Храм поезії (🖤)

Пташечко Літо надихалось лютим: снігом стає деревій. Місто, що стало безлюдним архівом розтрощених мрій, димом малює фігурки всіх, хто тут жив і кохав, співом приглушує гуркіт, зривом якоїсь з октав. — Пташечко, що тут забула? Бачиш, навколо хрести? — В домі, хоч страшно та брудно, хочеться гнізда плести, і зашивати розриви, і повертатись до всіх, я ж тут так рано спочила під плитами двох поверхів. Янголів завжди замало там, де жорстокі бої. Місто, що стомлено впало, встане від співу своїх, з нотами світлих мелодій збудиться давній тотем риком могутнього роду, захистом скрізь проросте. Пташечко, дай мені знати, чи ти ще тут, чи не тут? Знаєш, як стало багато вільних, що гнізда плетуть. Бачиш, і я вже не плачу, чую не гул, а пісні. Падаю з лютим в обіймах на сніг. Олена Галунець @virshoplitkarka instagram.com/halupoetry #віршопліткарка #олена_галунець #галунець

💥 Збір коштів на антени для 5 ПКШР (Сумський напрямок). Ціль: 60К грн Недавно мені написали мої друзі з 5 ПКШР, яким ми з вами раніше купували мавіки, що ворог понищив їм купу техніки, зокрема антени. Антени дуже потрібна річ для роботи з дронами. Хлопці зараз безвилазно на завданнях і терміново потребують 2 антени (в серії фото таких антен). ⚡️ Вартість однієї – 30 000 грн. Щойно зберемо на першу, придбаю і вишлю. Про терміновість мовчу. Реквізити нижче. 💰 Куди донатити: https://send.monobank.ua/jar/4wejYijn6X 4441 1111 2140 3871 Paypal: veronikamovchann@gmail.com В коментах: "на антени" Ваша допомога мені дуже потрібна. Погнали!

моя киця відкрила новий збір, підтримайте, будь-ласка

Скільки часу мені знадобиться, Щоб зрозуміти, що в неідеальності Я — повноцінна. З товстими стегнами, З жорстким волоссям, З бажанням змінити світ І себе у ньому. І поки ти намагаєшся переконати мене, Що я цінна лише тоді, Коли продуктивна, І поки я гину, як зранена чайка, Як нервові клітини, що не відновлюються, Мій мозок мене переконує, Що Я зможу все. Бо все, що ти робиш — має у собі цінність, Але Не все, за що ти берешся, має зробити тебе сильнішою. 2024

Сліпими вікнами вдивляється у світ Будинок номер триста вісімнадцять. Там тиша розірвалась на шматки. Луна глуха відхрамова, бо дзвін Від стін відскакує вигнанцем. У нутрощах нічних затемнених кімнат Сидить старезний Дід і смалить люльку. На бороді не попіл – сивина: Втомився бути сильним, зачекавсь Нових людей, епох і духів. Жили-були... Народ. Всі вірили в добро. Тепер самотньо, дим і чай без цукру. Зима іде. Тепліших треба ковдр, Щоб вкрити все від холоду й хвороб, Звільнити світ від болю й муки. Самому все не так і все навкруг не те. Ялинка сяє, хто схова в коробку, Як час для свят і дарувань пройде? Дід гляне у вікно, стиха зітхне: Сніжить... і небо зависоке... У Вирій би, щоб огнений пурпур вдягти, Щоб світло тисяч літ, сам – білий лебідь. Та Білобог знесилів на землі, У боротьбі з пітьмою Алатир Втрачає сяйво – зникло плем'я. У Діда – меч з вогню і сокіл на щиті, Що рве на клапті зло і крає морок. Чи стане сил котити новий віз, Збирати збіжжя із достиглих нив? Ген дим від люльки тане скоро. Сліпими вікнами вдивляється у світ Будинок номер триста вісімнадцять. У темряві ночей старезний Дід Втомився рятувати... Йди на схід! Там війську світла треба сяйво... @olesya13r #репа

