Храм поезії (🖤)

Нова лотерейка тут https://www.instagram.com/p/DLHcSTWNFEl/?igsh=MW1hbXVhcmhzbXR3ag==

Лю... І на кожне моє: "люблю", Я чекаю твого: "я теж". Ніч вколисую говірку, Скоро папороть зацвіте. Та шукати не треба, бо Все, що треба, ми вже знайшли. Відкорковуй терпке вино, Поговоримо. Ти мовчиш. Але тиша на двох – тепло, Таємницею огорта. Напиши мені – хай в рядок Ляжуть сумніви й почуття. Можеш віршами, я зловлю. Чи заявами — ось печать. Чи за руку в безлюдності Потримай. Серед всіх дзеркал Оберу те, в якому світ Розгорнувся красою див, Де назустріч ідеш мені. Де ти завжди мене любив, Огортав заказковану, Не питав, чи триматись меж. І на кожне моє: "люблю", Посміхався: "тебе я теж". 23.10.2024 @olesya13r #репа

🌇 Листування 🌃 Вітаю, друже. Сьогодні кепсько. У небі гучно, у стінах – страшно. Я дуже радий, що ти в безпеці, Хоча заблизько руїна княжить. До тебе нині мої дітиська Майнули знову, прийми, мій любий, Допоки ворог літає низько, Плює підступно сталеву згубу. Скажи, як справи, і що там з мером, Новин багато, не все встигаю. Летять до тебе мої кур’єри, Листи та хмари до хати з краю. Вітаю, милий мій старший брате, Вокзал працює, відкриті двері, В моїх готелях відсутні ґрати, Чого не скажеш про вікна мерій. Але як чесно, давай про інше, У мене нині спекотні чвари, Це просто грози, вони тихіші, Та після шквалу я – нечупара. …Тримай, будь ласка, оту навалу Плечем дніпровим від нас чимдалі, В моїх будинках міцні підвали, Але ти знаєш, вже кілька впало. Вітаю, Львове, молодший друже, Мої Ворота тепер сталеві, Ніколи я не бував байдужим До кави, пива та диких левів. Люблю всім серцем, плекаю волю, Ніколи, любий, війни не бійся – Монахи міцно тримають зброю, Стоять гармати в твоїх обійстях. У твоїм серці – моя держава, На Святоюрській – палає світоч. Давай робити потрібні справи, Нехай гуляють веселі діти. Вітаю, Києве невгамовний, Слова смакують, як та цукерка, Сплітають рейки районні грона Та над Подолом зоріє церква. Люблю всім серцем, пиши вдостачу, Заходь новими людьми на свято. Бажаю щастя, мостів, удачі Та перемоги нам всім завзято. Червень 2025 р. #збірка_Місто_і_Вітер ***

Коли вечір без світла знову завершує зливами, Коли роутер не працює та змовкають чати, У тебе з'являється час бути нарешті щасливою, Заснути раніше. — Це також гарний початок. Тих змін головних, що вплинуть на все другорядне. Тим омріяних змін, про які ти читала в романах. Тримає, напіврозряджену, тебе пристрій зарЯдний. Лягаєш раніше — тому й прокидаєшся рано. І вперше за стільки часу ти знов полюбила ранки, Легке прибирання в квартирі, поки є світло. Від лютого світ твій постійно розширює рамки: Навчилася навіть сонечко відчувати в зеніті. Сильна й смілива, розкішна, яскрава, ніжна. У силі духовній тепер серед друзів перша. І приходить до тебе вночі листопадова свіжість, Фінішують гештальти, які ще були незавершені. @kozynetspoetry #олександр_козинець

Друзі, завтра плануємо нову лотерею. Треба терміново підтримати збір Вероніки https://t.me/c/1718515598/3050 Тому розраховуємо на вашу участь 🙌

порадьте ідеальну тему для конкурсу)

