game of stories

18 культових сторітелерів. Один ґайд. Нолан, який грається з часом. Тарантіно, у якого звичайна розмова за столом тримає в напрузі двадцять хвилин. Кемерон, який будує світи, які відчуваєш шкірою. Кінг, у якого лякає не монстр, а очікування монстра. І ще 14 майстрів і майстринь, і всі зі своїми методами. «Сторітелери» — це 138 сторінок про те, як насправді працюють історії, що захоплюють мільйони. Не теорія заради теорії, а розбори з прикладами й інструментами, які можна застосувати одразу для власних історій. Забрати ґайд собі: https://storytellers.simonchuk42.chatgpt.site/

​Шведи замовили в Арі Астера горор. Він зняв фільм про власне розставання «Сонцестояння» легко уявити як фільм, що народився з одного химерного образу: біла ніч, квіти, ритуали, усміхнена Флоренс П'ю у вінку. Насправді все почалося з пропозиції роботи. До Арі Астера звернулася шведська продакшн-компанія B-Reel. Вони прочитали сценарій «Спадковості», який він тоді ще навіть не зняв, і запропонували зробити горор, дія якого відбувається у Швеції. Для Астера це було вперше: «Я ніколи раніше не працював на замовлення». Спочатку Астер сказав «ні»: у нього не було «ключа до цієї історії». Ще один фільм про американців, які приїжджають у чужу громаду й потрапляють у ритуальну пастку, його не чіпляв. Ключ з'явився, коли Астер сам переживав важке розставання. Тоді він і вирішив, що зніме цей фільм. Вийшов, як він каже, «фільм про розставання, вдягнений в одяг фолк-горору». Писати було боляче, але корисно. «Коли ти переживаєш розставання, ти все одно перебираєш руїни стосунків, пишеш ти чи ні», — пояснював Астер. А сценарій зробив цей процес «катартичним». У центрі фільму — Дані. Її сім'я щойно загинула, а хлопець Крістіан давно хоче піти, але не наважується. Дані вибачається навіть за те, що їй потрібна підтримка. У шведській громаді Гарґа з нею відбувається протилежне. Коли Дані плаче, жінки навколо плачуть разом із нею, повторюючи кожен її схлип. Її біль нарешті хтось чує. Саме тому жах тут працює не звично: громада небезпечна, але дає Дані те, чого їй не дав Крістіан. Перед зйомками Астер із художником-постановником поїхав на північ Швеції. Вони вивчали ферми провінції Гельсінгланд і розписи в їхніх будинках. Звідти взялась архітектура села Гарґа. А руни придумали самі, на основі старшого футарку. Знімали при цьому не у Швеції, а в Угорщині, під Будапештом. Одна з причин: у Швеції знімальний день обмежений вісьмома годинами. А ще в Гарзі ніколи не темніє. У фільмі майже немає ночі, а отже, немає темряви, де можна сховатися від жаху. Усе страшне відбувається серед білого дня. Розписи й гобелени на тлі деяких сцен заздалегідь показують, що станеться далі. Астер не боявся, що це видасть сюжет: «Мені подобаються речі, які заохочують глядача бути активнішим». Для більшості персонажів «Сонцестояння» — чесний фолк-горор. Але для Дані, каже Астер, це інша історія: «Я бачу це передусім як казку, особливо через її шлях. Це збочена фантазія про здійснення бажань». Зрештою він дійшов до того, що вже не може дивитися власний фільм інакше: «Я не можу більше дивитися його, не сприймаючи громаду як суто прояв волі Дані». Тому фінал водночас лякає і приносить полегшення. Дані нарешті отримує родину, яка проживає емоції разом із нею. Ціну за це заплатить Крістіан. 📝Придбати ґайд «Сторітелери» 🎬Підпишись на game of stories

18 сторітелерів. У кожного та кожної — свої секрети. Ось лише 4 із них 👇 🎬 НОЛАН — як зробити так, щоб глядач знав фінал, але все одно не дихав від напруги. 🎬 ТАРАНТІНО — як звичайна розмова за столом тримає в страху 20 хвилин. 🎬 КЕМЕРОН — чому «всі мої фільми — це історії кохання», навіть «Аватар». 🎬 ҐІЛЛІҐАН — як продати 5 сезонів серіалу однією фразою. І ще 14 авторів і авторок: Ґервіґ, Соркін, Лукас, Кінг, Ролінґ, Коппола, Піл, Пол Томас Андерсон, Енді Вейр, Даффери, Воллер-Брідж, Дракманн, Райт, Макдона. 138 сторінок методів, прикладів та інструментів. Це все мій ґайд «Сторітелери» — забрати тут: https://storytellers.simonchuk42.chatgpt.site/