Вечір вичавлює сік із чорничних запасів, Глечик сметани не встиг небокрай заплескати. Спати лягайте, не бійтесь, нічник не погасне. Сон вже готує видіння веселі, строкаті. Хочете чути про чари чи справи звичайні? Щастя та смуток знаходять усюди причали. Їхні човни прибувають до серця зненацька. Добре, як є з ким радіти чи бурям пручатись. Гірка-нічник, що виблимує стокольорово, Це чарівний подарунок з далекого сходу. В ньому привільно казки караванами бродять, Я розповім вам одну, що про сили природні. Сонячний син, невсипущий, веселий Промінчик, Бігав по схилах, не знаючи втоми, зажури. Здалека гори, на диво блискучі, помітив. Доли, що поруч, вкривали узори ажурні. Дух авантюрний окутує пильність туманом. Так, що баюрами мчишся у справах незнаних. І хоч пригоди прикрасити можуть синцями. Та бездіяльність, буває, кривавіше ранить. Коло ставку осоки колихала Вітриця, Вербам заплутати коси могла непомітно. В час, коли ладно під зорями плесо іскриться, Промінь у мандрах до сяючих гір її стрітив. — Чи ти не знаєш секрет полум'яного краю? Вогнерозмаєм бескеди палають постійно! — Певно, Вулканова донька не спить, а все грає. Матір-гора відпочити давненько хотіла. Рушили разом на поміч Вітриця і Промінь. Град негараздів одну парасольку простромить. А як подвійна броня, то і вціліти змога. Правило це і для стін, як під обстрілом вдома. Швидко дійшли до скляної гори подорожні. Кулі з колиски злітають, виблискує скеля. — Донька у темені зовсім заснути не може! Тільки упевнено робить жаринки пекельні. Заколисати малятко взялася Вітриця, Листя у вальс увела, мелодійно кружляла. Промінь у ритмі своєму по небу носився — Мов майоріла з волошок та маків поляна. Очі заплющила донька під іскри кармінні. Як підросте, то й сама морок світлом замінить. Палахкотіти для всіх — не нагальна потреба. Бачити сяйво в собі — надважливе уміння. @literospletinnia #приходченко

47 Від тертя народжуються іскри та діти. У нас не розбризкується вже ні того, ні іншого. Повинність. По вині плинність. Оброк. Обірвані роки кохання. Звичка. Звитяга чеканити казку. Обручки колються. Метал втомлюється. Але розлучитися не можна. Діти у серцях носять нас парою. Що скажуть люди. Сивина в голову — біс в ребро? Ми ж для них легендарна  ідеальна пара. Соціальне служіння бути прикладом. Як стяг. Попереду кашляє старість. Самотність поодинці зжере нас швидше. Невмирущий егоїзм. Ти тільки мій/моя. Незгасимі ревнощі. Хтось інший називатиме тебе чоловіком/дружиною? І хто подасть граничну чашку води? Не дітям же накидати ту місію. У них онуки вигулькнули: колиски, брязкальця, памперси. Їм слава Богу. Тож доки смерть не розлучить нас. З огляду на екологію, кляту війну і як ти на мене тиснеш (буквально душиш) вже скоро. Всього якихось там десять хвилин. Для здоров'я корисно. Вічність. Боляче. Сценічно поойкати, вигинаючи заржавілий хребет. Виправдав-таки свою присутність у біографії шкільний театральний гурток. І не забути заплющувати очі. Для чого тебе розчаровувати? Не дай Боже, скрутить інсульт або вдарить інфаркт. Головне, не сильно ввійти в роль. Щоб ти не почав прислухатися до мого дихання, як минулого разу. По першому році спільного підводного плавання на питання "За що ти її/його любиш?" не змовляючись відповідали "За все!". На п'ятдесят першому ми обоє попунктно знаємо, за що саме. Параграфи цокають голосно-чітко, як кісточки на старій рахівниці. Їх кіт наплакав. Але вони життєво вагомі. Таки вгризнуло поперек. Як добре, що ти поруч і пам'ятаєш, де зачаївся "Живокост". Для чого людині рудименти? Природа збиткується. Або надіється. Звичка. Звідання чарівності карми. Краще вже традиція ставати у пригоді, ніж ненавидіти. А добре, що нам не вистачило тоді на двоспальний єврокосмольот. Терпіння. Тертя пізнання об уміння. Як же я тебе люблю. Ірина Білик #ірина_білик #білик

