Храм поезії (🖤)

Її вогонь все ще палає. Стояла березі моря, Каже вітру: «Не твоя». Стоїть вона струнка й міцна, сильна й тверда. Ззовні — усмішка, голос як струна; всередині — сумнів. Жила серед дурнів, вселили в неї біль, що не вмістити в твір. І втратила ціль, усміхатись насилу, нічого не просила, біль самотужки носила. Дивлюсь на милу — слова втрачають себе. Вірш присвячу тобі і годин стільки, що немає в добі. Я впевнений, я знаю, звісно, все минає. Проте: Її вогонь все ще палає. @k_pen

«Знімай пелену, я прийшла – час пішов, імення моє завше глухо дзвенить, імення моє – це завершена мить. Печатки століть відкриваю, то й що? Навпроти стоїш, затягнеться твій шов, дам сил долетіти до краю». Початки століть – мов жертовне ягня, живі, доки людство не гострить ножів, живі, мов рубінові краплі й чужі замолені втрати. А ось і моя потоком стікає в картини й моря чи навіть поглиблює кратер. Початок війни – наче крик уві сні, глухий, доки людство не бачить межі, глухий, поки жест не сигналить «біжіть далеко від дому». І сіється сніг, і липне до ніг, щоб затримати біг у сіру й крихку невідомість. Початок кінця – мов монетки з кишень, дзвенить, що докупи себе не збереш. Дзвенить чи сурмить? Сповіщає з мереж, що впало кадило. Прощатись іще судилося з ким? Обриваю весь щем, мов вишню, що рясно вродила. «Навпроти стою, тіло – стріляний храм, імення моє – Двадцять перше. Це я ховаю в уламках містян і селян. Та пес стереже привид-хату й пора докласти зусиль до загоєння ран, бо з’явиться інший початок». instagram.com/halupoetry #олена_галунець

Вітаємо, друзі! В нас чудова новина — ми створили бот для прийому ваших робіт, тож тепер ви можете надсилати твори сюди: @perceptia_bot P.S. Наразі тестуємо такий формат прийому робіт, тож у разі виявлення проблем з роботою бота — сповіщайте адмінів🖤 upd: Друзі, ми раді, що наш бот працює і працює активно — як бачите, канал трохи ожив. Дякуємо, що надсилаєте вашу творчість! Хочемо попросити: якщо ваш твір проходить на публікацію — надсилайте наступний на розгляд не раніше, ніж через декілька тижнів. Ми стараємося не публікувати одного і того ж автора підряд, тож є вірогідність, що ваш запропонований твір просто загубиться серед інших повідомлень. Ваші адміни🖤

немає віри в грошах та в автівках, з годинником святого не шукай, святі сидять в окопах на задвірках, під ними вал грязюки - не вівтар святі несуть останнє щоб зібрати, копійки, бо на сході треба корч, їх за очима завжди можна взнати, а ще святі цінують жовтий скотч ще є святі малі, що подарунків, не хочуть більше, вже не час їм грати, у світ дорослих, наче з-за лаштунків, пройшли вони, і як їх всіх втішати? святі мовчать про святість хто й не знає, що він вже не людина, а святий, натомість, всім про це розповідає, агент ворожий, не святий - лихий @ppihul

🤫👀👏🤫👀👏🤫👀👏🤫👀👏🤫👀 Сьогодні ікс років тому цей світ став на + нескінченність відсотків креативніший, бо на нього заявився спонсор веселого настрою нашого конкурсу, один із найголовніших котолисячих натхненників, генератор чогось завжди неймовірного, таємничий і неперевершений Мемотворець 🔥🙀😎 Бажаємо, щоб у житті було інакше, ніж ув отих вірусних мемах, яким до твоїх — як землі до неба, і реальність завжди збігалася зі сподіваннями. Любимо, шануємо, цінуємо, цілуємо 😄☺️🥳 А хто хоче привітати Мемчика мемами-немемами-піснями-непіснями, чим завгодно, аби оригінально і не від нещирого серця — то мерщій-бігом-галопом у коментарі 🤓 🤫👀👏🤫👀👏🤫👀👏🤫👀👏🤫👀