Історія одного провального допису або... Як досвід у SMM може впливати на контент у соцмережах? Ось 2 скріни ⬆️ до та після правок досвідченого SMM-спеціаліста. Один допис 👉 одна ціль, один меседж. Але як змінилися показники статистики 🔮 Kukurudza blog 15 жовтня проведе урок про контент, на якому поділиться своїми методами впливу на статистику. Адже історії та текст потрібні, щоб приносити результати. Витрать 30 секунд, щоб зареєструватися й не пропустити урок. Це безкоштовно. #promo

Просто подзвоніть Швеції 6 квітня 2016 року Шведська туристична асоціація запустила The Swedish Number. Будь-хто з-за кордону міг зателефонувати за одним номером. І потім цю людину рандомно з’єднували зі шведом, який зареєструвався як телефонний «амбасадор». Зазвичай країна показує стандартний монтаж: природу, кухню, усміхнених людей. Тут бренд не знав, хто відповість і що саме скаже. У цьому й була історія. Швецію подавали не як набір затверджених і банальних фактів, а як країну з багатьма голосами. Дзвінок мав зав’язку — цікавість до незнайомого місця; напругу — випадковий співрозмовник; розв’язку — особисту версію країни, яку неможливо повторити наступним дзвінком. Кожен абонент ставав співавтором образу країни, а кожен наступний дзвінок міг зібрати зовсім іншу Швецію. Механіка підкріплювала тезу кампанії краще за слоган. Проєкт приурочили до 250-річчя шведського закону про свободу друку й скасування цензури: щоб говорити про відкритість, організація справді віддала слово громадянам. Корисний принцип: якщо бренд заявляє про довіру, нехай аудиторія побачить, який контроль він готовий віддати. Інакше «відкритість» залишається лише написом на банері. 📝Придбати ґайд «Сторітелери» 🎬Підпишись на game of stories

Хороший сторітелінг — це не магія й не талант. Це методи, які можна вивчити. У ґайді «Сторітелери» я розібрав, як будують свої історії 18 культових авторів і авторок — від Нолана до Макдони. 138 сторінок розборів, прикладів і готових прийомів. Якщо ти пишеш, знімаєш, ведеш блог чи просто любиш розбиратися, як влаштовані улюблені фільми, серіали й книги — це для тебе. Забрати ґайд собі: https://storytellers.simonchuk42.chatgpt.site/

​Для одного це казка, для іншого — пекло. Так Мартін Макдона побудував «Залягти на дно в Брюґґе Двоє кілерів приїжджають у красиве бельгійське місто. Один з цікавістю розглядає старі будівлі, другому хочеться звідси втекти. Начебто ідеальна пара для чорної комедії: терплячий Кен і нестерпний Рей, яких бос відправив просто сидіти тихо. Але Мартін Макдона будує «Залягти на дно в Брюґґе» так, що за бурчанням Рея поступово проступає інше питання. Під час свого замовлення він застрелив священника, а випадкова куля вбила хлопчика, який стояв у церкві. Чи має людина після такого право жити далі? Далі — спойлери, включно з фіналом. Ідея фільму з'явилася після того, як Макдона сам поїхав у Брюґґе на вихідні. Місто здалося йому «красивим, але темним і похмурим». А на другий день йому стало нудно й дуже захотілося випити. Так і з'явилися Кен і Рей. Макдона пояснював, що це дві сторони його власної особистості, які розмовляють між собою: «ґік, який любить культуру, і п'яниця». Але за комічною несумісністю стоїть інше. У музеї герої зупиняються біля «Страшного суду» Ієроніма Босха й говорять про чистилище — «таке собі проміжне місце — і гамном ти не був, і до верхівки не дістався». Рей теж застряг між вироком і прощенням, і туристична казка для нього чим далі, тим більше схожа на покарання. У фіналі він сам це сформулює: можливо, пекло — це ціла вічність, проведена в Брюґґе. Бос Гаррі дзвонить Кену і відкриває правду про цю поїздку. Рея відправили в Брюґґе, щоб він побачив щось красиве перед смертю. А вбити його має Кен: вбивство дитини, навіть випадкове, Гаррі не прощає. З цієї хвилини глядач знає те, чого не знає Рей. І звичайні сцени тепер виглядають інакше. Кен іде містом, а ми стежимо не за прогулянкою, а за тим, як до Рея наближається вбивця. Єдина людина, яка давала Рею опору, стає небезпекою. Макдона не ховає цей наказ до пострілу. Він дає нам час побути в цій суперечності: ми розуміємо логіку Гаррі, але вже прив'язалися до Рея. Кен знаходить Рея в парку й неохоче готується стріляти. Але Рей у цей момент сам приставляє пістолет до голови. І Кен зупиняє його. За кілька секунд завдання перевертається: людина, яка прийшла вбити, рятує життя. Важливо, де це стається. Якби Кен просто передумав у номері готелю, ми почули б його моральну позицію. А так бачимо, як вона народжується просто в парку, з пістолетом у руці. Два пістолети, які мали вбити одну й ту саму людину з однаковим вироком. Капець, але саме цей абсурд дозволяє сцені не перетворитися на проповідь про милосердя. Кен дає Рею гроші й садить його на потяг з Брюґґе. Гаррі формулює своє правило прямо текстом: «Якби я вбив дитину, випадково чи ні, я б ні секунди не вагався. Я б убив себе на місці». Рей живе за тим самим правилом і спрямовує вирок на себе. Кен вірить в інше: життя людини не мусить закінчуватися її найгіршим вчинком. Сперечаються вони не про те, що сталося, а про те, що робити з провиною. «Ці люди не можуть думати про певні злочини так, як ми. Якщо ти чесний з кожним із цих характерів, ти можеш дійти до цікавого фіналу», — так Макдона казав про своїх героїв. І він послідовний. Гаррі не стріляє в готелі, бо вхід заступає вагітна власниця Марі. А Кен платить за свій вибір життям: поранений, він стрибає з дзвіниці, щоб встигнути попередити Рея. У фільмі є побічна лінія: у Брюґґе знімають інше кіно, і Рей знайомиться з актором Джиммі (це людина з карликовістю). Здається, це просто матеріал для жартів. У фіналі поранений Рей втікає просто на знімальний майданчик, схожий на картину Босха з музею. Джиммі там у костюмі школяра. Гаррі стріляє в Рея, і одна куля вбиває Джиммі. Гаррі бачить мертвого «школяра» і вирішує, що вбив дитину. І виконує власне правило: стріляє собі в голову, хоча Рей намагається його зупинити. Глядач розуміє помилку, а Гаррі діє так, ніби перевіряти тут нічого. Рея вантажать у швидку. Останнє, що ми чуємо, — його голос за кадром: він думає, що пекло, мабуть, це вічність у Брюґґе. І каже: «Я дуже-дуже сподівався, що не помру». 📝Придбати ґайд «Сторітелери» 🎬Підпишись на game of stories

