Храм поезії (🖤)

ДРАКОН Його ноги з дитинства не вміли триматись землі. Він, як інші, не міг опиратися силі тяжіння. …що манила до неба — ним марив, і рвався, й хворів… Але стеля тримала. Пручався, просився: “Я ж інший!” До землі людське тіло насильно прип'ято, хоча полетіти так легко, здавалося – скинути б лиш черевики! Невагомою кулькою в хмари! І більше не буде нещасть… Із вікна на балконі захоплено вгору дивився. Його ноги з дитинства не вміли триматись землі — він руками крутив-пряв дороги діаметром в бедра. Ще в утробі злий випадок м'язи в колосся заплів. Кожна клята сходина — стіна. Але він — хлопець впертий… ~~~ Затиснуте серце в моторі між вимірів. Спліт. Іммельманн. Розірване небо, мов сітку, над містом щосили тримав — аж руки знекровились, стали залізними. Масло і піт. Секунди свистіли над вухами, простір довкола кипів. Над мирними нісся будинками. Часто збивалося дихання. Вліво — і бочкою вниз. Випльовував в цілі бурштиново — тільки аби не пустити цю смерть гострочолу до них. Він вільний син вільного неба. В бою віддавався цілком. Підсмажував шкіру чужих — позивний відповідний: Дракон. А ноги землі не тримались. Ховатись не вмів по кутах. Зірвав-таки з тіла канати, тепер його тіло — літак. Покотилися покручі покриком спокій покрили покривдили в пошуках слави й “пригод”. Покрутилися трохи в погоні погонами фарсу по горю у голоді та обіця‌нках… Вогонь! В думках нема часу топитись. Прокашлявся… Є! Мінус два. Горять черепи черепиць — смертокрили почали жнива. Від люті захлюпало в венах, під одягом черви повзуть. Він — меч для нищителів зверху і щит для всіх тих, хто внизу. Покосити неситих несила… В хвості тріпотять три оси, розсікають по синусу синь. Посилений полум'ям подих — поскиглять покинуті покидьки, поки не струться із мап.  Стратегія: спліт-іммельманн. Здригається небо, у вухах фантомно фонить (за сьогодні, до речі, не вперше). Безглуздо від вбивць сподіватись терзання вини- щувач їх запакує до Пекла. ✈️🛩️✈️🛩️✈️🛩️✈️ @ld_poems_virshi 💥🛩️✈️💥🛩️✈️💥

Казка якби ти вмів малювати, намалював би мені грудну клітку між ребер, що нагадують гілля дерев, я посадила би квіти виростали б ніжні півонії, колючі троянди і де-не-де маки серце б тішилось такому сусідству, і це стало би знаком що пора оживляти занімілі м’язи, врешті битись розганяти кров, вкритись мріями, забути про гордовитість якби ти вмів ліпити, то виліпив би мені легені з глини, живі, щоб дихалось легко, але так непевно вирізбив би двох птахів збоку, щоб навчили мене літати а з іншого риб, бо відсутність моря для мене, як страта жили б ми утрьох як в казці: я, серце й легені дихалось і билося б нам весело й щасливо напевне ростили би пташенят, бавили риб і горя не знали та серце чомусь не б’ється серцю тебе замало (З книги «Риби і птахи») Фото: Іра Федорів @novakain_poetry

що ж хто не придбав номерка занотує сьогодні у чорний список Храму

весна під'їзди            без домофонів двори            без кодових замків вулиці             цятковані кроками мазками митців-містян манять провести пензликом свій нервовий пунктир на контурній мапі міста Харон ковтає жетон зараз період зелених якщо розумієш ти свій запах чекання метро цілує унікальністю пильного пліснявого архаїчного                     парфуму пульсують вальсом Шамо пружинки в ногах                         у волоссі                  в середині живота усе навкруги пружинить гойдається обійнявшись будинки птахи і люди дахи і машини і лавки дерева і тріщини на асфальті фіранки у теплих вікнах все місто злегка підстрибує від неможливості далі лежати чорним асфальтом сірим бетоном серце стискає: вдома! знову моя весна як тебе не любити... десять годин! співає годинник на башті будинку профспілок співаю разом із ним @lysychkazlisu

