Храм поезії (🖤)

стільки ніжності, що її тільки взяти й виплакати стільки туги, що серце беруть судоми скільки треба кричати в небо, аби докликатись? якщо вимкнули світло — хто залишається вдома? сміх, як зоряний пил, осідає тобі на вії тиша кинутим звіром шкрябається щоночі у війну продовжують жити — хто як уміє тільки як врятувати того, хто цього не хоче? бездоганні герої, що навічно лежать у трунах дні народження, на які збираєтесь на могилі я колись читала, що люблять зухвалих і юних та ніхто не казав, що вони зазвичай загиблі. Надія Глушкова

Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати. Цей вітер з полів південних бере у облогу місто і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати – він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати. Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти. Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі. Так набувають сенсу зустрічі випадкові, колись давно пережиті. Так виростають ріки з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі, робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові. Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші, свої обживають ніші, а сни обживають душі. І ще не стає тепліше, але не стає холодніше. І люди стають простіші, якщо не стають добріші, і обживають що можуть, але стараються дуже. З непевних і темних видив викреслюються предмети, дерева на запахи з кухонь сходяться звідусюди, такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети. Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти, і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду. Катерина Бабкіна #бабкіна

Дякую за все, Маестро! Сподіваюсь, ви відправитеся до Білого вігваму 🙏🏻

каже - давай поговоримо. сідає спиною до стіни. такий великий, змучений, згорблений, наче світ йому затісний. очі в нього старі і прозорі, погляди непомітні. вона думає – краще б йому кричати чи знавісніти. він відсахується, коли вона торкається його ліктя. вона боїться спитати – раптом він відповість. раптом виговорить їй прокляття або молитву. раптом заплаче страшно чи загрозливо зарегоче. раптом розкаже їй щось, чим вона буде снити. щось, від чого тепер зривається посеред ночі. раптом перелічить імена побратимів та друзів. і згадуючи, посміхатиметься – спокійно, немов дитя. руки у нього чорні, міцні, натруджені. руки у нього тремтять. завжди тремтять. вона слухатиме – так уважно, так переконливо. і від кожного слова у цій кімнаті гірчитиме. він щовечора каже – давай поговоримо. і мовчить. Тетяна Власова #таня_пише

Пиши мелодійно як молодий Тичина і вірно як пізній Пиши в казармі як Тарас і ховай за онучею в чоботі Пиши яскраво як Симоненко бажано також недовго Пиши помираючи щодня мов Леся до речі, он і її могила за парканом хочеш подивитися? Пиши рішуче у тюрмі мов Стус і молись, щоб твоїх тільки не чіпали Пиши потужно як Хвильовий але лиш спробуй убити себе менш естетично нам має подобатись цей перфоманс незалежно від часу Пиши про війну мов Гончар навіть якщо пощастило не бачити її на власні очі Пиши на коліні Пиши у траншеї Пиши на складі тактики та амуніції яку ще відпирати до ранку від чужої крові Пиши попри обставини Пиши попри втому Пиши бо ти крихітна частина механізму цієї спільної ідентичності Тільки ніколи не пиши у людських умовах - прісна страва без приправи Тобі ніхто так не повірить Сильних не підтримують а випробовують Це тобі скаже кожна кураторка з міжнародної сцени де почувається ніби вдома Так багато трагічних випадків що аж стали стратегією Бо давно не у віршах суть цієї нашої літератури А у ціні кожного слова яку скоро не буде ким платити Олена Герасим'юк

=+= любий, від дому лишилося пекло: пам'ять, фундамент, фіранка світ, де я відбулась, як людина, наречуть по-сухому: "збитком". смерть волого шепоче мені на вухо словами Віктора Франкла: "першими ламались ті, хто вірив, що все закінчиться швидко". в кишені у мене є паспорт, там чітко написано, хто я. хоч десь хай побуде істина, бо спогад уламком стертий. хтось каже: "терпи ж бо! подумай хоч раз головою!" мій рівень терпцю знеструмлений від даху до кінчиків нервів. (У) країна вирує у пеклі: від вибухів стаємо хоробрими, один у полоні стрáху, інші — в молитві під зливою ГРАДів. мабуть, дуже просто бути богами добрими, надто розпачливо й боляче лишатися справедливими. любий, ми втримаємо більше разом: ти — зброю, а я безсилля. переможемо й іще одне коло у Данте треба просити!.. у держави нині криваве свято: воля й правда означає весілля, ми господарі тут — не гості, й визначаємо, кому бути ситими. @revanta_notenough #revantapoetry

