Храм поезії (🖤)

хто і коли, скажи, тебе навчив себе справжню ховати? загортати слова і думки у красиві еко-обгортки, щоб не насмітити, щоб не засмутити, щоб не показати... правду?  про те, як виборюєш право щодня відчувати усе, що повинна насправді? без регулювання гучностей, звуків, шумів чи вібрацій, без стримувань, без вагань, для інших зручних інтонацій, які (час зізнатись!) втомили а ще завше злили, злили тебе й в одну мить зачинили в жорсткій емоційній в’язниці, де злитись - це зло,  де злитись - це соромно, тому краще злитись зі стінами, вікнами, тінями, тлом й не дати нікому шансу дізнатися не дай Бог, що ти теж людина?! сумна чи весела, слабка чи сильна, занадто чи якраз в міру... ти кажеш, що вільна! та досі так хочеш, аби усі вірили, що твій вулкан спить. кидаєш гаряче каміння назад у кратер, який безперервно горить, який, наче рана, болить. й, обпікаючи стопи, долоні, язик, ти нестримно втікаєш від себе, біжиш, забуваючи, що вогонь - це ти, це твоя стихія, важлива, потужна, яскрава. і, можливо, варто все ж вибухнути, щоби звільнити себе справжню?  годі вдавати, що ти просто гора, якщо у тобі відчайдушно кипить лава. Ірина Мороз #іринамороз

=+= хто ж знав, що коли я виросту то буду прототипом героїв Ремарка? ти міг би мені хоча б натякнути, Еріху? що єдиний нормальний кальвадос у місті подаватимуть лише на Воздвиженці принаймні до дві тисячі вісімнадцятого а війна нади‌хає сивих косей у мої русі пасма десь між одинадцятим класом тобто, Майданом, і поступанням в універ тобто, знанням, проти кого боремося, але відсутністю стержня щоб стати поряд? а ти, Курте, й ти, Емі, дорогенькі, могли би хоча б між рядками накричати що ось чому хочеться вистрибнути з життя приблизно у двадцять сім ну ви то ж були в курсі як ніхто інший! чуєш, Еріху, а скажи-но, можна зробити так, щоб пустка у грудях одразу менша і Тріумфальна Софія під дощем, і не мити гору посуду на кухні дуже любимої зйомної хати на дуже любимих Позняках – знову, бляха, забула купити мочалку від Фрекен Бок, бо ти, бач, цей момент тактовно пропустив чи забув. і світ стоїть брудний. і посуд. я намагаюся балансувати на кінчиках пальців між краплями дрібної моросі столичного вересня двадцять четвертого року (тепер добрий кальвадос тут де не плюнь) досить теплого, щоби легкосердечно думати: що сьогодні іще? скільки шахедів запущено? коли вмикають тривогу мозку? робимо ставки: «хороші» захочуть нас вбити до лягання у ліжко чи трохи пізніше, у фазі глибокого сну? Еріху, можеш написати щось добре, щось як у Тінях де б я могла нарешті видихнути але тут, не за тридев’ять земель, де б усі повернулись до себе де б глузд став присутнім на всіх нарадах? бо мій у відпустці. пішов читати Ремарка. @revanta_notenough #revantapoetry

🍂⛵Осінні мандри дядечка Ксандрика ⛵🍂 У дядечка Ксандрика – довга двопалубна шхуна, Щоосені він відпливає із гаваней в Море, Його корабель заглядає в далекі лагуни, Він в пляшку збирає палітру осінню прозору, Щоб згодом вернутися в гавані міста Солдаї. За Орквелом – Великолісся стежини гойдає, Туди не наважиться кожен ступити із судна. Пурпурних лісних яворів нахилилися зграї, Із листя багряного добре вино непробудне. У дядечка Ксандрика – милі сп’янілі та простір. На траверсі – Парса, країна південної млості, У пляшках її закорковане щастя безкрає. Зі шхуною в гості іде переливчаста осінь, В крамницях столичних моряк коньяки обирає, Такі, ніби джини поклали сапфірове світло. А далі – до вічних пустель, де приховане літо Хміліє від трунків, настояних на саксаулі. Моряк забирає у трюм кришталеву палітру: У Солії навіть світило на заході цмулить Холодну росу проміж дюн та сріблястих барханів. Він думає – далі на південь, де в білій Астрані Готують прозорий напій, що дарує видіння.  Або у Поля, де із трав неозорих старанно Виварюють ель, де тумани холодні та сині Плетуть візерунки, де тануть степи вітрогонні. У Великогір'ї живуть величезні дракони, Щоосені співи їх чути в Пустелі навколо, Коли падолист огортає квадрати віконні, Дракони збирають проміння солодкого смоли І з соку густого виварюють сонячні вина. Кораблик двопалубний далі до півночі лине, Смарагдові луки Тридани по осені в'януть, І коні стрімкі, що бриніли в крилатих долинах, В тумані стоять, ніби ліплені із порцеляни. Пливе корабель, подарунків замало зібрали. Попереду ріки холодної дикої Талли, Попереду скелі, ліси та зелені обійстя, Де мешканці Ксандрика пивом та медом вітали. Чекає у Орквелі рідне завітрене місто, Чекає на шхуну, вина та казок розмаїття. Четвертого місяця осені буде століття, Четверте століття, як ходить моряк океаном, Як дядечко Ксандрик чатує морське Колосвіття, У кухлі, в бокалі, у чарці вино не розтане, Не згасне історії тихої лагідний трунок. У дядечка Ксандрика – довга двопалубна шхуна. @worldscrossroads #alldoroga