Для одного це казка, для іншого — пекло. Так Мартін Макдона побудував «Залягти на дно в Брюґґе Двоє кілерів приїжджають у красиве бельгійське місто. Один з цікавістю розглядає старі будівлі, другому хочеться звідси втекти. Начебто ідеальна пара для чорної комедії: терплячий Кен і нестерпний Рей, яких бос відправив просто сидіти тихо. Але Мартін Макдона будує «Залягти на дно в Брюґґе» так, що за бурчанням Рея поступово проступає інше питання. Під час свого замовлення він застрелив священника, а випадкова куля вбила хлопчика, який стояв у церкві. Чи має людина після такого право жити далі? Далі — спойлери, включно з фіналом. Ідея фільму з'явилася після того, як Макдона сам поїхав у Брюґґе на вихідні. Місто здалося йому «красивим, але темним і похмурим». А на другий день йому стало нудно й дуже захотілося випити. Так і з'явилися Кен і Рей. Макдона пояснював, що це дві сторони його власної особистості, які розмовляють між собою: «ґік, який любить культуру, і п'яниця». Але за комічною несумісністю стоїть інше. У музеї герої зупиняються біля «Страшного суду» Ієроніма Босха й говорять про чистилище — «таке собі проміжне місце — і гамном ти не був, і до верхівки не дістався». Рей теж застряг між вироком і прощенням, і туристична казка для нього чим далі, тим більше схожа на покарання. У фіналі він сам це сформулює: можливо, пекло — це ціла вічність, проведена в Брюґґе. Бос Гаррі дзвонить Кену і відкриває правду про цю поїздку. Рея відправили в Брюґґе, щоб він побачив щось красиве перед смертю. А вбити його має Кен: вбивство дитини, навіть випадкове, Гаррі не прощає. З цієї хвилини глядач знає те, чого не знає Рей. І звичайні сцени тепер виглядають інакше. Кен іде містом, а ми стежимо не за прогулянкою, а за тим, як до Рея наближається вбивця. Єдина людина, яка давала Рею опору, стає небезпекою. Макдона не ховає цей наказ до пострілу. Він дає нам час побути в цій суперечності: ми розуміємо логіку Гаррі, але вже прив'язалися до Рея. Кен знаходить Рея в парку й неохоче готується стріляти. Але Рей у цей момент сам приставляє пістолет до голови. І Кен зупиняє його. За кілька секунд завдання перевертається: людина, яка прийшла вбити, рятує життя. Важливо, де це стається. Якби Кен просто передумав у номері готелю, ми почули б його моральну позицію. А так бачимо, як вона народжується просто в парку, з пістолетом у руці. Два пістолети, які мали вбити одну й ту саму людину з однаковим вироком. Капець, але саме цей абсурд дозволяє сцені не перетворитися на проповідь про милосердя. Кен дає Рею гроші й садить його на потяг з Брюґґе. Гаррі формулює своє правило прямо текстом: «Якби я вбив дитину, випадково чи ні, я б ні секунди не вагався. Я б убив себе на місці». Рей живе за тим самим правилом і спрямовує вирок на себе. Кен вірить в інше: життя людини не мусить закінчуватися її найгіршим вчинком. Сперечаються вони не про те, що сталося, а про те, що робити з провиною. «Ці люди не можуть думати про певні злочини так, як ми. Якщо ти чесний з кожним із цих характерів, ти можеш дійти до цікавого фіналу», — так Макдона казав про своїх героїв. І він послідовний. Гаррі не стріляє в готелі, бо вхід заступає вагітна власниця Марі. А Кен платить за свій вибір життям: поранений, він стрибає з дзвіниці, щоб встигнути попередити Рея. У фільмі є побічна лінія: у Брюґґе знімають інше кіно, і Рей знайомиться з актором Джиммі (це людина з карликовістю). Здається, це просто матеріал для жартів. У фіналі поранений Рей втікає просто на знімальний майданчик, схожий на картину Босха з музею. Джиммі там у костюмі школяра. Гаррі стріляє в Рея, і одна куля вбиває Джиммі. Гаррі бачить мертвого «школяра» і вирішує, що вбив дитину. І виконує власне правило: стріляє собі в голову, хоча Рей намагається його зупинити. Глядач розуміє помилку, а Гаррі діє так, ніби перевіряти тут нічого. Рея вантажать у швидку. Останнє, що ми чуємо, — його голос за кадром: він думає, що пекло, мабуть, це вічність у Брюґґе. І каже: «Я дуже-дуже сподівався, що не помру». 📝Придбати ґайд «Сторітелери» 🎬Підпишись на game of stories

