Храм поезії (🖤)

З айстрами згаслими    гірками настрою Котяться дні в листопадовий ранець. Ти ніби з паствою —    котики ластяться, Згладити синуси осені прагнуть. Проблиску жодного,    мелиться жорнами Десь серед висі для негури розсип. Кинутим жолудем    мчала пожовклими Стертими в попіл надіями. Досить. Думи закреслені    кину із плескотом, Погляд потрапить під силу тяжіння. Шлях перехрестями    ще не завершено. Що як тривога покличе: «Біжімо!»? В яблунь із грушами    суконьки струшені. Теплиться літо у банках з повидлом. Поки корпускули    світла запустяться Скарбом таким поживлюся. Чи вийде? Цінно, насправді-но,    як хтось нагадує: «Ось, у тобі це осоння космічне». Вірю — зі зґардою,    сили одягнені. Ті, що у ньютонах тільки не злічиш. Світ за лаштунками.     Чи там відлунюють Ночі, наповнені жахом? Сумнівно. Навіть озвучені     втратили в гучності. Це ж не у них все у вирвах і мінах. Фокуси зміщую.     Кігтиком-місяцем Дряпає плечі нав'язлива втома. Хай вкорінитися,     вкритися нитями Спокою справа примарна. Та встою. Темними мурами,     тінню похмурою, Тупотом трепетно тиша крадеться. Створюю люмени,      з ними занурююсь Далі збирати майбутнє по скельцях. Цитати в порядку появи: Дарина Дворецька (Кропивниччина) Вікторія Васьківська-Либідь (Черкащина) Олексій Каркачов (Кропивниччина) Оксана Самохліб (Полтавщина) Юлія Масюра (Полтавщина) Єлизавета Кобилянська  (Кропивниччина) P.S. Ще один вірш із семплами. Півфінал Ліги поетів

я б нічого й ніколи раніш, я б нікому без власного кореня, куреня, дому з такою першою тобою вгору дивлюсь тепер на сонцеясний зорепад а там білизна ночі на краю балкону ти авангардною ходою Йоко Оно скидаєш з плеч повільно оборону і ми у двох танцюєм невпопад ти ж бо у мене віриш стопудово й уся тривога камнем кане в воду покинувши нас в сутінках ранкових щоб більш не повертатися назад

Твоя сатинова спідниця манить так немов ти відьма, донька люцифера. І стегна рухаються в такт твоєму плинові. Бруківка гнеться під копитами. В твоєму вишкірі зубів чаїлась смерть, зневага та розпуста. І легкий шалик з ситцю розрізає ніч. Рудими пасмами вогню до сраки плелися дві гадюки. І розквітало восени моє кохання до Ліліт, немов палка любов кота до шарудіння листя. #24