Сутінки вигорають в надвечір'я джеральдиновим відблиском. Ще тримають день за руку, та кобальтова ніч бере своє: огортає, вкриває, приймає приватне, дзвенить кришталями рос, дбає про тишу та супокій. Допоки комусь десятинами дістаються сни, примарами осідають на приховане, несуть, притаманний лиш їм, різьблений код. Безсоння живиться приспаним, приязно вдавши прихильність, шепоче постатями та обличчями, думками засотує мозок. Темрява павутинням розростається і виливається в молоко передранкового туману. Зрештою видихає світанок... @olesya13r #ріпка

Ми поїдемо, каже, в країну багряних дерев. Там щоночі з пелюсток і хвої тчуть важкі килими; а на ранок їх стелять на землю, на листя старе. Там цикади співають про літо; і у них навчимося і ми. Там куди не поїдь — південь, захід чи схід — зупиняєшся біля моря. Море там у повітрі висить, і солоними краплями ляже на шкіру, як на мідь кори сосон лягає живиця, чистіша сльози. Там жінки оберемки збирають цілющих трав і пускають землею пахучий імлистий дим. Варять зілля для дочок, аби жоден не знав, скільки юні на вигляд дівчата бачили зим, що‌ ховається в темних і непрозорих очах. Їх волосся крізь пальці тече; загортаються в льон, щоб ніхто не побачив ніжної шкіри спини чи плеча. Я тебе вирізнятиму з-поміж них всіх, світлоокий мій сон. Але як я тебе залишатиму вдома одну? Заховаю книжки зі сторінками гострими і верете‌на, щоби ти не порізала пальці; забороню брати яблука у незнайомців; і нікому не відчиняй, окрім мене. Там для тебе плекають сади і в озерах готують купель. Я тобі покажу всі стежки, переправи і броди. Я навчу тебе всього, що знаю і вмію тепер. Я відваджу печалі, що до тебе приходять. Так, я знаю їх всі поіменно; бо мені уже якось було стільки років, як зараз тобі; і у мене в душі були віхоли. А тепер давай руку, сідай. Не хвилюйся, не морщи чоло. Буде краща у світі історія. Кучере, торкай, поїхали! @buryanpoetry #хопта

*** Народи мені брата, щоби він мене захистив, щоби він мене був захищав кожен раз, коли було слід - жінка просить. Земля їй мовчить у відповдь. Золоті в саду пагони цьогорічні, родючі; та кожен плід, ніби камінь, звисає загрозливо з довгих віт. Дай мені покривало від пильних ласих чужих очей, щоб небажана під ним мене не сягнула жодна чужа рука. Заховай мене в сяйво зблисків своїх і в прозору блакить тіней - жінка каже. Ріка попри неї тихо собі тече, але ні – не сховає живою її ріка. Жінка дивиться в небо й говорить – поруш цей плин, у якому за літом йде осінь, й тоді зима, й час свій мають і квіти руж, і трава полин, й своє місце є слушне для кожного звіра, всіх бадилин, лиш для мене свобідного місця ніде нема. Але небо відповідає – Сама, сама. Катерина Бабкіна #бабкіна