​Серед найцінніших своїх речей Ролінґ називає два маленькі зошити з найпершими нотатками про Гаррі Поттера. Більшість написаного там у книжки так і не потрапила. А в одному з них — список із сорока імен: усі учні, які вчилися разом з Гаррі. Кожному та кожній в списку вона приписала гуртожиток, а збоку поставила дрібні значки, що позначали походження: чистокровний, напівкровний чи народжений у маґлівській родині. Сама вона каже, що в процесі роботи частині з них походження переписала. Більшість цих дітей не з'являється в книжках узагалі. Вони не потрібні сюжету й не мають жодної репліки. Але саме через них Гоґвортс не схожий на декорацію з трьома героями й масовкою: у класі сидить сорок конкретних людей зі своїми прізвищами, домівками й історіями, навіть якщо читач їх не бачить. У грудні 2001-го Ролінґ мигцем показала цю сторінку в документалці BBC — просто як ілюстрацію, наскільки детальні в неї нотатки. Люди, що записували ефір, за кілька годин витягли з запису кадр, і фанати роками розбирали список по літерах. Своє ставлення до цієї гори нотаток вона сформулювала так: їй здавалося, що вона не пише книжку, а вирізає її з цього безладу. Джоан Ролінґ — одна з авторок, про яких я пишу у ґайді «Сторітелери». Як вона будує світ, у який хочеться повернутися, — розбір усередині. Забрати ґайд: https://storytellers.simonchuk42.chatgpt.site/

​«Бійцівський клуб» Девіда Фінчера починається буквально в голові героя. Під час титрів камера виривається назовні з його мозку, від центру страху. А зовні нас уже чекає фінал: Тайлер Дерден тримає пістолет у роті героя на даху хмарочоса. Усе, що далі, — спогад, який веде назад до цієї хвилини. Коли фільм повертається до цієї сцени, герой каже, що досі нічого не може придумати, а Тайлер відповідає: «Ха, прикол із флешбеку» . Фільм жартує зі своєї ж будови. І це не єдиний раз. Увесь час «Бійцівський клуб» чесно попереджає глядача про свій головний поворот. І все одно його обманює. Хто розповідає цю історію, ми так і не дізнаємося. Ні в романі Чака Поланіка, ні у фільмі головного героя не називають. У сценарії він «Джек», у титрах — просто «Оповідач». На групах підтримки для важкохворих, куди він ходить без жодної хвороби, він щоразу називається інакше. У нього є чужі імена, але немає свого. І це порожнє місце згодом займе Тайлер. У першій версії сценарію Джима Ульса закадрового голосу не було: тоді в індустрії цей прийом вважали застарілим. Фінчеру така версія здалася «сумною й жалюгідною», і голос повернули. Режисер вважав, що весь гумор фільму тримається саме на ньому. Але цей голос із самого початку попереджає, що йому не можна довіряти. Герой місяцями не спить і каже: «Коли в тебе безсоння, ніщо не справжнє. Усе — копія копії копії». Глядач чує це й сприймає як жарт. А це інструкція до всього фільму. Ще до знайомства з героєм Тайлер кілька разів спалахує на екрані на один-два кадри. Біля ксерокса на роботі, у кабінеті лікаря, на групі підтримки. Помітити це можна хіба що на паузі. Фінчер пояснював, що Тайлер «існує лише на периферії свідомості Оповідача». Герой уже вигадує його, але ще цього не знає. Тайлер працює кіномеханіком. Він пояснює героєві, що таке «сигаретні опіки» — кружечки в куті екрана, які підказують кіномеханіку, що пора міняти бобіну. А ще він вклеює в сімейні фільми окремі кадри з порно. Глядачі не встигають їх помітити, але відчувають, що щось не так. Фінчер робить із нами те саме: вклеює Тайлера в кадр до його появи. А останній кадр фільму — теж вклеєний, цілком у дусі Тайлера. У момент, коли герой розуміє правду й непритомніє, він каже за кадром: «Це називається зміна бобін. Фільм іде далі, і ніхто в залі нічого не помічає». Фінчер і сам вірив, що це спрацює. За спогадами Поланіка, коли під час роботи над сценарієм сперечалися, чи повірить глядач у такий поворот, Фінчер сказав: «Якщо вони прийняли все до цього моменту, то приймуть і поворот». У романі Поланіка герой опиняється в психіатричній лікарні й думає, що це рай. У фільмі він позбувається Тайлера: приставляє пістолет до рота й стріляє. Куля проходить крізь щоку, а мертвим падає Тайлер. Поланік казав, що ця кінцівка «повністю Девідова». А Фінчер пояснював свою логіку так: «Я хотів, щоб люди полюбили Тайлера, але щоб їм було нормально, коли його переможуть». 📝Придбати ґайд «Сторітелери» 🎬Підпишись на game of stories