що в тебе над головою? птахів сліди, голосні та приголосні, не німб, а ямб. ти такий красивий, сміливий і молодий, іще теж називаєш господа на ім’я. а ось ти уже біжиш за високий смог, за далеку правду, фальшивий спів. бо раптом відчув, що не станеш богом чи хоча б — ​напів. і тому я тебе несу на своєму горбі, у хребті несу, а тебе нічого не радує, бо тебе нема. та якщо я сестриць вигадала собі, то й тебе — ​змогла би. Ірина Сажинська #ірина_сажинська

/// канцона для свічки я завжди хотів тобі розказати стікає осіння гроза у блискучі канавки ріка спокійна іде а під нею вулканисте дно розбиваються тисячі спраглих до сонця свічад то асфальт мерехтить намокрілою спиною листям опалим — ці тривожні жовтаві овали мені так нагадують портрета непевний початок я завжди хотів тобі розказати над будинком стоїть міднокрилого янгола тінь хтось один хто сьогодні хитнувся і ледь не зомлів не знайде в кишені ключа а дістане натомість пір'їну з опаленим кантом я завжди хотів щоби ти одчиняючи двері на хвилю застиг і впівоберта блимнув до мене точеним листочком обличчя і чудна твоя постать що радше нагадує свічку залеліла між сотнями інших іде на розбіг міднокриле створіння на ніжних іскристих ногах на даху топить наморозь і захлинається піснею і слова з його рота от-от набубнявілі вислизнуть — я вже руки підставив — заплáчу а ти — заспіваєш Ада Єлагіна #ада_єлагіна

Що твоє серце, б'ється чимдалі швидше? Дім — не фортеця, тільки сорочка вишита. Грішна — не грішна, нитка життя напише, Скільки тих сорочок у степу залишено. Тіні на фото. Хмари спадають з неба, Тут найцінніше — те, чим колись погребували: Відблиски у воді, над водою верби, Кола, що залишає гроза травнева, Пасмо волосся, яке напинає вітер, Мрії, в які так легко було повірити, Соняхи, що збираються у суцвіття, Плити холодні та імена на плитах. Що моє серце? Стука водою в шибку, Тихо стікає, малює собі прожилки, Блимає і гуркоче, стихає швидко. Що моє серце? Хоче жити. @seredovyshche #середовище

* Ночі такі, що чорти із них чавлять вино Сирена співає п'яному саксофоністу І вічність, наче велике веретено Проколює фіолетову шкірку міста У пазухах б'ються об ребра серця І душі гойдаються, мов у колодязі відра Останній тролейбус іде до Сирця Крізь вікна вовки виють на вітер Тонка і в'юнка у сирени рука Бери цю зелену долоню й не бійся Під повнею повниться сріблом ріка І ниткою в'ється під лебедину пісню Веретено зупиняється - от і все Сирена співає - і починає плакать Саксофоніста звуть Одісей ...останній тролейбус іде до Ітаки Марина Пономаренко #марина_пономаренко

📖 Контурні карти 📖              Присвячено військовим поетам сьогодення Якось йому наснилось, що світ – це начерк, Контурний атлас невимовлених теренів, Десь серед цегли, покрученої неначебто, Між чорних ритмів нічної згуби Він розпізнає тембри – Напевно, труби. З того моменту шукатиме власний вихід: Контурні карти усюди, між стін та літер, В смальті серед лабіринтів старого Криту Та в будь-якому бетонному лабіринті. Рваним пунктиром намічені чорні карти Між териконів, термітників, терабайтів, Серце спеклось в теракоту, стоїть на варті Фальсифікацій та вимушених фальстартів. Кажуть, поетам живеться на світі хистко – Кожного хочеться сенсами захистити. Десь біля Щастя, а може, що в іншім місті, Він розпізнає трасуючі ритми змісту. Якось йому наснилось, що світ – це нарис, Ледве намічений контур реаліори, Десь проміж ліній знебарвленої полярності, Між хижих криків добра та лиха Він відшукає нору, Він знайде вихід. *** a realibus ad realiora – від реального до більш реального, у філософії символістів «реаліора», або «те, що реальніше» – переважаючий ступінь реальності, найреальніша версія реальності. Цей прикметник часто використовується як іменник через латинське джерело слова та відсутність аналогів, тому що «надреальність» не зовсім відповідає контексту. *** Вірш написаний на конкурс Ліги Поетів від Дому Культури. @worldscrossroads #alldoroga

