Храм поезії (🖤)

І тільки там, де знов замовкнеш, там, де рухаються в темряві нещадне уміння пам’ятати й не прощати і сила називати це життям, де зріє гнів, як хліб у щедрий рік, лише - багряно, як синець чи слива, там добре видно, хоч би і згори: ти не фальшивила. Де сто доріг, заклятих на перетин, осудливо шумлять, цілодобово, з ним доторкнувшись зовні та зсередини, вже не питаєш, що таке любов. Вона врожай. Людський зброділий сік, його довірча - всоте - ферментація. Мовчання ходить колом. Повертається. Цей світ гучний. У ньому стільки всіх. Де місяць понад лісом, як замок що не впускає ув органну залу - озвешся, і затнешся, і замовкнеш. Бо не брехала. Катерина Калитко

🎙Декламатори аудіодобірки: «Осака» — Elvis «Норд-ост» — Андрій Мальва і Гортензія «Оранжерея» — Ваня Шевченко та Олена Галунець «Метаморфоза осені» — Артем Ельф «Ісус казав» — Олена Галунець і Юрій Іванов «У пішакових декораціях» — Ісус Чорній «Гвіздок» — Андрій Мальва #плейлиствіршопліткарки #трекипереможців @virshoplitkarka 🔽

«він» — у списку її згубних звичок. заборони такі спокусливі, манять до себе полум'ям. пройшла усі попереджувальні таблички — на усіх прочитала його ім'я. зупинятися треба вчасно, щоб не підсісти. міра загубиться, тільки на нього гляне. плутає, вабить, наче якась нечиста — і вона уже власноруч вириває яму. падають удвох, як вилізе —  пощастило. сонце встає — отже треба згадати про домінанти, зібрати речі, зібрати себе по частинах, зібратись із силами і забратись зі стін кімнати. порушення правил до роз'їдання зубів солодке, спробуєш раз — і немає шляху назад. правильні рішення зазвичай викликають ломки, бо неправильні надто довго збуджували азарт. на столі залишається непотрібний список, в і н — рівною лінією закреслені літери. ранкове сонце підіймається високо, кімната потроху наповнюється світлом. @beshkket

"Мелодія гітари на піщаному узбережжі" Тихий шурхіт. Накотилася хвиля. Злизує свіжі сліди на піску. Пальці торкають струну. Музикант обернеться на всевидячого сліпця, Розкриваючи світу часто більше Ніж власне "я". Чотири октави — весь світ вже в руках.  Південь. Емоції.  Північ. Думки.  Захід. Люди. Схід. Тіло.  Полюси. Зовнішнє. Внутрішнє.                                    Сім:                           нот.          днів.                         кольорів.             морів.                                                            континентів.                   Коло вічності й миті.  То мажор, то мінор, тихі й гучні  акорди — ллється і ллється мелодія. Бринить.                    Завмирає.                                      Дихання.                      Відкриваються очі.                       Гармонія в істині                                   Чи                       Істина в гармонії ?  Очі всевидячого сліпця — покликання.  Прокладають шлях до прозріння.  Море злиже сліди, а мелодія може бути жива. Кажуть: "струни душі" — не дарма. Гітара була невидима…  ( Lady Y♡ Ярослава Т.) https://t.me/zakohana_u_misto

У Всесвіті великому, в Волоссі Вероніки, Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал. Потрібно було кущ знайти, який різноманітні, Прості або зі смужками, суцвіття випускав. Із кольорових квіточок робили потім зілля, Щоби волосся підлітка отримало тих барв. Я розповім вам про сестер, що виросли й зустріли На двох один важливий день, коли їх час настав. Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок, Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій. Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива, Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій. А інша більше мовчазна та витримку залізну Постійно мала й як вода у повний штиль була. В дорогу вони рушили не рано і не пізно, Та щось були напружені як ні одна струна. В думках перебирали все, якими ж кольорами Вже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб. Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами, Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав. І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили, І по ковточку випили, а далі диво лиш, Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі, Вже обрамляли контури двох вражених облич. Бо що б не улаштоване було для нас спочатку, Все буде відфільтроване крізь дії та думки, І написати власну ми картину щастя здатні, Під настрій підбираючи відтінки залюбки. Оксана Приходченко instagram.com/oksana.prykhodchenko