Кожна сильна історія тримається на прийомах, які можна вивчити й повторити. У моєму ґайді «Сторітелери» зібрані методи 18 топових авторів і авторок — з реальними прикладами та інструментами, готовими до роботи. 138 сторінок про те, як створюються культові історії. Забрати ґайд: https://storytellers.simonchuk42.chatgpt.site/

​До «Одіссеї», «Інтерстеллару» й «Оппенгеймера» Крістофер Нолан зняв «Переслідування» — чорно-білий дебют про молодого письменника, який ходить за незнайомцями, а потім потрапляє в чужу гру. Нелінійна структура в нього вже тут: сцени йдуть не в тому порядку, у якому відбувалися. Легко вирішити, що це просто рання версія авторського методу: Нолан любить ламати час, от і все. Але форму «Переслідування» створили обмеження. Знімали тільки по суботах: 14 знімальних днів, розтягнутих приблизно на рік. Уся команда — друзі Нолана, які в будні мали власні фултайм-роботи. Бюджет — близько шести тисяч доларів. Нолан платив сам, віддаючи приблизно половину зарплати з корпоративних відеозйомок на плівку й проявку. Сам він казав, що розтягнутий графік виявився прихованим благом: плівку можна було докуповувати поступово й не залізати в борги. Дублів майже не було. Замість них — репетиції двічі на тиждень протягом пів року до початку знімань, щоб на майданчику камера фіксувала вже готову дію (страшний сон Девіда Фінчера). На один використаний кадр припадало близько трьох відзнятих — зазвичай ішов перший або другий дубль. Знімали в квартирах друзів і родини. Житло головного героя — справжня квартира актора Джеремі Теобальда, головна локація — будинок батьків Нолана, а мама режисера годувала знімальну групу. Сцени ставили біля вікон, щоб вистачало денного світла. Усі троє головних акторів знімалися у власному одязі. Так бюджет перестає бути цифрою в таблиці й перетворюється на драматургію. Якщо плівка дорога, сцена мусить бути короткою й точною. Якщо локації позичені, історія має пояснити, чому герой постійно опиняється у звичайних кімнатах, барах і на вулицях. Якщо актори вільні лише у вихідні, виробництво не потягне складних масових епізодів. Якщо картинку треба стилізувати без грошей, чорно-біле дає доступ до нуару й ховає бідність виробництва — Нолан пояснював свій вибір саме так і додавав, що стилізований образ так швидше й простіше зібрати самим світлом і тінню. Навіть головне заняття героя — стеження за людьми — дешеве. Для напруги потрібні двоє акторів, вулиця міста й питання: навіщо він це робить? А вторгнення в чужі квартири дає історії нові світи без жодної побудованої декорації. Кожна доступна кімната стає портретом людини, якої може навіть не бути в кадрі. Нелінійний монтаж додає ресурс, якого не купиш: цікавість. На початку видно наслідки, але не причини. Герой у різних сценах виглядає по-різному: то розпатланий і в тому, що було під рукою, то підстрижений і в темному костюмі. Ці зміни працюють як орієнтир у часових лініях і водночас тримають загадку. Глядач увесь час складає порядок подій, тому короткий фільм здається щільнішим, ніж є. Важливо, що Нолан не маскує бідність виробництва під масштаб. Він будує історію, де обмежений простір і уривчастість природні. Герой не бачить повної картини, бо захоплений чужими життями й занадто впевнений у власній ролі. Глядач отримує інформацію так само шматками. Виробниче обмеження й психологія персонажа говорять однією мовою. Обмеження стає інструментом тоді, коли йому дають право змінити задум. «Переслідування» не виглядає як компроміс у очікуванні майбутньої кар'єри. У ньому вже є звичка, яка потім проступить у всьому, що Нолан зніме: форма створює для глядача той самий стан, у якому перебуває герой. Тут на це працювали 14 субот, позичені квартири й плівка, якої завжди було дуже мало. 📝Придбати ґайд «Сторітелери» 🎬Підпишись на game of stories