Нарешті можу поділитися віршем, який написала на Віршометрію💔🙏 Автор: Ольга Далабожак (Helga) Тусклі дні... Хмари впали обличчям у цинкові білила, розтеклися по небу болем, яким я скоро відчайдушно захлинатимусь... Комфортна, занудна стабільність причаїлась в кутку моєї скромної кімнати. Виганяти її чи затанцювати з нею танго? Охх... Якби ж я знав, що в найближчому майбутньому жадатиму вхопити той несмачний, але свій шматочок рутини — закружляв би, безсумнівно, у п'янкому танку навіки... 22... 22... 22. 11... Чомусь листопадове бордово-золотисте пальто перестало мене зігрівати... Я відчув поблизу запах фатальності... Здавалося, що він роз'їсть моє тіло зсередини... Мої легені більше не схожі на солодку рожеву вату. Вони, мов засохле віття, яке воскресне або загине... Закинув рюкзак на плечі. Звичайна поїздка до дому. Виповз нарешті з автобуса натомлений та пригнічений... Кілька в'ялих кроків — і я потрапив у пастку, в яку мене затягували щосили чотири постаті, поки батарейка супротиву не розрядилась... Ось вона — бездонна чорна безвихідь. Страх розпелехав моє каштанове волосся. Від Раху не втекти... Смиренно поклонився долі, зацілував її палаючі губи... Потиснув руку далекій-далекій дорозі — вона повела мене до понівеченого, заплаканого Сходу, який чекав мого тепла, мого турботливого зеленоокого погляду... Вибиті вікна закинутих домівок. Рефлексія замість вечері з побратимами... Розляглися банки із закислими вишнями... Дзеленькотять порожні пляшки від пива, ніби повідомляючи про тривогу. Розхвилювалися штори — шурхотять, благаючи про благодать у Всевишнього... Страх поступово кам'яніє. Голос у моїй голові відлунює статичним оптимізмом і бархатним самозаспокоєнням. Заніміло запрошую у гості реалії — хай розростаються на плантаціях моєї зрілої душі... Даю дозвіл. Закутавшись зеленоохристою пеленою, продовжую битись чолом об донецький краплаковий захід сонця... Каяття бродить степами... Вислизують мої настояні думки: "Я пробачаю собі... Пробачаю свою неслухняну кохану, зіткану з лавандової сентиментальності, еротичності, гріховності... Більше не обпікаюсь її неконтрольованими слабкощами. Вибачаю тобі, моє життя, за емоційні гойдалки, які влаштовуєш! І ти вибач мені, що обожнюю кататись на них... Я вірю — обов'язково повернусь до рідної буденності: торкатимусь її шалено і безперервно. Розчулено глядітиму в подерте, заплямоване дзеркало. Чи впізнаю своє відображення? Навряд чи... Я інший. Трансформований. Змужнілий. Трохи здичавілий... Я стійкіший, хоч ще іноді ниє вразливість, ховаючись у старенькій кишені..." 22.11... 22.11... 22.11— мулятиме до кінця мого життєвого шляху, повертаючи знову і знову до моменту зародження лиха, яке переламало кістки моїй... психіці-крихітці... 02.12.25

слухай, прикол в Кореї на похорони і весілля приносять однакові вінки тільки на похорони з білими стрічками а на весілля з рожевими смішно, правда? що вони роблять з вінками після весілля? прикрашають ними квартиру, як нагадування, що треба кохатися, поки живі, поки знайомі знову не принесуть вінок, тільки вже з білими стрічками? якось ми з татом їздили на кладовище, і я кажу йому - якщо я раптом помру раніше тебе, ти ж потурбуйся, щоб пам’ятник у мене був нормальним ніяких дурнуватих написів нехай там мій вірш напишуть і ніяких вінків, краще дерево посадити воно буде відраховувати роки після мене, нарощуючи кільце за кільцем тато, здається, був в шоці стрічки весільного вінка рожеві - кольору любові і маркетингу, може, їм ще дарують рожеву машину і рожевий будинок, як у Барбі, і вони потім живуть довго і щасливо на пластиковому рожевому дивані стрічки поминального вінка білі - як хмарка, яка відносить на небо, де все залито білим світлом, як глазур’ю, і де малесенькі рожеві немовлятка очікують відправлення на Землю, щоб там отримати свої два вінки - рожевий і білий © @buryanpoetry instagram.com/buryanpoetry * кілька років тому я жила в Кореї протягом року. цей вірш - мої враження про корейське суспільство. про те, наскільки суворо вони повинні дотримуватись правил, щоб їх приймали інші, і про те, як відрізняється їх штучна картинка напоказ і реальність. #хопта

я сьогодні почула, жінки у дворі говорили: на сусідньому домі замерз уночі херувим. прокидаюся вранці — над ліжком з'явилися крила. наче факт, що це дар і не можна кидатися ним. але вірші несеш покірно, супроти волі, і, коли пощастить, скидаєш, немов баласт. заговорю з тими, у кого немає долі, і вони розкажуть, що нині усе гаразд. що іще до весни пів місяця, що і шрамика не залишиться, що коли доживеш до мареця, то зима уже не примариться. відкажу: я сюди приїхала, бо мені так звеліла віхола. а хіба я говорю з духами, щоб змагатися з завірюхами?