Космос, що не має кінця. Космос, що спостерігає за нами. Космос, що відштовхує нас, Відштовхує від напруги. Нульова гравітація, що розслабляє, Розслабляє наші нейрони тіла, Пам'ятаємо останній день на Землі. Десятий рік як корабель летить До напряму невідомого... До нового життя... Всі сплять кібернетичним сном, Згадуючи життя їхнє на Землі, Але я ніяк заснути не можу З-за думок темних, Про Землю втрачену, Де повітря було свіжим, Річки бігли у напрямки різні. Музика лунала від краю до краю. Але дивлюсь я на зірки далекі, Що проводжають нас До домівки нової, Де чекає відкриття. Нові раси... Нові країни... Нова природа... Нова віра... Нова надія... Нова любов... Але ніяк не покину і не забуду Любов на Землі. @poetry_2022

етюд у світі де риба їсть рибу краще бути людиною там де людина любить людину краще бути жінкою @slidyslidy

Вона ховає ексикати під рожеві крила, щоб відпочити від суспільства, покинути паноптикум. Кожна квітка — особлива, кожній — чорнильне вістря до паперу         із ніжним                   хитрим                         дотиком. Алергія на скляні стіни мине з першим ковтком прохолодного повітря. В альбомі розквітнуть нові фотографії... Передача почуттів вже не тормозить відповідно до обмежень місцевого трафіку. *Вони тримають фантомним теплом мої руки* Запахи розкладених у коло косиць пробивають наскрізь І не відчуєш, як відмерзнуть пальці, адже справжнє сонце засяє лише у лютому... В голові звучить лише її "Тримайся". @kildun4ikchanel

Оферта Ламати – не будувати, тож ламай себе об коліно. На обличчя – холодну воду, на тіло – холодні шмотки. Набивши голову ватою від сну в чотири години, думай про ту свободу, яку принесе хедшот. Релігійно чекай суботи, мужньо зціпивши зуби. Напивайся на самоті, заганяючи в себе сон. Допізна сиди на роботі, яку не любиш і бійся китів, як кожен порядний планктон. Трохи згодом почни палити і їсти всяку гидоту, усі шляхи самознищення – хороші. Не гребуй нічим. Дочекайся приходу літа. Зненавидь його, а потім – кричи. І це буде твоєю жертвою. Необхідність найнижче впасти – це ціна за кожнісіньке слово, вирване із душі. Бо страждання – твоя оферта. Подолай своє прагнення щастя. Зруйнуй себе до основи. Пиши. Ніколассон

завжди ношу в правій кишені ніж в лівій пакетик корму на випадок якщо зустрінеться мудак або хвостик місяць вже перегорів - пора виходити йтимеш ожиною - не перечепись йтимеш від мене - не обертайся шуму наробиш зайвого в кишені на штанах завжди ношу запальничку і старий шеврон, котрий вже не можна носити щоб заробити рак легень або розстріл поверхневість діалогів зводить щелепи нам обом тож ми просто мовчки знімаємо запобіжник, мовчки досилаємо патрон твоя черга йти крок у крок і дзеркально хмурити чоло ти як велика собака у внутрішній кишені завжди ношу (ніж)ність для тебе та ти не візьмеш її з руки в руках завжди вимочений у солі батіг віддячення - роздирає свистом повітря три удари за       мо              вчи @sunny_malaria

швидка вода з весен до літа збігаються; замість сердець — жменя дрібних корінців у наскрізній печері, звідки жевріє, хоч в лютому ледь не замерз, вогник червневий сходяться коло богині, що бачила ніч — смерті та сни, що прив'язані до депортацій: хто ти тепер, поки рідною мовою кличуть в час окупації? червень надвóрі; розхристані пасма ялин, поміж яких проглядаються локони срібні, водять і водять напитися — до води, поки не зимно, поки на шкіру не падає чорний пісок, поки богині не боляче від перевтоми боляче бачити тіней відтінки, що сохнуть вічно за домом, але мовчать — і куйовдять у мріях її, мешканку гір із часів колоністів Боспору, і вона бачила, як виривали коріння — чистка історій я, мабуть, навіть не знатиму, як це — коли знаєш, як пахне країна по той бік укріплень, пахне волосся природи, волосся богів — і нічим крити Юрій Ліщук

набір ще триває до 1 березня!