Я йду по чорній вулиці на чорне світло чорні машини виїжджають на чорне шосе. В чорному небі металеві чорні птахи втім я не можу розгледіти їх. Хто тут? Хто ви? Як вам? Намагаюсь почути власне серце воно зроблене із металу як ті птахи. Пахне землею і пахне вогнем на тротуарах лежать чорні люди вони намагаються нам щось сказати притуляюсь до одного: не дихає. Посеред чорного озера вистрибують п'ятеро чорних рибин на крихти чорного хліба. А серця власного я далі не чую не чую. Моя любов ховається в бомбосховищі і як закінчиться повітряна тривога зима тіні тиша забери її. Тепер я розумію про що співають The Rolling Stones. Ми потрапили в пісню ви бачите те, що і я? Я шукаю червоні двері яких насправді немає я закриваю очі і бачу лиш чорні сни. No colours anymore і want them to turn black. Максим Кривцов #кривцов

зазирни у мій зломлений всесвіт: (поворот не туди чи невдале сусідство?) так склалося, знаєш так вийшло… я – дорога без пункту призначення. я – політ, що не має квитка й пункту А… я – мати дітей своїх слобожанських просторів й степів. поки квітнуть, живуть і приймають їх західні сестри і співають колядки і щедрик і… мене ранять чужі, не шкодують і недблять! промінь матері тане в калюжі, яка утворилась від сліду ворожого танка. ви не купите таку саму і на місце моє не пришиєте латку. Лучка стоптана… Світанок гасне… © ольга ритик *Лучка – степ без краю, зелені луки і тп, а також зазначення старої назви міста Сватове – Сватова-Лучка *Світанок, як образ Луганщини, бо вона – світанок України #вірш #текст

Мене обіймає листя і твої SMS-ки... У вересні небо пречисте, Немов перед Другим пришестям. Жар-око уламками літа У серце амурно влучає. Мигдальні на присмак ланіти — Смачні макарони до чаю. Фаланги рятують ключиці Від клітки вечірніх морозів. Знаходжу у віршах ключ ниций, Що спека у осені просить. Звичайно, дощі-арбалети Дістануть намочені стріли. Та твій поцілунок — від смерті, Мій щит-рятівник — твоє тіло. Мій подих мандрує волоссям, Мій поверх до відчаю шостий. Мій погляд затримався в росах Світанків очей вінценосних. Раптово наряджене місто Готове кохання розвèсти: Мене обіймає листя І твої SMS-ки... @real_dobrutskiy #добруцький

++ на літературних фестивалях часто запитують: де ваші українські ремарки та гемінґвеї? їм відповідають: вони на позиціях, в окопах десь у Бахмуті чи біля Авдіївки. їм відповідають: вони на плацдармі лівого берега, вони штурмують посадки, сміються на заправках ОККО поїдаючи хот-доги, запиваючи сосиску фантою або спрайтом. але ніхто насправді не знає де вони геніальні поети? де вони геніальні прозаїки? де, насправді, вони? а вони в чистилищі на землі. човгають ногами в болоті, йдуть крізь дощі, копають, збивають, чекають. вони засинають на небесах, засинають кладучи голову на мрії свої ніби на подушку. вони дихають та прислухаються ховаючись в лисячих норах в тріщинах-окопах. вони кладуть небо на свої плечі й всю важкість землі, своєї землі, несуть далі. і ніхто не називає їхні імена. поки вони живі вони нікому не потрібні крім друзів та рідних, крім волонтерів та побратимів. і коли запитують: де ваші Нобелівські лауреати? відповідь очевидна: мертві. вони в землі за яку воюють поети з великими серцями, вони в землі дихають і відчувають той зв'язок поколінь де ворог один і той самий вже чотири сотні літ. лиш би не зупинився часу лік. лиш би вижив хоча б один. хоча б до весни. а там літо - там буде легше, як мінімум не так холодно. і коли небо стирає почерк, коли слова зникають, коли не пишеться, а лише відчувається, коли наближається… великі серця зупиняються. час зупиняється. в небі імена їхні називаються. Валерій Пузік #пузік