мені дали вихідний: шоста двадцять, автобус на харків. але довелося їхати в піксельній куртці — свою цивільну напередодні забув у автівці колеги. дорогою хтось дивився на мене і куртку, а хтось не дивився. вдома вона повисла у тамбурі на гачку: шкіра мамонта, трипільська розшита сорочка, кольчуга з берегів рейну, прекрасне ніщо олімпійця. маючи плани на день, ще зранку один скасував: у дівчини перший день місячних, отже — ніяк, за всього бажання — ніяк. тобто, лишався андрюха. ми з ним зустрічались поблизу його квартири: кудись далі йому незручно. взяли по каві — для пива було надто денно і недоладно. показав йому дещо з чернеток, погодився, що його зауваження влучні: він хороший читач і сам непоганий поет. текст містив достатньо відвертих подробиць, але ми з андрюхою якось здавна не говорили про наших жінок (точніше, моїх — бо в нього вона одна, і та — у іспанії з сином). він делікатний друг, — з ним можна все ж про ідеї, а не про людей. потім до кнайпи зайшла компанія — троє чоловіків. я не роздивлявся в деталях: здається, були у чорному, а не в оливі, й, схоже, без жодних понтів типу там гармінів, — але всі все чомусь зрозуміли. нитка бесіди ще трималася, з колонок у закладі ще долинала my personal jesus. раптом андрюха дістав двісті гривень, покосився, додав ще сотку, — я прикинув, що це за мій фільтр та його рістретто. поклав готівку на стіл: — розрахуєшся, окіч? — та ладно. біжиш? — побіг щось почав набирати у чат, не спиняючи погляд. назад я поїхав у іншій куртці — брунатній, придбаній в день завозу в хумані. по селу нам можна і треба ходити в своєму. та, з маленькими прапорцями, лишилася у прихожій. демісезон. 6-7 жовтня 2025 р.

буває так, що голос обернений до сонця ллється в мені сипле радістю першого поцілунку, наче першого снігу бо все, що вперше дотикається до вічності Хтось схожий на тебе витягає мене з темряви малію від кожного неба в тобі, від кожного дотику тепла-тепла твоя рука піднімається у височінь Хтось схожий на мене вчиться знімати луску й простягати себе вразливу з усіма гранями, виточками й рубцями ось, візьми @novakain_poetry #оля_новак #новакаїн

Друзі, це сталося! 🔥 Ми починаємо всеукраїнський відбір на World Poetry Slam — найпрестижнішу світову платформу для слем-поетів. Це шанс заявити про себе, вийти за межі локальної сцени й зробити реальний крок до міжнародного визнання. 💥 Як все відбуватиметься? Перший тур — онлайн. Реєстрація відкрита з 1 по 31 грудня. Обирай своє місто — Львів, Київ, Одеса або Харків — і змагайся за те, щоб стати одним із 16 учасників регіону, які навесні виступлять у другому турі наживо. Переможці регіональних етапів зустрінуться у всеукраїнському фіналі. А далі — шлях веде на Європейський чемпіонат в Австрії у листопаді 2026 року. Твій голос може прозвучати далеко за межами України — і все починається з цього кроку. 💥 Як взяти участь? Запиши відео до 3 хвилин, одним дублем, без монтажу, фільтрів та обробки звуку. Обличчя має бути добре видно, голос — чіткий і розбірливий. Жодної музики, спецефектів, реквізиту чи костюмів. Виняток — військова форма для чинних військовослужбовців/ць. Важливо: ❗️ Заборонено використовувати мову ворожнечі, дискримінаційні вислови, пропагувати насильство чи нетолерантність. ❗️ Тексти мають бути власні, не переклади і не чужі поезії. Ми хочемо почути твій справжній голос — сильний, чесний, живий. Якщо тобі є що сказати цьому світу — саме час говорити. 🔗 Лінк на реєстрацію тут. 💎 Яйця драконів

1. Вірш замість присвяти Не буває сумних закохань, просто інколи, якщо довго ходити засніженими вулицями, пригадаються давні казки. Ми так мало були разом, що, здається, минула ціла вічність, і тому: Тобі. Аттила Могильний пі.ес. як же мені це подобається