🌌 Я знайду тебе 🌌 – Я знайду тебе, братику. Ти живий, я це відчуваю. Пам’ятаю вогонь та хвилю, що рознесла нас По різних планетах, версусах та світах, По різних часах та життях, Пам’ятаю обличчя твоє за мить До вогню. Ти був спокійним, як космос. Хто вони? Я не знаю, яка різниця – Люди, рептилії, демони, павуки, Іншопланетні почвари, привиди чи потвори, Повтори наш урок – Я знайду тебе, сестро, Скажи це, я точно почую, Бо більше нікого нема, Не лишилося З наших. Світ вибухає – Я доросла, братику мій, Надягаю навушники, В них грає величний марш Загиблого дивного світу. Я доросла, я підіймаюся вище, Йду стежинами, Антигравітація серця мого Відштовхує будь-який шанс Не знайти тебе, Най тяжіння, що тихим сюжетом Сплітає світи у косицю, Дозволить зустрітися двом. Скажи, я почую… *** – Я знайду тебе, сестро, Ти наснилася нині мені, Йду вперед, Стій На місці, На місяці, На астероїді, На кораблі, На планеті, Щоби не розминутися. Або йди на зустріч зі мною, добре, нехай буде так. Ця галактика замала, Всі галактики замалі, тож чекай-но, Знайду тебе. @worldscrossroads #alldoroga

Ранковий донат, там ще трішки залишилось

Muscam ex elephanto facis Величного слона гойдає пустеля, ступні його хрестувато давлять сорокорочок, і й по сей крок — сейсмічнопридатний приборкати норов кількох македонських царів — він великий і впевнений, але ніщо не вічне: ні логіка світу, ні відчуття його сенсу. *** Гора-виделка ласує небом, кам'яні плечі омиваються антрацитовою кровʼю, доки блискавка зміїним зигзагом не посіче розсніжені схили, тоді алебардові вершини-зубці розпадуться і розкришиться кожен понівечений клик; Тихоокеанська порція мохінги сполошить приємним ароматом рецептори хоботу, та золотий дикобраз циклотворним явищем зітре усе в пару і поглине ту пару озоновий щит — так полишить світ свого мандрівника. *** Погляд холоне — Любові не вчать разом з Камасутрою. Слон припав стеблоносом до травʼянозеленої опори — біль вабить сильніше за пахощі трояндового бутону: "Кохання огрійливо привітається потім, коли вітер донесе до вух відлуння буддійських дзвонів." ...Та бутон зів'яв, а колючки назавжди лишилися в мочках пальців… і в них же згубилося кохання. *** Слону набридло мовчання з Його боку, тому і втопив в солоно-прісному золоті свого внутрішнього садху, дух якого остаточно стлів; Іржавою дошкою насмерть забив колись святу корову; станцював під руку з Калі-Югою струмком-калюжею між хмільних спаплюжених людською ногою шляхів до небесних куренів… і між них згубив свою віру. *** Слон і не слон вже, а бальзамований кар'єрист, що безвартісно розміняв на дрібʼязок свій хист... Слон не слон вже: став тим, чим завжди дМУХАв, про що ніколи не думав, кого ніколи не слухав… Завис між доріг, які назавжди сплутав. Під його ногою лише дрібка землі, в обіймах — невидимі колючки, в голові — ехо від Слова, котре був радо впустив до себе в душу. Тепер він маленький і втрачений. Тепер хобот — не хобот: хоботок. Ставицькі