Кажуть, дощ тоді йшов цілими днями. Поки не прийшов до нас із вами. І трава тоді була зеленішою...і небо відбивало зайчики від землі, щоб лапки не маснились об свіженьку росу. А що у нас зараз... Ритм серцебиття планети стукає у вухах. І не кажи, що це я неуважний, не кажи що тебе прослухав... Я люблю деталі, люблю детальки. Приходь, поскладаємо... Далі повз вікна пролетить кілька тижнів життя. Далі ти як на стійці подертий стяг А в думках...шкільна лінійка, ціль одна та проста... Після уроків почухати пузо котам, на урохах рахувати краплі на її вустах. Далі...чорт забирай, домашка...впринципі, можна не робити. І прийти додому під стомлений плейлист із лоу-фай. Але сам не засинай. І так летить-проходить непомітно. Вслід за теплим подихом вітру. І торкається сонця пісок. І з-під нього падає скло. Хто тепер розповість про світ на гусячих лапах. В кого свічка замінить лампу. В кого щастя замінить сон. І під скельцями крапочками протицяєш. Тик тик тик. Важко підняти голову, коли на ній сидить кит. Я готовий тобі подарувати істину... Тільки розрівняй спину...колись ще згадаєш мої слова. Світ не стоїть на трьох китах, він на них пливе. І тобі треба плисти, навіть якщо море — придорожній кювет. І так летить-проходить непомітно. Вслід за теплим подихом вітру. Просто пам'ятай, що хаос та порядок — найкращі друзі І коли ще раз перечитаєш мій віршик, не забудь згадати, що колись було одночасно і краще, і гірше. Мабуть... @maLvaaaaaaaaa #мальва

Команда «Ребро Ліліт» «…і побачила Ліліт як на заміну їй створив Бог із ребра Адама жінку. І була та жінка покірною та слухняною. Не сподобалось це Ліліт, і розділила вона ребро своє, і створила із нього жінок вільних, і наділила їх силою своєю…» Так виник ковен Чорного місяця. І на кожну відьму припадала своя місячна фаза. І були вони у своїй циклічній єдності вірні Матері своїй та одна одній. Підтримували вони порядок, і ліси буяли навколо, і ріки були спокійні та чисті, і птахи щебетали радісно. А згодом їх нащадки зайняли місце їхнє, а потім нащадки їхніх нащадків, та нащадки нащадків їхніх нащадків… І ось нове покоління зібралося біля вогнища во славу Ліліт. І закликала Верховна усіх за руки взятися, щоб силою спільною підживити природні біоритми. Та раптом вітер зірвався, звірі кинулися навтьоки, річки вийшли з берегів. Хтось не успадкував сакральну фазу, не отримав силу Матері. І обірвався ланцюг, і згасла ланка, і місяць згас. — Хто з вас безсилий? – питає Верховна, та мовчать усі. Не хоче зізнаватися, не хоче вигнання та забуття. Тому оголошуємо "Полювання на невідьом"! Прочитайте наші закляття: закляття Ольги закляття Лілії закляття Дар'ї закляття Юлії Допоможіть знайти самозванку і відновити баланс та колообіг життя! Обирай тут: Ольга Лілія Юлія Дар'я Усім невірним нехай ребро наше встане поперек горла! #Challengers2

Дід говорив,  Що "любов" зрозуміли неправильно:  Їй би рости,  Тліти вигином, стогоном в спальні,  Викрадати, стирати, окрилювать стоптані душі.  Ти все стерпиш, хай важко,  ти стерпиш,  ти виносиш,  мусиш. Був правий,  Коли вчив відчувати пальцями  Гул кораблів,  Що приносить нам шепіт кварцовий,  Розтираючи з моря достиглі зелені камені,  Коли тихо казав,  Що щасливі з любові зварені.  Місяць — повенем. Зачарований. Ніби пестощі з нього зідрані,  Ніби збирані зорі любощів,  Поцілунки палкі за вушками.  Тебе б вицідить, згущити, викрити,  спробувать, випити,  Зцілувати твій подих, бажання, зітхання, втопитися википом,  Стати сіллю, водою, слиною твоєї в'язкості,  Бути завжди з тобою, Тобою Хай буде важко, втім Дід казав що так треба, послухай, довірся, повір, я Візьму лиш неспокій, Тремтіння солодкого тіла @shukayshmatochkamy #небажана