У світлі обговорень шкандалю навколо Геймана, якась кількість дівчат в стрічці діляться неприємним досвідом, коли до них активно, м'яко кажучи, приставали якісь відомі люди, про яких так і не скажеш, що мудак, але виявляється що да. Начитавшись цих історій (і до купи ще кількох про згвалтування + кейс присівшого на 12 год Ктиторчука тощо) маю сказати, що мені дуже пощастило у юності не відповідати стандартам конвенційної краси – це не вберегло мене на сто відсотків від харасменту, але вочевидь дуже знизило кількість таких підкатів. Зараз, до речі, кількість підкатів виросла, але тепер у мене є сильне розуміння власних кордонів, півтора роки занять кравмага і здоровенний НІЖ. Оце мене в коментарях питають, чи не ідентифікую я себе раптом, як хлопця. Шо і сказать, в ретроспективі можна оцінити, що я все життя принаймні не ідентифікую себе, як дівчину. І не в останню чергу причина цього, якщо замислитися – той факт, що дівчиною в суспільстві, повному впливових уйобків-гвалтівників, бути просто неприкольно. Краще бути кажаном, гелікоптером, бігендером, агендером, супергендером і просто "оцим непонятно шо". Це не гарантія, що тобі не полізе в труси якась мразь, але хоча б якийсь тому запобіжник. Маю сказати, що немає ЖОДНОЇ жінки, яка б в розмові із нею про харасмент сказала би "таких випадків у мене не було". Насилля із сексуальним підтекстом зазнали 100% жінок, із якими ми це обговорювали – так, не всіх гвалтували, але пропозиції сексу за кар'єрні плюшки, хапання за сраку в автобусі чи чудернацькі приколи від фізрука в школі це типу стандартна практика жіноцтва. (Є, звісно, і інші, впливовіші причини, чому я пишу про себе в даному каналі в чоловічому роді, але то довго і не дуже цікаво; візьмемо за робочу версію із кажаном, вона найближча до істини).

Папір в дефіциті Тиша навколо така постійна І по кутках зачаїлася пліснява. Папір в дефіциті - пиши по стінах. Пиши, скільки треба. Пиши, скільки вміститься. Кожен кахель липкий і чорний. Місяць наколотий кимось на ґрати. Усі катування закінчаться, щойно Ти все перепишеш словами неправди. І час буде плакати десь в коридорах, І стіни вбиратимуть сльози по краплях. Проси свою Гідність лишатися поряд: Боротись - важливо. Боятись - нормально. Неправда спотворюватиме почерк, Буде розлюченою й брутальною. Але мовчання - найбільший злочин, Папір в дефіциті - найгірше алібі. Неправда ламатиме ребра і зуби, Випльовуй, викашлюй усю пропаганду. Хтось повинен по той бік цензури Рано чи пізно дізнатись правду. Хтось все одно зрозуміє, що чим би Ти не виводив розлючені букви, Слова повинні бути такими, Щоб їх неможливо було забути. Слова повинні проникати за межі Ворожих судів і фальшивих кордонів. І хай тут від тебе ніщо не залежить: Ні вчора, ні завтра, ні навіть сьогодні, Хай навіть ти сам не тримаєшся купи, А дні, що тривають, стають тільки гіршими, Правда у тому, що весь світ не купиш, Бо там, де є стіни, Завжди будуть тріщини Оля Дубрівук

Все! Всім дякую 💛🖤

Вісім номерків в наявності

Хто купить в Олі номерок, В житті у тих все буде ок. А хто примножить номерки – Без суму житиме віки!

