїв. вони замовляють кілерів, щоби вбити кілерів, які мали убити їх самих за їхнім же замовленням; мають двох чоловіків з однаковим ім'ям; знаходять історію свого життя в фільмах, в яких ніколи не знімалися. або – як у «самотній жінці»: дві сусідки, два чоловіки за одним оголошенням: одночасно прийшли, одночасно пішли. не знаю, чи бачив і що думав в'ячеслав сигізмундович про «ніагару», але здається, йому мало би сподобатися, що в його «самотньої жінки...» також є свій маленький двійник.