*** Вирушаєш — і під шкірою землі вже пульсують фіалки. Тільки ж наче була весела новина, та ж ось наші серця розбиті, мов кулі, скляні подарункові, в них так смішно сипався сніг на вцілілі дахи будинків, від найменшого руху. Відпливаєш — а в опері грає симфонічний оркестр, усіма горлами інструментів втримує музику щастя, яке вже минуло, музику, яка не повториться більше наживо. Крапки з кінців речень розсипаються, наче дрібний гравій на тротуар, залитий ожеледдю — дзеркало, із якого дивишся на мене, з докором і любовʼю; до тебе пустили дітей і не зупиняли, тепер вони ридають обабіч твого човна. І ти вже не чуєш, не в змозі витерти їхні сльози, дочитати на ніч історію, в якій все закінчиться добре. Все буде: запах води і лісу й найхимерніші з хмар. Відпускаєш берег нехотячи — а ми, що не вберегли, тебе ніколи не зможемо. Юлія Мусаковська

Білим буває не тільки сніг. І червоним — не тільки кров. Сиплеться з неба на батьківський поріг Іскра від серпа, що над лісом зійшов. Я — безформена помста цих хащів, Примара, наслана матір'ю без сина, І шелести на стовбурах хвойної пащі! В крижаній хуртовині я двері до пекла, Які ви самі для себе відкрили! Жодного листочка сімейного древа Не спотворить, не пожере ваша гусінь сталева! І крізь підошву вашого брата пробиватиметься врожай і далі! Вам обіцяли медалі, натомість отримали монисто із тридцяти срібних деталей! Копай, окупанте, кілометрову траншею копай, З неї чудовий вид на наше чисте небо, на пташині зграї. Чудова могила в чужбинній землі, коли навпроти вас її син воює. Спостерігай, окупанте. Із ненавистю,                                   Симо Гаюгя. @kildun4ikchanel

Морок підморгує - знову фліртує. Знає падлюка: вчергóве не встóю. Воля слабка. Підлаштуюсь під гру я. Вип'ю для мужності трохи настою. Морок на прив'язі держить потвору, Знову злягаюсь із нею в кімнаті. Друга потвора прийшла. Не поборю - Грають зі мною падлюки крилаті. Морок на мить відвертається раптом, Пильність потвори втрачають зненацька. Сили збираю, щоб вирватись градом. Тисне ж на мозок ця гра чудернацька... Ніж підбираю, шматую щосили. Більше знущатися їм не дозволю. Досить жахіть і насмішок злостивих. Помах останній. Завершення бою. Тихо навколо. Потвори замовкли. Ляжу один в тишині нерухомій... Сонце іскриться на стінах пожовклих. Морок подох. Віддаюся утомі... Очі розплющую: я у постéлі. Мертва дружина. Дочка ледь притомна. Бризки багряні по стінах, по стелі... Знищила. Все. Онейрóїдна бомба. @sashkonehrych

Пам’яті Я пам’ятаю молоко, тепле, щойно з під корови, яке ти розливала нам по квартах так бережно, ніби ділилася найціннішим. Воно пінилось у відрі, і той спогад зігріває мене більше ніж піна слів сьогодні. Я пам’ятаю руки, покриті борознами і борозенками, чорними, як поле, на якому ти працювала. Я пам’ятаю, що не можна було гукати «бабуся», бо «бабуся-ягуся», а потрібно неодмінно «бабо». Я пам’ятаю хліб, якому ти допомогла народитись щойно з печі, як ти його складала і припасовувала, накривала та закутувала ніжно, ніби немовля. Я пам’ятаю чорне волосся з прожилками сивини. Вони бились не на життя, а на смерть, і врешті перемогли. Я пам’ятаю білу хату і сині ставні, а ще голосне «Таїсьо» від сусідки баби Наді. Я пам’ятаю твою постать, яка завжди ставила хрест-оберіг, проводжаючи нас додому. Я пам’ятаю, Ба… @novakain_poetry