*** От я йду і п’ю свою каву Між доріг та міст України. Між світанками і загравами Йду горами та йду присілками, Де птахи над полями линуть І де чути хвилі сопілки. Там, де синє Дніпро простерте, Підіймаю у чисте небо Я смертельно-гірке рістретто, Як вина заздоровного келих. Йду крізь золото хлібних стебел Між ізюмських бабів веселих. Моя вранішня кава – змелена У ошатному давньому Львові. Йду Карпатами – м’яко, зелено, Матча-лате гірчить у горлі. Все навколо віднині ново Та впізнавано, ніби обрій. П’ю арабіку на Хрещатику, Допиваю робусту з Хустом, Я б завершила, але що таке? Ялта кличе на капучіно! Море солоно б’є та густо Огортає степи країни. У Донецьку та під Бахмутом, На дніпровській високій Хортиці, Помагає мені не заснути Чорна кава, міцно заварена. Сонце зверху зефіркою котиться, Огортає горнятко хмарами. У тунелі кохання під Рівним, Чи на замкових стінах Кам’янцю Най еспресо заходить вірно, З цукром можна, якщо смакує. Кава ця – мені між епох ланцюг, П'ю повільно та все крокую. *** @worldscrossroads #ковтокперемоги #alldoroga

Дитино у мене є для тебе далекі береги з кишенями лагун повними сліпучої блакиті є прекрасні несходжені міста із сонячними площами де від стародавніх стін відлунюють сотні веселих голосів лопотіння голубиних крил і плюскіт фонтанів у мене є для тебе ластівки які тонкими зойками уперше телеграфують про настання справжнього літа і на них можна дивитися закинувши голову та прикривши очі козирком із долоні є запах помідорного бадилля смак води після довгої прогулянки звук дощу під який можна не вилазити з ліжка дотик лагідних губ які прагнуть не розбудити у мене є для тебе любов дім сад і пес у мене немає для тебе світу без війни Вікторія Наріжна

ІНЖЕНЕР (рондель) Вогонь і сталь тримають рубежі, Де інженер мов розум і опора, Його робота — сила після збору, І шлях новий у спокою душі. Новинки бою стануть на межі, Коли під серцем б'ється віра вгору. Вогонь і сталь тримають рубежі, Де інженер мов розум і опора. Хай світ побачить силу у плечі, Що риє шлях до миру дуже скоро, Він захисник сьогодні та учора, Увага гостра в нього, як ножі, Вогонь і сталь тримають рубежі. Мирослав Манюк 03.11.2025

*** Тобі майже п'ять. Ти у валянках, шубці й галошах. Щаслива на фото: є привід для радості — сніг. Мороз — мінус 10. Смієшся: «Погода хороша». Зняла рукавички: занадто паркі та тісні. Ламаєш бурульки: загострені, наче кинджали. Куштуєш сніжинки, летиш на картонці з гори. Спітніла, ще й студінь за щоки кусає та жалить — Пашієш рум'янцем: таким, що гарніший за грим. Покликала мама — повільно крокуєш до хати. Ще рано, та сутінки гору над світлом беруть... Удома ж малюнок (на ньому коток волохатий), Улюблений заєць і Барбі (щоправда, без рук). Конструктор і пазли, набір олівців (кольорових!), Фломастери, маркери — словом, доволі добра. Єдина проблема — панічно боїшся комори: «Там привид — я бачив», — запевнив двоюрідний брат. Рятунок від ляку — цукерки із присмаком м'яти... Регочеш на знімку... Дивлюсь і прошу: «Збережи, Не втрать із роками спроможність безжурно сміятись: Попереду низка брудних, а не сніжних стежин...» ©Марія Чекарьова перша половина серпня 2025 року вірш на півфінал конкурсу "Перо фенікса"