Блукаючі вогні Ну що там, друже, все як зазвичай? Поплескав хтось - і все – сідай у темінь. Хоч пишеш, ніби, в актуальні теми, Хоч, ніби, норм тримаєшся на сцені, А люди – в телефонах – і мовчать. Твій біль та вірші людям не цікаві. Там холівар про мову і про Крим. Там повідомлення, сповіщення, дзвінки, Коменти, електронні сторінки, Запрошення на чай, на секс, на каву… Ти й сам, повір, не слухав би себе. Тож, друже, ні, тут справа не у віршах, Не в тому, що навалюєш ти крінжа, Не в тому, що анапестом не вийшов. А просто, надриваючи хребет, Забув, що ми не вивчили абет - Куди ти з міфами? Який, блін, Іггдрасиль? Вони не викуплять ні сили, ні краси, Хоч пикою по віршу їх вози -  Вони не розумітимуть тебе… Шукай своїх. Шукай, кому це близько. Шукай аж доки ноги не зітреш Не думай ніц про те, кому то тре- Що ти за кожною із замкнених дверей Вбиваєш своїх власних василісків Але душею ще не скам’янів. Це все для них нудне, пусте, розмите, Мов давній сон чи підзабутий гнів. Серця людей – блукаючі вогні. Їм, щоб почути, треба зупинитись. Мур Каметов

Чистіше не було кохання Чистіше не було кохання У всіх існуючих світах Достатньо їм було торкання І поцілунку на вустах. А натовп  все кричав на лихо – «Їх гріх Господь наш не простить» Вони лиш посміхались тихо, І ніч ховала їх на мить. Коли ж набридло їм терпіти І  мрії розбивати вщерть – Сказали «Нам заборонити Цього не зможе навіть  смерть» Вони зробили на світанку Останній свій короткий крок, І вітер ранній наостанку Підніс їх душі до зірок І що вам ще про них сказати, Хто може зрозуміти їх – Немає для кохання статі, І для сердець – хіба то гріх? Хоч їх окремо поховали (Вони ж просили бути вдвох) Та в небі поруч запалали Два вогники нових зірок. Вони кохали до нестями, Та розуміння не знайшли, І, не прощаючись із нами, Раз, взявшись за руки, пішли... @worldscrossroads #alldoroga

падре, ми бачили: ви цілували того молодого полковника. здається, ви нам казали, що це — гріх. це були ви, в чорному, й він — з поставою воїна. ми чули, як ви просили його: ніжніше. ⠀ ми бачили, як травою повзли тіні від вашої ряси, як він ледь не штовхнув вас у ту траву. ми чули, як ви просили його: лагідніше. невже ваша віра не суперечить цьому? ⠀ ми бачили його руки на ваших плечах і ваші на тому ж місці. так дуже помітно вашу різницю у зрості. він дивився в наш бік разів вісім — він щось помітив. ви тоді відвернулися. але ж так нічого не видно, Господи! ⠀ нам достатньо й цього. але, падре, ми знаємо ще ось що: в одному з боїв його ранили в праву ногу. усі бачать, як він кульгає. тільки ви бачите, як йому боляче, тільки ви знаєте, скільки цих ран на ньому. ⠀ усі бачили: ви нервували під час полювання. ми теж бачили: мало не впали з коня, крутили повід в руках. ви пішли раніше за всіх — втомилися чи образилися. тільки він знав: ви боїтеся мисливських собак. ⠀ так само як ви знаєте: він ненавидить спеку і яблука, так само як ви не зносите холод, коньяк і грубощі. ви просили його, там, в сонячних променях: будь лагідним. нам здалося, саме таким він з вами і був. ⠀ падре, ми бачили: ви цілували того молодого полковника. вас це вбʼє, вас це знищить, якщо хтось дізнається. і не тільки вас — і його. але ви варті більшого. тож, якщо коротко: ми нікому — нічого. бо ви обидва занадто красиво кохаєте. @gkruk_wirszi #крук

останнє сонце літа зловлене – рудий метелик порхнув у долини, і ти, бурштином заходу цілований, прямуєш схилом. враз гілка усмішки зігнулась й тихо бриньче, й морщинок павутинка у кутках очей стиха – блиснула й зникла, ніжність в мене сіючи – всміхнувся, як давно вже не всміхавсь. в яке врожайне літо тебе зрощено? оту зернистість рис й гречáну теплість ока. котрим гірським дощем був зрошений, що виріс так доладно і висóко? цяткú на щоках – сонцем розмальований, і кожен штрих – нежданий вигин втіхи, і міміка така летка й знайома, що нею дихаю. а гори – і звабливі, й неприступні, мов тіло й дух кохання неприхильного. іди, по-пташому легкий і вдумливий, мене минаючи, спускайся схилом. @thunder_in_july #липнева