А тінь виходить – густа, кремезна. Над нею – човен, під нею – весла. Дивися – зелень тече крізь вени. Сховай під серцем її для мене, бо буде витися, буде бігти, точити зуби, ламати кігті об кожен спогад, об кожен спалах, чуття загострить і гнів розпалить. Моя свідомість – піщинок тисяча: у вовчих хащах і норах лисячих я слід гублю, розсипаюсь, здрібнююсь, зрікаюсь звичок, імен і здібностей. Я розбиваюсь на сотні пазлів. Щоб стати полум’ям, мушу згаснути. Викидаю ключа, щоб знайти вихід. І хто б не кричав у мені, я тихо виходжу у ніч, у сліпе нікуди. Чорт забирай, я тут є і буду, скільки б світів у мені не розбилось, і начхати на виснаження й безсилість. Між словами – тиша – срібляста ниточка – ніч дзвенить в повітрі, як з льоду виточена, а зірки – кришталь – на соснових плечиках – а мороз зашкалює, і від вечора залишаються тільки уламки місяця, а під ними тіні гарцюють, бісяться, всі скелети з шафи виходять з мороком – не забудь купити бухла і колива. Тіні біжать, сторожкі і рвані. Лезом ножа видираю пам’ять з кожного нерва, трощу, випалюю. І нічого мого більше вже нема у мені. Я щоночі стою на краю безодні – у похмурих застиглих лісах підводних залишаю усіх – бо далі не можна. Захистити ще їх би. Від мене. Кожного. Хай горять яскравіше за зорі й промені, у цій темряві всі вони – голос полум’я, що до вічного дерева шлях освітлює, в безконечній зимі крапля сонця літнього. Я виловлюю з хаосу звуки й дотики, у прадавніх лісах сто стежок витоптую, заростаю гіллям, розчиняюсь у синяві, випускаю на волю страхи і сни мої. Стукотять колеса, земля йде вихилом. Липнуть руки, від страху спирає дихання. Знову потяг, і я у нім, наче в савані. І нічого мого більше вже нема у мені. І не вийти, не вилетіти, не вистрибнути. Десь між горами прямовисними опиняюся, поміж скелями. Небо сплавлюється, вистелюється синім холодом, болем, кригою. Я кричатиму, щоб не вигоріти, я шумітиму, щоб воскреснути під порожнім, бездонним всесвітом. @panopticonnn

Якби мені на плечі замість снігу впала можливість врятувати світ Ніби: — Ооось! Наш герой! Зовсім скоро він кинеться в бій! Я би склався вдвоє         Втроє Більше восьми не вдається... Після сотого разу сонечко шкрябає моє серце... А я лагідно ховаю його собі до кишені. Я не сонечко...я не вмію літати...мій останній сон був про мрію втекти зі шкільного свята І тримати тебе за мізинця. І я лоскотав піднебіння космосу Тепер ясно чому він чхав на нас і зірками розлетівся над куполом Трилітрової банки. Не кусай мої пальці...бо я знову опинюся... Зранку. І так, це та сама ніч перед Різдвом. — Де ти нипав чотири роки? Я складався до сотні, щоб зняти цілунок із мороку. І моєю останньою правдою стала історія про сплетіння мізинців. І варена бараболька. Недосолена. Пам'ятай, ми з тобою це пара синонімів слова "Галактика" І нам варто скотитися сходами до класу за парту І сміятися. Давай я прокинуся і буду тебе лоскотати. Витягну з вух клаптики солодкої чи то скловати. І не буду казати ані слова. Просто цьомаю. Ти казала... — Слово не горобець... — Але слово, це точно пташка! Бо коли воно відлітає, то спадають пір'їнки. З них народжуються історії про шкільну вечірку і першу спійману (за пальця) зірку. І якби я працював Я би точно був істориком... Писати про старе, артефакти шукати у спогадах. Але, знаєш Це не ще один вірш про сумну Нещасливу історію. Бо я не пишу про спогади. Я їх створюю. @maLvaaaaaaaaa

малюю  поезію  витинанкою  пристрасті. полюю на пахощі залишених  тобою слідів на орбітах  симпатії. дискутую із гáспидом про твої  вподобання. ти надійдеш до мене на  запах  убивчих рядків. @himernautopia