мéне, тéкел, пéрес як воно? жити з живими мерцями. їх тисячі зляканих. дні пораховані, місто втонуло у тиші, лиш поспіхом вибіжить перший агнéць (на заклання). згадали, що помилка виживших – вижити, власне? бо далі – ще гірше, там коловорот із гріхів затягатиме в темінь, у сутінках кола ворожих думок не розгледіти сутності кари і злочину. руки закуті у треморі. суд не стикався раніше з такою проблемою, свідчити – складно. якщо проти себе – то вдвічі, світ чи ти – хто переможе у битві? скалічений, кайся! досадливо змахуй руками, повідай про казуси… казку. до самого шéолу бігтимеш, мов від прокажених, вище і швидше! чи… вистачить? всі вже у виграші, випадок стане всесвітнім потопом – і винищить важіль, що зрівнював праведне-грішне, як пірʼя з залізом. важко відчути різницю. а щось виправляти – запізно, бо спогади, мрії, що довго виношував – зрадив, засліплений повністю. рідкісний птах, замордований в клітці, він вичавить голос чи стихне назавжди? не чуєте? ви чи оглохли? байдyже. остання краплина значущості стане гнилим абортованим плодом пізнáння у роті свині, що підклали гостям на бенкет Валтасара. @poetkapilotka #квазарцева

Балакати про Балаклаву можна до появи цитринового бублика на небі,         |         v до першої везучої мушлі на браслеті,         |         v до сапфірового шкляного круглячка, якого відмовилося ковтати море,         |         v до пісочних пряникових веж від форту Буаяр,         |         v ключі – в коротких джинсових поторочених шортах з китицями.         |         v до розпеченого гамака та рожевої креветкової шкіри.         |         v до щасливих виштовхуючих ямочок на обличчі набережної,         |         v до чудернацьких сонценосних окулярів,         |         v до дрейфуючих дредових хвиль та гладильних дошок серферів.         |         v до яскравих гірляндових риботату,         |         v та скарбів-камінчиків, які розгубили химеропірати.         |         v – Будемо пірнати із Пітером Пеном у приголомшливі пригоди разом?         |         v – Так!         |         v Тоді приготуйся, ми будемо багато балакати про Балаклаву. 10. 12. 25.

Трошки погрався з Gemini. Треба кращі запити давати, щоб прикольно вийшло)

[Жінці, важливій і плинно чужій, присвячую] Альмаґро звучить достатньо інтимно, аби крутити це слово в голові по десять тисяч разів на день. Альмаґро, Кастилья, на захід від Валенсії. Без виходу до моря. Чи я вигадую собі новий інтерес? Можливо. Але я думаю, що я про вас думаю.

Наклади турнікет на поранене місто, що дихає кров'ю і димом, Розбери всі уламки будівель та тіл, що хотітимуть помсти довіку; Залишайся в безпеці (якщо вона є), не підходь надто близько до вікон, Ти живий, отже мусиш себе вберегти і я знаю де вихід, ходімо! Генератор гарчить і ти геть не почуєш сирену чи серію вибухів, У затемненні вулиць підеш навмання до примарного прихистку смерті; Всі підвальні підказки на мапах життя нерозбірливі, майже затерті, Ти сьогодні — уламок земних помилок, ти війною й тривогою видухлий. Напиши повідомлення в чат зі своїх, перевір чи усім пощастило, Задонать свою каву тому, хто щоночі дає тобі право на завтра, Все що маєш сьогодні — надію на сон і ще трохи життєвої мантри: Все минуло, я тут і мене ще не треба збирати всього по частинах.

світ коробка з-під сірників сірий створений лиш за сім скільки потрібно світла аби вистачило на всіх? сірка та крихта агресії чирк! і крайній уже зайнявся пальці-гноти ланцюжком тягнуться до найближчих розрахуйсь на один-два-три мить і чийсь дім горить охолонь, друже стежка із попелу зазвичай веде в нікуди ти притягуєш полум’я тож варто змінити полюс на ніч та сніги ходи сюди тепер ти найпалкіша з усіх зоря падай я зловлю всі уламки а ти засинай заметіль накриє по вінця і нарешті нутро охолоне бавитись твоїм серцем ніби занурити опік у воду слухай цю колискову поки жару стає все менше ти точно мені подякуєш якщо коли-небудь прокинешся