Команда "Співці Середзем'я" З давніх-давен ходили розповіді, що стали піснями, які пізніше переказувалися як історії, історії з віками перетворилися у легенди, а легенди тисячоліттями у міфи. "Вони" були створені могутньою магією та, знаходячись на одному кінці світу, могли показувати, що відбувається на іншому. Зв'язані між собою, "Вони" могли спілкуватися на тисячі кілометрів, інші передбачали майбутнє, показували минуле, перетворювали ілюзії на реальність, а дійсність на видумку. Невідомо чи дивилися "Вони" на тих, хто вглядав у них, але в чому можна бути впевненими, так це в тому, що ті, хто дивився в "Них" бачили фантастичні та неймовірні історії, що приховує за собою магічний світ Толкіна. Робота команди #Challengers2

А навколо тебе живуть не люди А навколо ходять цілІ світи Унікально - прекрасні своєю суттю Трохи схожі на тебе й інакші ніж ти, І у кожному світі є власні гори Власне горе і щастя, і тиша є, І на кухні маленькій великі розмови, І джерельний струмок, що з під листя б'є, І розлита вночі неймовірна ніжність І холодні безбарвні зимові дні, Коли дуже важливо принаймні вижити, А ще краще зігрітися при вогні, А ще краще знайти в собі силу жити І творити свій власний чарівний світ І в розправлені крила ловити вітер І дозволити, врешті, щоб танув лід. @Ira_Spiridonova_Poetry #спірідонова

Уявляєш, як довго триває наша розлука, Що волосся відросло майже у половину. Уявляєш, як сильно можна хотіти людину Що рахувати дні у кожну вільну хвилину. Торкатись пальців  Наче цілуєш ти, Торкатись себе Наче твоїми словами своїх губ. Уявляєш, як міцно тримає обіцянка, Що неможливо спати без почутих тембрів Уявляєш, як тоскно крутити у мріях вигадку, Що станеться скоро у пісню З окремих семплів Торкатись талії Наче твоїми руками Співати цю пісню гучно Наче для тебе Віч-на-віч. Уявляєш, нарешті весна… Ця ніч нарешті прийшла @poetrypozharska #ронін

🔔 Продається книга Ольги Лавриченко "Стилет волі"! 💥 Це книга про війну, біль і втрати. "Стилет волі" розповідає про те, як люди тримаються, коли навколо все руйнується. Тут немає місця для ілюзій – тільки реальність боротьби за свободу, яка щодня забирає життя. ⚔️ Про книгу: Головна героїня намагається вистояти у світі, де кожен крок – випробування. Персонажі роману – це збірні образи друзів і знайомих авторки, багато з яких вже не з нами. Ця книга – про тих, хто не здався. 💙💛 Кошти від продажу книги підуть на підтримку підрозділів: • «Хортиця» 56 ОМПБр • 128 ОГШБр • ССО • 54 ОМБр • Взвод БпАК (який не можна називати) • Центр підтримки безпілотних систем 💥 Кошти будуть спрямовані на закупівлю засобів РЕБ, наземних станцій та дронів для підрозділів, що працюють на найбільш гарячих напрямках фронту. 📦 Ціна паперової версії – 350 грн. 💻 Електронна версія – 200 грн. 📬 Отримати книгу можна поштою або на презентації.

Зробила для вас підбірку світлин з Дніпра❤️

Їдеш собі в автобусі десь туди на Хмельниччину, В вухах дешеві навушники, а у руках кросворд. Небо – бузково-ягідне, люди, на диво, приязні. Пишеш на склі Ікарусу пальцем Hello World. Ще один табель отриманий, ну і, напевно, грамота За надзвичайні успіхи або медаль за спорт. Це все зітре дорога і запах асфальту мокрого Він передвісник райдуги, що як ворота у порт. Порт, де разом із друзями їли нестиглі яблука, Вчились вставати й падати, бачити в чомусь зміст. Тут ми ділились досвідом і набували мудрості Швидше в рази, ніж в школах наших бетонних міст. Тут ми були доречними, прагнули здатись дорослими, Щороку ставали щасливими, щомиті лишались дітьми. У козаки розбійники бігали, часом, до сутінок, Аж поки нас не кликали мами, бабусі і сни. Багато вершин підкорено, ще більше чудес побачено, Хоча, в нас майбутнє попереду, де сотні тисяч доріг. Завжди є бажання зірватися, покинути все і поїхати, Сказати спасибі дитинству, що в серці як оберіг. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia #krylata_poezia

Сюди по 15 грн закинули будь ласка https://send.monobank.ua/jar/54phoqvNa1 🫶