СПЛІТ тільки глянь — і панельна будівля розколеться чорнобоким яблуком ти ж розіллєшся білим тілом так всеохопно що зайдеш у домівки з кольорової цегли й вони ласкаво обіймуть закрутять у танець маленький торнадо з листя сотворить дотик губами задере суконку забреде у воду а той цілунок, вартий зеленого огню, розплескає Дніпром ти станеш жінкою з блакитною шкірою й каштановим браслетом і хвилі проростуть із тебе одного ураганного дня

Пересічну людину не дуже цікавить, за скільки здолає КАБ області межі, І як швидко тікати в жаданне, закрите чомусь, укриття. Їх цікавить, як жити сьогодні. Людина, на жаль, не безсмертна, Сам собі допоможеш і добре - з нас кожен добряче затямив. Нас цікавить, як важко підвечір з роботи за кавою бігти, Пригорнувши ту чашку до серця, щоб душу зігріла від втоми. Як життя не кидати під ноги начальства, мов бісер, Як себе зберегти. Не згоріти від нервів. І кожен з нас в тому. Де ховатись, коли над тобою кружляють злі дрони, Де шукати зарядку для кожного з гаджетів знову. Як не чути дзижчання, що душу холодить, народе? Як ти дихання темп уповільнив? З істерики в норму? Зачаїтися в ліжку чи стрімко тікати в підвали? Все проспати чи ночі проводити в чатах? Як ти вирішиш в миті, коли голова вже не варить? І коли залишається обмаль на рішення часу. Пересічна людина, буває, відкриє всі вікна, як бахнуть ракету, Це реакція втоми. Ніяк не бажання дивитись на вибух. Я один з пересічних. Ти також. За це і піднімемо келих? Укриття наче прихисток нерву. Від нього лишилася вирва. @dmYmast #дим

• Світом керують коти • На мордах невдячних лиш посмішка горда. Світ — в лапах котячих. Вернувся з роботи? Котам молочка, бутербродів на здачу. Жонглюють щурами і нами роками пухнасті тварюки, Беріть їх на руки, погладьте хвостатих. Рівнятися! Струнко! Навчились гіпнозу, мурчаннями в змозі скорити прешвидко. Бентежать безмежжя рясних соцмереж на картинках тваринки. В тендітних голівках ідеї-ножівки: привласнити Всесвіт, Світ в вирву несеться – на кицю не сердься, дивись, щоб не змерзла. У кожному "мяу" ховається дао – прислухайтесь, слуги. Лікують недуги? Коти не хірурги, то ми недолугі. Як сніг на поріг – ліпить кішка пиріг: користь в різному бачить, Все можуть коти. Которід зберегти — їх найперша задача. Самотній господар, буває, вмирає. Всі тропи — до Раю. Не плаче щось кішка у днинку трагічну, а тіло з'їдає. Навіщо кремацій народів і націй? Ось істина мудра: Котяри подружать, допоки їм служиш. Друг їстиме друга? Коталіпсис близько. Владарка Сехмет перед крахом проснеться, Де людству кончина, котам претичина. Їх Друге пришестя. Згорять континенти до болю, дощенту при котоцариці. Знайде перед смертю нас думка затерта: що їстиме киця? Іван Добруцький #добруцький

В її житті багато кави і вина, Діагнозів на кшталт «невиліковно». Вона зсередини сама собі труна, Хоча яскрава і квітуча зовні. Батьки пішли від неї за світи. Коханий залишається в коханцях. Донька напевно мріє вже втекти, Хоча їй тільки вісім, не шістнадцять. І навіть стороною ходить смерть, Бо в потойбіччі теж таких не треба. Життя - не вчить її! На двійки кожна чверть, Бо знову й знову чинить, як дурепа. От навіть зараз! Пише ці рядки (Ніхто б такого не сказав про неї, А от сама себе картає залюбки) На честь свого нового ювілею. Київ, 27.07.2023