Все завершиться тут, в паралельній лінії часу. На березі, де нікому немає місця після шторму і бурі. Море втомилось гарчати звіром. Лежить біля мене, бешкетний затихлий кіт, лизькає шрами: старі й ті, що ним залишені. Шепоче вибачення на вушко, щоб ніхто не почув. Берег пульсує солоною, вогкою тишею. Навіть чайка не потривожить, боїться цієї голості. Живоплітом із водоростей спогад про крок сповитий. Споглядаю розмитий обрій, куштую на язиці слину прибою, губ металевий присмак. Глянеш із відстані: ніби й не берег — відображення у воді. Нетривке, минуче. Хвиля підняла з дна найболючіше: випалені човни, загублені імена, вицвілі фотографії, вкриті хрусткою сіллю. Тепер навіть вітер обходить боком, наче я — перезрілий пагін, прадавня мати світлого всепробачення. Бачиш? небо розбилось навпіл, у розломи вростають краєм скалки нового місяця. Кожному по окрайцю. Зупинися, постій. Як воно, жити без горизонту подій? Форма зникає, заповнює мною простір, трансформуючи болі у коми, рядки і літери. Берег зшиває себе у ціле, до неба зростом, шорсткими грубими нитками. Камінь, кинутий ненароком, сягає дна. Залишайся на самоті. Сонце тріпоче колами по воді.

Dead_line  Наші життя складаються з мертвих ліній. Можливо, через це ми всі такі неживі? Ось і сонце зійшло на сході, А ось, дивись, Жовтіють На сірому неба тлі Ліхтарі. Ще одна ніч стискає день У кожурі Упущень. Давай, розпиши плани На три дні. Ти такий ”вільний”, що зумів Себе всього Запхати У лінії погаслі І сумні. Ти такий “недруг” системи, Що сплатив вже Податки У термін - все, як треба, Як в усіх. Ти такий “бунтівник”, слухай, Підіймаєш Цей галас Лише у своїй дивній Голові. І прямуєш далі й далі. З вогню строків Збираєш В колекцію досягнень Кольори. Наші життя складаються з мертвих ліній. Можливо, через це ми всі такі…? (с) Аделіс 08.09.2025-10.09.2025 #вірші_Аделіс

Вітаю з Різдвом! 🌟 Бажаю домашнього затишку й святкового настрою! Принесла вам під ялинку розсекречені файли команди суддів Грандбатлу: тиць сюди 🎄 Неймовірна суддівська сімка: 🏆 Андрій Мальва 🌹 Дарія Кондратенко 🎬 Ваня Шевченко 💙 Синьоока 🪄 Ніла Ревчук 🎙 Елвіс 🎭 Анастасія Пармезанка ДЛЯ УЧАСТІ в третьому сезоні Грандбатлу потрібно підготувати декламацію та ЗАПОВНИТИ ГУГЛ-ФОРМУ: https://forms.gle/M9ZGs3EhuGxAT2u58 Чекаю на нові заявки до 3 січня включно #грандбатл @virshoplitkarka

Порто війну завжди береш з собою тягнеш її у валізі через польський кордон у краківському аеропорту літак виїхав на траву що спричинило колапс хижо згадуєш про шістсот дронів і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент у Порто я тричі чула повітряну тривогу хоча де ПОРТО а де тривога ліниве містечко на березі океану потягається як кіт на сонці йому не личить війна але кому вона до лиця? «Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно». «Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь — Бед нʼюз — якби там літали ракети». здається ти вже надломлена війною надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст до будинків з плиткою з азулежу вузеньких вуличок та натовпів туристів згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: — Чи тут був прильот? — А ось тут? — Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот думаю тому в Харкові немає натовпів туристів тільки воєнні кореспонденти та інші охочі роззяви до війни зазвичай її ховаєш далеко але іноді соромʼязливо дістаєш розправляєш приміряєш до неквапливих міст і поспіхом засовуєш назад війну однаково несеш з собою але ось парадокс чимдалі від кордону тим важче з нею скоро повернуся бо несила вже Ольга Новак #новакаїн #оля_новак