Після «Скажених псів» Квентін Тарантіно отримав п'ятдесят тисяч доларів. Набив валізу кримінальними романами й полетів до Амстердама. Там зняв однокімнатну квартиру біля каналу — без телефону, без факсу (пам’ятаєте що це?), без нічого (навіть пейджер не взяв!). Писав від руки в зошитах, між тим ходив у кіно, дивився фільми на касетах й тинявся кав'ярнями. Сам він пізніше назвав це крутим письменницьким існуванням. Назад він повіз зошити, списані від руки так, що розібрати почерк було важко. Друкарка Лінда Чен витягувала з цього текст і давала коментарі. Фінальний сценарій на 159 сторінок був готовий у травні 1993-го. А історія Вінсента про те, чим Європа відрізняється від Америки, прийшла в «Кримінальне чтиво» просто з того часу. Квентін Тарантіно — один з авторів, методи розповідати історії яких, я додав у ґайд «Сторітелери». Як він тримає напругу за допомогою розмов — все там. Забрати собі: https://storytellers.simonchuk42.chatgpt.site/

У Litosvita триває реєстрація на бестселер-програму «Курс письменницької майстерності» ⚡ На вас чекають 9 лекцій, 5 практичних занять та індивідуальні фідбеки лекторів, неформальна розмова із Сергієм Жаданом та public talk від випускників із кейсами виходу книжок у топових видавництвах. Ви навчитеся: • системно генерувати й розвивати ідеї для текстів, використовуючи різні техніки креативного письма; • обирати жанр і форму для своєї історії та враховувати жанрові очікування читачів; • будувати сюжет, композицію та конфлікт, щоб історія мала логіку й динаміку; • створювати переконливих персонажів, продумувати їхню мотивацію та розвиток протягом історії; • працювати з мовою, розширювати словниковий запас і використовувати різні мовні засоби; • писати природні діалоги й монологи, які розкривають персонажів і рухають історію; • редагувати власні тексти, бачити структурні та мовні проблеми й доопрацьовувати рукопис; • готувати рукопис до подання у видавництво, писати синопсис і розуміти принципи роботи з редактором; • долати творчі бар’єри, підтримувати мотивацію та перетворювати письмо на регулярну практику. Лектори і спікери — Сергій Жадан, Марія Титаренко, Ростислав Семків, Богдана Романцова, Ольга Войтенко, Катерина Близнюк, Олена Кузьміна, Катерина Щадило, Ольга Дубчак, Марія Олекса, Галина Листвак. Старт — 13 жовтня. Навчання — онлайн. Усі деталі та реєстрація: https://litosvita.com/writing З промокодом in book we trust ви отримаєте 10% знижку. #promo

Різниця між скрінами — 4 місяці. Це мій інстаграм: https://www.instagram.com/storytelling.guy Регулярність та хороший контент приносять органічний результат. Більш детально розповів про це все в годинному відео, де поділився своїм шляхом, помилками, тим що працює, як це робити і так далі. Це не покроковий ґайд, а більше розмова людини з людиною, з купою інсайтів, важливих (як на мене) думок і порад. Зараз придбати це відео можна за найкращими умовами: https://secure.wayforpay.com/payment/tenka