Вітрами заплутаю гриви коням, вплітаю в думки твої одержимість мною і всім, що мене нагадує. Несвідоме і виворіт. Скрізь і ніде. П А Д А Й На поясі Арди жди — принесу перстень Долі. Настане кінець Епохи, в котрій ти мене не знав, чекав пробудження. Не шукай зерна розбіжностей. Хай світло оминає нескінченна ніч. Мені під ноги стели тумани, стану нагородою або трунком, танцюй під мої пісні, лови поглядом легкі рухи, блукай тарпаном курганами, де житиму, доки не знайду нову домівку десь в переддень Нового року, якщо під шапкою-невидимкою не зникну, бо я – дика ельфійка. Вільна! Не приручиш. Не спиниш. Лишишся зі мною вічно молодим. Лише не ступай на свій берег, бо розсиплешся на прах: коли повертається час, Я З Н И К А Ю @olesya13r Верлібр переможний в парі, пройшов у наступний етап, конкурс "Зима близько", тема: фентезі. Писала під псевдонімом Туата Де Дананн #репа

Лотерейка https://www.instagram.com/p/DE15pYNtk3Z/?igsh=b3A1b29kaDQweGY= номерок 40 грн💛🖤

А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом. Диявол, Маріє, керується єдиним правилом — він вводить тобі під шкіру мед і олово, він пришиває тобі до тіла своє серце й голову. Ходи тепер з його головою, дивися його очима, Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина. Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш. Залишишся з тим, у що віриш, себто, із тим, що маєш. Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса, в легені йому залито вогонь, в очах йому тане бронза, шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину, влаштовує перестрілки й вуличну різанину. Приводить до себе вночі золотих китаянок, топить в затоці їхні тіла на ранок, вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу, просить віднести, записує на шпалерах адресу. І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі, ці невагомі згортки, ці конверти гарячі, зношував серце під улюбленою футболкою, пробивав собі шкіру його циганською голкою.   Але мене завжди рятувала твоя увага, тримала твоєї любові липнева спрага, боронили твої дерева, що снігом покрилися, наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця. Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами, з нашими голосами, з нашими снами. Він має справу з шовком, він тримається суші. Що йому наші біди, що йому наші душі? Йому ніколи не знати, як ламається голос від розмов із тобою, як висихає горло від того, що ти мовчиш, як виростають рослини й гояться шрами від твоєї світлої слини. Що він може знати в своїй майстерні? Наші співи для нього — такі нестерпні. Наша запеклість для нього — така противна. Відсутність віри для нього особливо дивна. Сергій Жадан #жадан

Замерзла земля ховала мовчки в собі секрети. Затихлі поля стояли. Подих німої смерти злочинним поривом торкався тіла через кожуха. Дитячі плачі згасали, кволе зітхання. Не слухай! Затиснуті міцно пальці несли картоплин пару. Додому б добігти вчасно не можна, щоб упіймали. Нехитрий пожиток цей - пряма дорога за ґрати. За п'ять колосків учора нас почали вбивати. Сусідів, за мішок хліба, вислали до Сибіру. Покаятися б на сповіді, Бог у таке повірить? Та церкву в селі спалили нелюди ті червоні. Під серцем дитя завмерло, ненависть у долонях. Паркан для перепочинку, пам'ять все закарбує. Нащадкам я перекажу: знайте своє минуле. # листя трави #пам'ять

Вечір спускався на місто повільно, ніби це шовк. "Важко боротися із порожнечею, я пішов!"- Останні слова твого ангела. До біса, нехай. Запалиш цигарку на кухні, кинеш в ранковий чай. Зима впала білим під ноги, нікуди тепер йти. В заметах усе довкола, цей холод як мінімум до весни, а, може, навіть до літа. Кажуть, треба перетерпіти. Бажання - хильнути келих чогось з етиловим, натомість каву в порожній шлунок вливаєш силою. Блюєш. Ці спогади. Мозок стерпіти не може вже, знаходиш в ванній спочатку бритву, а потім ножиці. Летять полиці, флакони й фотки, фіалки з вікон. Запах кориці, скло на бетоні і голос тихий: "Розплющ повіки! Ніхто не вартий, щоб через нього збавляли віку!"- Вечір спускався на місто повільно, ніби це шовк. Справжній Ангел від тебе, насправді, нікуди не йшов.