Неведимки, одягнуті в піксель, Біль в ядрі закопали під мантію. Нас дратують невдачі, як піксі. Світ за дріт затягнула ця манія. Заховалися в рамці за стінки, Та четверту не виб'єш ударами. За нас Мебіус рухає стрічку, Де на плівці життя стало кадрами. Відкриваємо з вірою вікна, Що крізь сітку покине фрустрація. Не забуде акваріум рибка, Як не бий скло калічене пальцями. Нас Медуза пильнує постійно, Німі литки не встануть наказами. Ми ступаємо кроком без тіні, Лиш на плитки із білими знаками. Зачекалися схожої ниті Із цих ліній мережі кудлатої. Поки внутрішнє, голкою в сіні, Зшили з ліні та всипали латками. Форт пробили невдалості стрілки Та пробіли втискаються ранами. Білі бліки замінюють ліки – І в кінці ввімкнуть синій екранами. @max_plan_ko #планко

*поки вистачить рим* повна кишеня жетонів жменями сипати їх жебракам аби ж сам не жебрачив на кордоні особистості де тінь кидає камінчик і розходимось мов темна вода — колами відлунюємо один в одному там там там пульсом прихованих ліхтарів, де маяк ріже небо шматками долі бери будь яку тобі завжди більше щоб між ребер завжди повітряний коридор вільний від зазіхань на жовтогаряче світло щоб між місяцем і наступним роком не загубилося жодного спогаду жодного слова що клала тобі в кишеню а я їх більше не бачу — надто вечір і стоять стрункі палять по черзі димні цигарки однією з них була я тягнулася до примарного світла танула пальцями об холодне скло зверху до низу так гарно триматись долоні що зір затеплиться колись швидше його відлуння ковзне жовтим сяйвом розсиплеться посеред кімнати зможеш зібрати тут тут тут зігнувшись у три погибелі хоча задимленому прикордоннику вистачило б і однієї @viknapoetry #єва_верле

* Вінниця моя улюблена, земна і космічна водночас. Квітнеш масивними алеями пишних каштанів... Білосніжно усміхаєшся, обіймаючи аркою-дугою кожного зустрічного. Привітно запрошуєш до парку імені Леонтовича — на теплу та затишну розмову. Стихаєш у читальних залах бібліотек, вдихаєш спокій сторінок, гортаєш тишу, слухаєш поетів, які промовляють не до розуму — до душі. В галереях — сучасне мистецтво дихає в унісон, зазирає у вікна майбутнього. У театрі Садовського сцена мерехтить емоціями у ритмі пристрасті, тут глядач — не свідок, а учасник дива. Музей-садиба Коцюбинського зберігає світло минулого та живить сучасність. З верхівки Водонапірної вежі відкривається краєвид, що охоплює невидиме з низів: видко Південний Буг, виблискують крони церков, житлові будинки гудуть, мов хрущі, вітаються новобудови, а стара архітектура зберігає мовчазну велич. Перлина Поділля, уквітчана сакурами, íрисами, півоніями — от-от розкриєшся новими барвами й ароматами. Фонтани шикуються в ряди й салютують, феєрично підстрибуючи, не відлякують ні допитливих качок на набережній, ні щебетливих пташок з острівця Кемпа. Проспект Космонавтів спиняє буденний скепсис і змушує на хвильку помріяти про галактичні пригоди. Мурали, розкидані містом, наче візитівки, — запрошують у міжзоряну подорож. Лісопарк дихає глибиною: губиться час, сосни шепочуться з дубами й березами, а стежки ведуть у спогади перших юних зустрічей. Вишенське озеро ковтає сонце, розтікаючись надвечірньою палітрою літа. Блакитні трамвайчики вже сплять у колисці вінницького депо. Плити з неоновими графіті танцюють брейк-данс — далекі від спокою садиби Пирогова і буденних роздумів. Кремезні скелі Сабарова над ніжною річкою тягнуть за руку на незаплановану прогулянку. Вінниця — вибраниця моя улюблена, квінтесенція міжгалактична, місто, в якому пульсує моє серце. @Khvyliastyi_notatnyk #оксана_лихогляд