​У «Престижі» Нолана щоденник — теж фокус. А глядач у ньому доброволець із залу У «Престижі» фокусник читає особистий щоденник свого суперника. Нарешті можна зазирнути за куліси: не слухати сценічні обіцянки, не вгадувати, що заховано в ящику, а прочитати думки людини, яка знає секрет. Проблема в тому, що щоденник теж може бути сценою. Фільм Крістофера Нолана розповідає про суперництво двох ілюзіоністів — Роберта Енджера й Альфреда Бордена. Кожен хоче розгадати метод іншого. І це далеко не професійна цікавість: знання тут — спосіб перемогти, принизити й отримати владу. Тому будь-яка нагода дістатися чужої таємниці притягує їх як магніт. Далі — спойлери того, як працюють щоденники. Борден у в'язниці читає щоденник Енджера. А всередині цієї історії Енджер розшифровує записник Бордена. Виходить минуле всередині минулого й читач усередині читача. Один чоловік розбирає чужий текст, інший розбирає його текст, а ми намагаємося зібрати з цього правду. Ця форма, до речі, прийшла з книжки: роман Крістофера Пріста, за яким знято фільм, теж написано як щоденники двох фокусників. Саме тут форма створює небезпечну ілюзію близькості. Особистий запис здається менш підозрілим, ніж репліка, сказана ворогові в обличчя. Нібито ми отримали те, що ніхто не писав для аудиторії. А якщо запис ще й довелося розшифровувати, він здається буквально здобутим: за нього заплачено зусиллям, отже, він має чогось вартувати. Та складність доступу нічого не каже про чесність змісту. Енджер довго підбирає шифр до записника Бордена й нарешті дістає ключове слово — «Тесла». Він їде за океан шукати винахідника. І лише дочитавши до кінця, бачить, що Борден звертається прямо до нього: записник йому підкинули навмисно, а «Тесла» — лише ключ до щоденника, а зовсім не до фокусу. Щоденник Енджера закінчується так само. Він звертається до Бордена, який сидить у камері, читає ці сторінки й чекає страти за його вбивство. Обидва писали для суперника. Коли щоденник звертається прямо до того, хто його читає, міняється статус усього документа. Те, що виглядало приватною розмовою із собою, виявляється повідомленням для конкретного адресата. Читач нічого не викрав. Щоденник писали саме для нього. Брехня в діалозі зазвичай змушує переоцінити того, хто говорить. Тут доводиться переоцінити ще й власний спосіб читання: чому ми вирішили, що щоденник автоматично означає щирість? Хто пообіцяв, що його написано заради правди, а не щоб керувати чужою поведінкою? І ми тут знаємо рівно стільки, скільки персонаж, і робимо ту саму роботу: з'єднуємо уривки, шукаємо ключ, радіємо поясненню. Тому викриття б'є і по довірі до героя, і по задоволенню від власної кмітливості. Нам не сказали «повір». Нам дали самим дійти до висновку, який комусь був зручний. ## Фільм як фокус «Фільм написано за принципами того, як працює фокус. Наша оповідь грається з глядачем. Ми розставляємо акценти в історії так, щоб відвести увагу людей — саме так, як це робить фокусник», — розповідав сам Нолан. Щоденники показують цей задум у роботі: ми дивимося туди, куди нас спрямували, і водночас почуваємося незалежними розслідувачами. Звідси не випливає, що кожен показаний спогад треба вважати вигадкою. Пастка працює більш тонко: правдиві подробиці теж можуть працювати на хибний висновок. Щоб керувати увагою, не треба підробляти весь світ. Іноді досить приховати, кому насправді адресовано розповідь. Для сторітелінгу це різниця між загадкою й роботою з довірою. Загадка питає: «Якої деталі нам бракує?» Робота з довірою додає друге питання: «А чому ми взагалі вважали ці деталі надійними?» І друге здатне перевернути перше без нових персонажів і раптових правил. Енджер і Борден хочуть бути тими, хто бачить крізь чужі трюки. Саме тому їх так легко спокусити обіцянкою прихованого знання. Глядачеві пропонують те саме задоволення — відчути себе тим, кого не обдуриш. Нолан при цьому наполягав, що грає чесно: «Якщо переглянути фільм удруге, ви скажете: я мав би здогадатися!» 📝Придбати ґайд «Сторітелери» 🎬Підпишись на game of stories

Жінки частіше зазнають травм в автомобільних аваріях: як Volvo перетворила архів аварій на історію про тих, кого не бачили тести У 2019 році Volvo запустила E.V.A. — Equal Vehicles for All — і відкрила для індустрії частину знань із десятиліть досліджень реальних аварій. Сильний хід кампанії — вона починається не з автомобіля й не з обіцянки «ми найбезпечніші». Вона показує сліпу пляму самої системи: стандартні підходи до випробувань довго орієнтувалися на усереднене чоловіче тіло, тоді як реальні дані виявляли різні ризики для людей іншої статури. Наприклад, для жінок. Історія будується у три кроки: 1. є люди, яких гірше бачить стандарт 2. є архів реальних зіткнень, що робить проблему видимою 3. є рішення — поділитися висновками, аби ними могли скористатися інші виробники. Тобто Volvo ставить себе не в роль героя-рятівника, а в роль свідка, який відкриває доказ. Через це працює й назва Equal Vehicles for All. Вона перетворює технічну бібліотеку на незавершену суспільну історію: безпека ще не «для всіх», але дані дозволяють вимагати покращень. https://www.youtube.com/watch?v=M47fd7MMMds 📝Придбати ґайд «Сторітелери» 🎬Підпишись на game of stories