Останній день набору🫣 Ще сьогодні можна подати заявку на Грандбатл

- тільки зелений і бурий, ⁃ каже очільна відьма. відьми приносять одяг, штори, підковдри. нині навіть рушник давала з дому одна божевільна, вишитий щільно маком по трав’яній тканині. потім порізали одяг, той, що колись любили, повідрізали коси. бу‌де ще час для сватань. повитирали сльози. зараз усе для битви. потім плели‌, молились, знову плели, співали. чари вплітали - захист, руки танцюють легко. добре плетися, смужко. міцно вростай у сітку. бути тобі травою, бути тобі землею. що я вплітаю, сестро? сукню - духмяне сіно? листя, нагріте сонцем, літо, що завжди з нами? стебла весняних квітів? чи ароматну хвою? що я вплітаю, мамо? хустку - земля брунатна? ше‌рхлу кору пахучу, гілку верби хисткої, грубе ведмеже хутро, пірʼя совиного жму‌ток? відьми плетуть до ночі, відьми чаклують вперто. тільки не видай, сітко, тільки не зраджуй, смужко, будь, наче плащ-невидимка. всіх заховай від смерті. Олександра Хопта (@buryanpoetry)

*** провести би тебе по всіх лініях на руках увігнати у шкіру чорним досереди‌ни щоб коли я із сірого переллюся в біле ти розповів, де подівся міи‌ страх перед тими хто вибирав каміння з самого дна и‌ викладав на легенях щоби важчала грузла моя душа и‌ робилася темною проказати б тобі всі слова всі означення що вмирають в мені суцвіттями і коли я захворію на Благовіщення ти міг зібрати і‌х і позначити де мені жити де моє місце щоб пригортався весь світ ставши теплим і коли ти розпишеш моі‌х птахів я сама полечу до тебе @novakain_poetry

Ображений Ерос розкидував стріли. Кохання - із золота, біль - із свинцю. То плями незмішані дві чорно - білі, Які відтворили історію цю. Одна - Аполлону, прекрасному Богу - Потрапивши в серце, вселила любов. А інша - у німфу струнку босоногу Ненависть встромила без зайвих «агов». Він звав її ніжно, благав зупинитись, Та Дафна втікала в дрімучі ліси, Де сплетені долі істот фантастичних, Гукаючи батька неслась навскоси. Благала: «Пенею! Врятуй із полону! О Земле, розсунься, зміни образ мій! Я деревом стану лавровим натомість, І мляве коріння - вінець моїх мрій». Спокусливе тіло вкривалось корою, Волосся на листя змінилось за мить. Із грішною люттю, з любовʼю святою Зірвав Аполлон вічний лавр вочевидь. Чому не тьмяніє і вічнозелений? Цю істину й досі ніхто не збагне. Можливо, свинець так крокує по венах, А може, і золото не руйнівне. @sarahwatsonrhymes

Моя особиста п'ятірка улюблених авторів, яких я читаю в ТГ Хз, чи хтось подібним ділився, проте із думкою "why fucking not?" я вирішив розповісти про п'ятьох поетів, котрих я регулярно читаю в Телеграмі і котрих можу називати улюбленими телеграмними авторами. Я робив схожу підбірку в 2020 в Інстаграмі, де брав поетів, котрих читав і знаю особисто, зокрема наживо. Цього разу я дану опцію опущу, адже не зі всіма я бачився, але не відзначити їх не можу. дисклеймер 1: я вирішив не повторюватись, тому що я хотів взяти у перелік Ро Кузика, який вже був у мене в переліку з 2020. дисклеймер 2: це не є топ-5, це довільний перелік людей, чия поезія мені імпонує Отже, почну. 1. Ніла Ревчук Людина, завдяки якій поняття "акант" мені тепер не асоціюється із тернопільською меблевою фабрикою чи складовою борщу. Людина, котра стала для мене уособленням поняття "дреди". Та й загалом можна додати ще з десяток понять під Нілу, але на тому спинюсь. Тим паче, що мова також і про її вірші. А вони мені подобаються через свою медитативність - немов читаєш їх і тебе, нерухомого, несе крізь часопростори. Часом різке, часом плавне, заспокійливе - що й необхідно, коли формується гармонія. вірші для відзнаки: "син літнього сонця і чебрецю", "це вже не добрий день" 2. естер невінчаний Людина, завдяки якій я дізнався, як правильно вимовляти назву її рідного міста. Міста, котрого вже фактично нема. І це також людина, котру куди не ткни, не поведи, не підсунь, а вона все одно творитиме попри різного роду передумови - фотографія, шібарі, чеська, англійська, і, врешті-решт, вірші. Подобається мені її поезія своєю потоковістю (до цього я ще повернусь пізніше), в якій відчувається нота надії, що колись все буде інакше, і точно краще. вірші для відзнаки: "на самоті згасає свічка", "вони казали" 3. Мар'я Терція Якщо відносно Ревчук синонімічним стало поняття "дреди", то відносно Терції таким поняттям буде "слем". І це невипадково, адже як переможниця низки літературних слемів, Мар'я постійно показує високий рівень подачі, що, як на мене, є однією з ознак сильного поета. І цим її поезія мені й подобається. Також, знову ж таки, присутня потоковість, і в цьому аспекті тексти Терції - різкі і динамічні, через що ти до останнього будеш вичікувати фіналу. вірші для відзнаки: "тісний світ", "хороші новини" 4. Оля Новак Найбільш давнє знайомство зі всіх наявних тут авторів, адже коли починав активно писати, те ж робила і Оля. Пройшли все - від моєї нелюбові ребер у її віршах до (сподіваюсь) взаємної літературної поваги. Чим мені подобаються Олині вірші? Щонайменше тим, що вона прямо пише на теми, котрі майже ніхто в публічній площині в Україні не старається розголошувати. І тут треба віддавати належне, бо коли ти пишеш про наболіле і актуальне - це, звісно, чудово, але коли ти подаєш цим своєрідний приклад - то вже зовсім інший level. вірші для відзнаки: "маніфест", "тиха темна вода" 5. Саша Хопта Не збрешу, якщо скажу, що Саша для мене стала певного роду літературним відкриттям протягом минулого і цього року. І тому вважаю за честь її згадувати тут. І немалу роль тут також зіграли косплейні начитки XD Лесині вірші мені подобаються тим, що тут я немов проживаю із нею її минуле, сьогодення, майбутнє, а часом все разом і докупи. Також не соромиться говорити в них про наболіле, котре публічно в нашій державі, бува, згадувати не бажають. вірші для відзнаки: "чорноморська русалка", "Київ-Гречани"