Самотньо загину я серед болота: крекочуть ропухи, дурманить багно. Напевно дурний, та тікать неохота: бо рано чи пізно знайдеш всеодно. Я знаю: ти з тих, що горіли на площах, що вночі сідлають зловісно мітлу. Ти з тих, хто в неділю не піде на прощу. Із тих, хто чарує...Ти та, у кому я тону. Дивився я в очі твої попелясті, неначе загруз в трясині почуттів: тонув і тонув... Не твоєї я масті... Та жодного разу, ще взір не одвів. © Ірен Нокс @yapenumbra #вірші

Новини з дому: моя племінниця тепер не Сонька, а Софія. Новини з дому: Софія самотужки почіпляла свої малюнки на стіну в себе в кімнаті Новини з дому: Софія почула старезну пісню Леді Гаги, і тепер ходить по хаті і співає АЛІЯНДРО АЛІЯНДРО Новини з дому: Софія прокинулась від звуку градів та говорила сама до себе що рускіє стріляють а їй не страшно. Новини з дому: Софія танцювала на дитячому святі. Новини з дому: сестру додали в чат майбутніх першокласників, бо Софія скоро піде в школу. Новини з дому колись були взагалі не про гради Тоді Софії було три І вона була Сонічка @zgasla

Змолоду бережи свою лють, подруго Поливай її іноді, як невибагливі сукуленти Коли світ стане розбитим і подраним, Твоя лють буде тобі скелетом Твоя лють буде велична, чиста, істинна Вона захистить тебе, наче панцир Ти будеш її замість хліба їсти І переминать задубілими пальцями Зліпиш із неї дракона, що палитиме ворога І боронитиме твої рідні вулиці й площі Твоя лють тобі обійдеться дорого, Та без неї вийшло б іще дорожче І тому твоя лють цінніша за золото Вір у неї, наче у бога, подруго І тому бережи свою лють змолоду Змолоду - і до останнього подиху Марина Пономаренко #марина_пономаренко

на літературниках прозу читають тільки мразоти (і ще ті, що пишуть як мразоти, але думають, що святі) збираються в підвалі чи бібліотеці, самі собі пастирі й вівці, в кожного в кишені смерть — не метафора, на плечах не зірки, а пагони графоманства. читають прозу. довго. без повітря. з пафосом. з кавою в паперовому стаканчику. всі «на глибині», але хтось забув перевірити — чи є під ними взагалі вода. прозу читають ті, хто не вміє мовчати між словами. ті, хто в кожному абзаці ставить себе і називає це «спробою говорити про травму». ти сидиш у куті, п’єш дешеве вино з етикеткою «Бессарабія» і знаєш, що справжня проза — то коли мовчиш про війну, бо інакше знову заплачеш. а не оце: «Іван підвівся. В його серці жила темрява». тьху. мразоти обов’язково згадують Ґолдінґа, цитують Кортасара, жбурляють Підмогильного, як м’ясо для інтелектуальних псів. але коли просиш їх назвати хоч одного живого поета — тиша. бо поезія — то для тих, хто вміє проговорити біль, а не тягнути його, як рюкзак із ноутом і власним Его. на літературниках прозу читають тільки мразоти. бо поети або мовчать, або вже вийшли курити і не повернуться. ніколи. @kudlatyy #кудлатий