Коли Стівен Кінг тільки починав свою письменницьку кар’єру, він писав перші книжки, поставивши машинку собі на коліна — нормального столу просто не було. І тоді він пообіцяв собі: колись, як вийде, у нього буде величезний стіл. Вийшло. Він купив собі монструозний стіл і поставив його посеред кімнати, як і мріяв. Саме в ті роки він пив так, що про роботу над «Куджо» не пам'ятає майже нічого. Коли він кинув пити, то вирішив ще викинути той стіл. Натомість поставив маленький у куток, а посеред кімнати зробив вітальню — і туди почала приходити родина. Своє правило він потім сформулював так: став стіл у кутку й щоразу, сідаючи за нього, згадуй, чому він не посеред кімнати. Життя не обслуговує мистецтво. Усе навпаки. Стівен Кінг — один з авторів ґайду «Сторітелери». Як він вибудовує свою роботу над текстом — усе там. Забрати собі: https://storytellers.simonchuk42.chatgpt.site/

​Три кроки, за які «Дивні дива» перетворили різдвяну гірлянду на мову У третьому епізоді першого сезону «Дивних див» Джойс Баєрс розвішує в будинку десятки різдвяних гірлянд, малює на стіні абетку та намагається говорити зі зниклим сином. Ця картинка стала візитівкою серіалу. Але найцікавіше в ній інше: сцена крок за кроком вчить нас правилам спілкування з надприродним — і обходиться без жодної лекції про Виворіт. Творці шоу Брати Даффери беруть річ, правила якої ми вже знаємо. Різдвяна гірлянда має світитися для краси й передбачувано блимати. Тому будь-яка її дивна поведінка одразу читається як вторгнення. Якби замість неї був вигаданий прилад із лабораторії, серіалу довелося б спершу пояснити, як він працює в нормальних умовах, і лише потім — що пішло не так. Знайома річ економить час на експозицію: ми бачимо аномалію раніше, ніж герої знаходять для неї назву. Спочатку електрика поводиться як слід чиєїсь присутності. Лампочки мерехтять, у телефоні чути дивні звуки, і Джойс відчуває: Вілл поруч, хоч побачити його неможливо. Це найпростіше правило: той, хто по інший бік, може впливати на струм. Серіал не просить одразу повірити в складну міфологію. Він дає один ефект, за яким можна спостерігати. Далі Джойс перетворює ефект на тест. Блимни раз, якщо «так», двічі — якщо «ні». Вона питає, світло відповідає. Випадкове мерехтіння отримує причину. І тут важливо, що героїня активна: вона сама будує інтерфейс для дива. Ми віримо Джойс, бо її гіпотеза починає давати результати, які повторюються. Просто «так» і «ні» замало. Тому з'являється стіна з літерами й лампочкою над кожною. Коли світло по черзі складає «RIGHT HERE» — «просто тут», — незрозуміла сила вперше стає мовою. А коли наступне слово — «RUN», «тікай», — той самий інтерфейс миттєво міняє функцію: був доказом життя, став попередженням про небезпеку. Напругу тут піднімає точніше повідомлення, а зовсім не дорожчий спецефект. Кожен крок тримається на попередньому. Спершу глядач приймає можливість сигналу, потім — відповіді, далі — коду. Серіал не стрибає одразу до речення на стіні, бо тоді воно виглядало б як авторський дозвіл на будь-яке диво. Нова можливість виростає з уже перевіреної. Як із новим інструментом: спочатку одна кнопка, потім комбінація, нарешті повідомлення, яке змінює поведінку героя. Автори ніде не пояснюють абстрактно, як співіснують два світи. Вони показують людину з конкретною потребою — знайти сина — і дають їй інструмент із чіткими обмеженнями. Світло може передати присутність, відповідь, літеру. Але воно не може обійняти Вілла чи повернути його додому. Саме це обмеження й створює драму. Якби зв'язок був повним, сцена втратила б біль. Гірлянди несуть і емоційний конфлікт. Для Джойс вони — доказ, що син живий. Для Джонатана й решти — ознака, що мати не витримує горя. Той самий факт підтримує дві несумісні версії реальності. Глядач поступово стає на бік Джойс, бо бачить, як система відповідає на її дії. Експозиція тут одночасно розкриває світ і ізолює героїню. Netflix розповідає, що декораторка Джесс Роял розвісила гірлянди на стіні декорації й разом з електриками серіалу зробила пульт, з якого кожну лампочку можна було вмикати й вимикати окремо. Технічне рішення повторює драматургічне: щоб хаотичне мерехтіння стало повідомленням, кожен сигнал мусив бути керованим. А режисер епізоду Шон Леві згадував, що Вайнона Райдер у цих сценах плакала десять годин: «Десять годин вона втрачала рідину через сльози». Нове правило світу найкраще запам'ятовується, коли герой відкриває його заради термінової мети, перевіряє, розширює й одразу впирається в межу. У «Дивних дивах» на це пішли гірлянди, банка фарби й мати, якій ніхто не вірив. 📝Придбати ґайд «Сторітелери» 🎬Підпишись на game of stories

Тренуйте мислення та створюйте захопливі історії. Забрати ґайд «Сторітелери»: https://storytellers.simonchuk42.chatgpt.site/