До дня народження Івасюка написав поезію, в які кожен катрен описує окрему пісню знаменитого композитора. «Душевність Івасюка» Мелодія тепла в пелюстці зійде, Веде життя незвіданим шляхом. Гучний акорд примушує тремтіти, Гармонія хвилює в серці кров. Мелодія юнацьких вільних прерій, І матір через горе у сльозах. Звучить героїв невимовний шепіт – Розчулений мотив навіє страх. Мелодія таємного світанку, Який промінням огорнув чуття. Знов зійдуться стежки до храму, Там давня радість, памʼятна хода. Мелодія як вервиця незрима, У ній благання ніжне простяглось, Що магію природи розбудило, Де в пісні хлопець віднайшов любов. Мелодія як прихисток для танцю, Тут вабить фарбами тонка душа, Ліричним шармом поглинає драму, Збентежених несе ріка добра. Мелодія зимового затишшя, Що опромінює зірками рай, Щаслива мить розгорне наші крила, І злетимо у небо – в тиху даль. Мелодія кохання без розлуки, Осінні спогади прощальних чар. Весняні дотики й сакральні злуки, Бо щастя стелить пісню поміж нас. ©️ Роман Лисенко

Ти забудеш мене Ти забудеш мене, коли місто засне, Темінь хутко сховає все світле. Поміж зайвих думок причаїш головне, Доки час все до крихти не витре. Ти забудеш мене, коли в небі зірки Перестануть для двох мерехтіти. Просто вітер-дивак робить все навпаки: Хмари вигнав, їм більш не зустрітись. Ти забудеш мене, коли клята війна В душу й тіло внесе корективи. Коли з чаші Грааля доп'єш все до дна Й тиха північ вбиватиме диво. Коли дзвони проб'ють, коли вигукне грім, Коли вкутає осінь в страждання. На холоднім стільці на балконі пустім Ти забудеш мене без вагання. І замовкнуть пісні, і годинник засне, Й заспокояться всі божевільні. Місто чорне вдягне, ти забудеш мене, А на ранок співатимуть півні. @real_dobrutskiy

Якщо Якщо ти боїшся птахів, зачиняй вікна, якщо ти – метелик, то не лети на світло, якщо ти – лисиця, то оминай капкани, якщо ти – старий, то бережи пам’ять. Якщо ти – риба, то обпливай човен, якщо ти – Прип’ять, то стережись Чорнобиля, якщо ти – криниця, не заглядай в себе, якщо ти – завис, то обнови сервер. Якщо заблукав, не ходи по нічних ущелинах. Якщо ти – війна, не пхай цивільних до черева. Якщо ти – ножиці, то відчепись від нитки: хто його знає, що Бог може з неї виткати. Якщо ти – ріка, не вір недолугій греблі, якщо ти – Адам, закуй у залізо ребра. Якщо ти – літак, то стережись Усами: хмарочос – це ніякий тобі не повітряний замок. Якщо ти – гора, не плюйся вогнем і попелом. Якщо налажав, не сип матюками зопалу. Якщо ти – авто, не лізь на зустрічну смугу. Якщо ти – ворог, то не прикидайся другом. @panopticonnn #іолана_тимочко #тимочко

Брунька тріскає – новий лист, Новий цвіт, новий пагін, Пташенят невгамований гамір. Ехом від порожнечі й ударів Відбивається сонця диск. Тане сніг, хай струмки бринять Голосніше сирени, А у пазухах дикої верби Прокидаються радості стебла: Не спимо та в руці рука. Більше світла та вітер стих, Ніч стікає світанком. Сходить лід, а річок берегами Засіваємо зілля, бо рани Лікуватимемо живим. Голосними дзвенить між хмар Синій дощ провесіння. Перші паростки ранків надії Під завалами відчаю – вільні Ми: зміцнилися, наче сталь. Брунька тріскає на гіллі, Промінь потемки ріже. Сила часто буває тендітна: Пробивають асфальт ніжні квіти, Воскресає любов крізь біль. 02.03.2025 @olesya13r