Сяйво. Чом ти, сяйво зір у відблиску років на дні мого бокалу так п'яно-п'яно закликаєш у танець? Чом я, хлопчик, що вижив, так радо-радо поведуся на очі-ночі під ревінням дощів? Ці трагедії та антиутопії немов пухлина на глибині, глибина моря немов на поверхні моїх мрій. Ті далекі маяки на суші не ведуть, а суша-суха зі смаком піску. Твоя мелодія слів, ніби гармонія днів! Моя думка - куля, куля-дура, думка дурня, все це дурня. Бруд і болото. Я - та сволота! Що запалює смертельний вогонь. Світло настане, мене вже не стане! А в пам'яті буде мій темряви крок. Сенсу немає - думка святая! Змісту тут нуль. Неонова маска В шумі фрустрацій. Апатії посмішка - Потворі пожива. Крапку поставлю, Думку заставлю, Декорації ж поетичні! @k_pen

Ненависть — найкращий ресурс для стрибків вище голови. Так часто робив їх, що навіть не знаю інакших шляхів. Знову і знову пережовуєш це почуття всередині, у процесі згризаючи губи та щоки до крові. Ти накачуєшся, мов наркотиком, цілеспрямованим бажанням палити себе заради уявних моментів, бо без нього не видно нікому, де ти. І як немає, куди спрямувати усе це, то починається: серце; вихаркування текстів кров'ю зі щік, губ чи легень, які потім лишаються на туалетному папері; подерті шпалери та шкіряні шари з пліснявою, що з'явилася за відсутності свіжого повітря; зрештою, можливості просто вдихнути, без скреготу заіржавілого хребта та суглобів; пересилення природного больового порогу з відгуком реву Дніпра, якому вториш, яким ти — вторинний у текстах. Можна перебирати сотні літер, якщо ти — ментальний паралітик, не здатний рухатись далі по виставці витворів мистецтва у галузі створення спотворених сенсів життя, яка і є цим життям, яке ніхто з нас не обирав. І шлях прийняття цього непрошеного дару можна побачити, детально вивчаючи геральдику шрамування людей. Дивіться, ось онкологія в когось з тих, хто завжди був близько — буде як рак, очищати від бруду, хоч і лишиться на дні, бо потоне в водоймі проблем навколо. І ніхто не почує, коли він на дні буде плакатись, бо через очищення навколо відбувається внутрішній катарсис. Ніхто не почує, коли він на дні кричатиме, що не потрібний цей дар йому. Бо в усіх інших є свій власний акваріум, щоб тонути та виринати. @defirtonpoetry #федько

Гойдалка, серед лісу стежечка. Гомоном, серпень лінню стелиться. Кронами сміх до хмар доноситься. Скоро нам світ додасть дорослості. Патока вдень стікає динею. В пам'яті десь строкато дивними Спогади, вийти б знов до гойдалки. Спокоєм вúрви шов загоїти. Стінами вкрилися розірвані Зміни ці, криками не зрівняні. Вгору все, злетами між хвоєю. В горлі вже зле, та ми виборюєм Цінності. Вниз летіла гойдалка. Цілюся. Свист латуні. Спогади. Вірш на 1/4 Ліги поетів.

Ловила двох зайців - Спіймала пацюків. Нервово дихала, заламуючи пальці. Вивчала дотики усіх існуючих гріхів, Шукала - може в них є справжнє щастя. Була Алісою, і щиро вірила в дива, Та пацюкам хвости в'язати рано, Аби щурячого творити короля, Щоб він шукав нові і нові рани. Ловила сонячних кролів я у долоні, У лабіринтах цих життєвих стежок Цей дивний, незнайомий присмак крові, Нагадував мені - за мною стежать. Ловити, не спіймати, та головне - іти А там вже на шляху знайдуться справи Кролі, коти чеширськи, або пацюки Тут все одно достатньо буде драми. "Тож зайвий раз не наганяй і не спіши. Нервове дихання лиши на обід долі." Я саме це нагадую собі, Тримаю пальці наче зброю біля скроні. А щастя - воно десь між цим, Лише уважно треба оглядітись, Не прикидатися сліпим або німим, І не шукати. Не ловити. Не зломитись.