Твоя "л" змушує серце частіше битися Це як вишневий сік чи кава з корицею Твої пальці розтоплюють віск в мене на вилицях Знаєш, зовсім не дивно, що ми з тобою зустрілися Твоя "л" це як та сама халва із горіхами І якби ти був на тб - я б твою "л" запікала Щоб жодна жива душа не мала цієї втіхи Я загортаю ноги замерзлі в слова, бо віхола Загортає весь світ і місто на К, відповідно Знаєш, я хотіла б торкатись твоєї шкіри повіками Місяця світлом ніжним й м'яким, наче срібло Знаєш, твоя "л" мені уже майже рідна Вона запускає мені в діафрагму коріння Я і не думала, що в нас може бути щось спільне Бо я зазвичай трохи груба і горда з того, що вільна Проте твоя "л" - тепер єдине що дійсно мені потрібно для @virshok два роки тому

Мелодія забруднених фанфар Чекають фанфари на радісні звістки невтомно, Хоча припадають подекуди пилом зневіри. Ми разом до цілі? Відважні, сміливі, свідомі? Та щось у окремих істот душі геть почорніли. Військкоме пихато-прогнилий, глитаєш текілу? Маєток новий — хабарів назбирав достобіса? Не бачиш, як демон заковтує душу змертвілу? Герої вмирали — ти ж грав роль сміття-дармовіса...                    І так шар за шаром вбирають фанфари                    Брудоти, що з душ неживих виринають. Продажне нутро заховала під ликом любові, Чекала приходу болота, як манну небесну. Вказала дорогу ракеті ти трикольоровій. Живеш, як і завше, а діти уже не воскреснуть...                    Ржавіють фанфари, втрачаючи сяйво,                    І спроби очистити їх уже зайві. Збираються банки для дронів, одежі та ліків Так само старанно, як бджоли приносять у соти Пилок звідусіль зі всіх сил. Але бортник-дволикий Лишає собі все. А там вже навіки двохсоті.                     Продовжують далі тьмяніти фанфари,                     І ноти фальшиві частіше лунають. Напевно, у жилах тече рідина, що прогіркла, У тих, хто на продаж бере благодійні продукти, Бо збільшує статки на тих, кому рідну домівку Прийшлось пакувати зненацька під вибухи й гуркіт...                     Фанфари брудні поміж чистих чаяться.                     Ми ж знаємо добре: провина чия ця. Фанфари от-от засурмлять стоголосо містами. На вулиці виповзуть гади "свої" зовсім скоро. Дозволимо жити продажним, як завше, між нами? Щадити не можна — пора уже бити на сполох! Оксана Приходченко (@literospletinnia) & Саша Негрич (@sashkonehrych)