Те, що завжди зі мною Дивно як деякі речі часто буденні та неважливі у цьому крихкому, тендітному світі раптом виростають в ціні і стають тобі майже рідними. Ложка з дешевого набору куплена ще до війни у якомусь вокзальному кіоску яку тягаєш брудну в кишені бо хто зна коли доведеться їсти І що А так у будь-який момент тільки давайте миску Термо чашка з гарною товстою ручкою та опуклим дном бо якийсь дурко додумався у ній гріти воду фактично вона не моя бо мою хтось стибзив та тут без образ але баш на баш РПК який майже за рік таки вдалося обміняти на звичайний калаш набагато легший але чомусь чужий А ще мисочка куплена на базарі в одному з прифронтових міст звичайна бляшанка що коштувала так якби була з чистого срібла ще й інкрустована золотом. Та довелося брати щоб коли-не-коли а запарити вівсянку або мівіну Купа шмаття виданого ще на учебці зокрема берці які давно слід списати але якось жаль А ще шеврони і патчі куплені та подаровані затерті з боків що буквально приросли до одягу. Ось ці – на бушлат а оці – на фліску одну й другу та звичайно ж на бронік позивний і групу крові та оцей, один з перших – "Збройні сили України" де напис майже не видно але ти знаєш що він є. А також іконки в нагрудних кишенях куди ж без них? А тепер рюкзак там ще цікавіше запасна зубна щітка у гарненькому футлярі якою користувався на позиціях раз чи два Кілька ліхтариків а ще молитовник про всяк випадок бо ті кілька молитв які похапцем читаєш коли пахне смаленим і так знаєш напам'ять. Та найцінніше те, що завжди зі мною брелок зі свистком у формі жабки подарований донькою та який обіцяв повернути. Двоє в'язаних котиків у маленькому зіп-пакеті які трепетно й ніжно пахнуть Домом. Та купа малюнків на які боляче дивитися то й не дивишся лише носиш як обереги. І хоча з практичної точки зору це купа зайвого місця я не уявляю що колись якоїсь із цих речей зможу позбутися. Лише опинившись вдома складу все охайно в коробку щоб інколи (дуже рідко) діставати та згадувати давні часи і розповідати про них онукам. @rudyipoetry #федір_рудий #рудий

обережно торкаюсь плечей та цілую у шию. моя. бачу вогник в безодні очей, який не потопити в морях. твоя шкіра — п'янкий оксамит. твої стегна не випущу з рук, я тебе не віддам ні на мить. гарячішим стає кожен рух. із тремтячою ніжністю ти притискаєшся ближче грудьми. стогін з губ незабаром злетить, як і ти у інтимній пітьмі почуттями злетиш до небес та на постіль зім'яту назад припадеш. обіймаю тебе. нині ти є ранкова роса. Паліндромова Бабка

Знімай намиста й силянки знімай, О, так вже краще, зараз буде Рай:) Прикраси не ламають кайф, Не тре' знімати, хай розпалять жар Дівчатка кажуть, краще зняти скарб, Аби уникнути всіляких травм Лиш шелести залиш на цицях Вони найкращі із усіх намистів Для нашого інтиму буде свято Дзвенітимуть аж до сусідських хаток Іван Добруцький, Оля Ритик і Олеся Репа #інтимнірядки #добруцький #ритик #репа

Я не вмію писати вірші звісно але я поділюся своїми лайхфаками як що-небудь видати за поезію. Спочатку купуєш збірку Чарльза Буковскі який може написати такий вірш: я прокинувся думки порожні як і мій холодильник вчора я доїв залишки курки яку мені приготувала жінка яка засинала зі мною і вимʼятини які вона залишила на постілі я бережу як святий грааль піду я напʼюся. І пишеш про будь-що просто пиши кожне слово з нового рядка. Тоді я подивився декілька фільмів Паоло Соррентіно і тепер додаю у вірші дитинство наче спеції все що було навколо: пенальті Мілевського розбите обличчя Віталія Кличка і його пронизливе: ноу! приїзд Іоана Павла другого перегляди олімпійських ігор фаршировані перці я так можу дуже довго такі вірші пряні як плов. Це вірш напевне про те як не писати вірші та ось і на збірку познаходилось. Максим Кривцов #максим_кривцов #кривцов

🥇

Після того, як станеться останнє виверження, затоплення, зміщення плит і небес, покидаючи найріднішу нам із планет, замість того, щоб самознищитись, воскресай із уламків, бо ти тепер ельф. Ти будуєш місто-колонію десь за Вегою, висаджуєш квіти, злаки, томати, співаєш і сієш прихильність. Ти – ельф! Не тому, що маєш синдром Вільямса, а тому, що знаєш, як це – втрачати. Бачив, як руйнується дім поштовхами і хвилями. Як предки твої, шукаєш новий, мандруючи зорями та вимірами. Тепер тут буде твій Валінор, сплітай воєдино природу та технології. Таємні знання та можливості, гострі стріли, безсмертна кров – саме тому ти продовжиш історію. І коли розквітнуть сади, а сузір'я Ліри огорнеться спокоєм, ти розправиш душу та зім'яті крила, відчувши себе вдома. 11.02.2025 @olesya13r Півфінал, ельфпанк.