Kazarin

«Дикий Захід Східної Європи» виграв три гранти від Українського інституту книги. Буде переклад англійською, німецькою та польскою

Логіст не здійснює подвиг, коли видає за накладною майно. Діловод не схожий на Тоні Старка в момент заповнення чергового журналу. І від їхніх історій журналісти звикли відмахуватись. Втім, не журналістами єдиними. Кінематограф привчив нас бачити у війні подвиг і трагедію, епос і смерть, торжество духу та велич жертви. Комп'ютерні ігри навчили тому, що солдатські будні 24/7 складаються з вогневого контакту. Якщо боєць не спить, то стріляє. Якщо не стріляє – спить. Третя штурмова вже зрозуміла цю пастку – і тому на рекламних білбордах висить запрошення "працювати в армії". Тому що в армії справді можна працювати. Не перемагати Таноса. Не бурити метеорит. Не підривати зірку смерті. Думати, варити борщ, ремонтувати речі. Бонусом ти отримуєш почуття приналежності, привід для самоповаги, пільги та статус. Але натомість ми вже третій рік живемо в ситуації збитої оптики. Що вище на п'єдестал ставлять нас – то менше люди хочуть до нас. Що героїчніше описують наш побут – то менше інші хочуть його з нами ділити. До війни ми говорили про те, що заручник клікбейту – це здоровий глузд.  Але останні три роки заручник військового клікбейту – це країна.

Я не народжений для війни. Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО. Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну. 25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп'ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов'язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку. А ще я не дивлюся телевізор. Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести. Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим відчуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни. Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації. Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: "армія – територія героїв, які здійснюють подвиги". Другий: "я не схожий на них, а значить, це не для мене". Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток. Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар'єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація. Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв'язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують "кропиву" на планшеті. Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою. У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця. Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча.

Давайте зафиксирую текущую ситуацию. ✔️На 2024 год у нас закрыт вопрос по поставкам оружия. США, ЕС и отдельные европейские страны выделили достаточные бюджеты. ✔️В 2025 Европа продолжит наращивать военную помощь (одна Германия грозится выделить 15 млрд евро). Помощь США зависит от результатов выборов президента и Конгресса. Здесь - рулетка, пока гадать не будем. Но есть вариант страховки на случай плохого исхода - 50 млрд долларов, выделенные за счет доходов от замороженных российских активов. То есть двухлетний плач полезных идиотов, что "запад нас сливает", с большой вероятностью не оправдается и в 2025. ✔️Это означает, что сейчас все в руках украинской власти и общества. Насколько грамотно будет действовать военное руководство, насколько правильно будут налажены процессы, сколько моральных сил осталось у воюющих, сколько резервов патриотизма - в тылу. ✔️Российские силы не безграничны. Аналитики сходятся, что в 2025 мы увидим заметное уменьшение количества российского "железа" на фронте. Склады все больше пустеют, а производство новой техники и близко не покрывает потери. С поставками на фронт российского "мяса" пока неясно. Сейчас все решают безумными выплатами при заключении контракта. Но рано или поздно желающие получить миллион и умереть закончатся, как закончился поток идеологически заряженных, и тогда придется снова решать кнутом. Здесь воздержусь от прогнозов, будем наблюдать. ✔️Но в любом случае главный вызов на ближайшие полтора года - в нас самих.

Казарін вихідного дня https://www.pravda.com.ua/articles/2024/05/19/7456340/

Коли Росія вторглася в Крим, кримські татари знову стали мішенню для Москви. Тому що вся їхня історія заперечує чільні “духовні скрєпи” Кремля. Наприклад, історію “Великої Вітчизняної війни”.   Від дев’ятого до вісімнадцятого травня – лише дев’ять днів. Першу дату в анексованому Криму відзначають гучно та пафосно. З парадами, феєрверками та державним розмахом. Другу дату воліють згадувати хіба що мимохідь. Тому що це день депортації кримських татар.   За дев’ять днів по тому, як Червона армія звільнила півострів від вермахту, корінний народ Криму відправили до Центральної Азії. І не дозволяли повернутися додому протягом пів століття. Радянський Союз не тільки викреслив кримських татар з власної повоєнної історії. Він ще й прирік їх на роль ізгоїв – навіть після поразки у “холодній війні”.   Тому що після 1991-го року Крим перетворився на заповідник пострадянської ностальгії. Для регіону, де більшість становили переселенці, це було закономірно. Радянська етика та естетика тут збереглись у своїй первісній чистоті. Люди виходили на мітинги з прапорами спочилих імперій і портретами мертвих диктаторів. Переконували себе в правоті їхніх рішень та вчинків. Мешкали у просторі переписаної топоніміки й відретушованої історії. Переконували усіх, що їм належить монополія на Крим. І захищали себе від думок про те, що “ковбаски по-сімферопольськи” – це лише перейменований люля-кебаб, а “Бєлогорск” – переназваний Карасубазар.   Радянська міфологія була для них дуже зручна. Тому що дозволяла викреслити корінний народ Криму з історії півострова. Дозволяла оголосити його зрадником, щоби згодом забрати право на власний дім. Кримських татар навіть відлучили від радянського “релігійного причастя”, що з року в рік відбувалося на дев’яте травня.   Коли в кримських містах покладали квіти до Вічного вогню, ніхто не казав, що слід пам’ятати не тільки про подвиги російських солдатів, але ще й про Андрєя Власова та РОА, про 15-ий козачий кавалерійський корпус СС і 29-у гренадерську дивізію. Про російських колабораціоністів взагалі не згадували і статей про їхню участь у війні не писали. Але якщо кримські татари хотіли отримати доступ до святкування дев’ятого травня – від них вимагали щонайменше прилюдного каяття.   Бо в Радянському Союзі було заведено проголошувати всі народи – народами-переможцями, поміж яких траплялися окремі колабораціоністи. Й лише щодо кримських татар цього підходу не дотримувалися. Вони були проголошені народом-колабораціоністом, серед якого були й окремі герої.   Як обов’язковий рефрен звучала теза про те, що “відсоток зрадників” серед кримських татар перевищував аналогічний показник в інших народів. Проте всі, хто порівнюють чисельність росіян та кримських татар, що воювали по різні боки лінії фронту, забувають одну просту річ: колабораціонізм можливий лише на окупованій території. У Томську чи Владивостоці не могло бути ані поліцаїв, ані добровольчих оборонних батальйонів – німці туди не дісталися, а тому місцеве населення не опинилося перед таким вибором. Тому охочі вираховувати “коефіцієнт зрадництва” мали б брати за основу чисельність населення, що проживало на територіях, окупованих вермахтом. А це вже дасть зовсім інші пропорції.   Та будь-яка спроба дискусії на цю тему наражалася на звинувачення в єресі. Що й не дивно. Тому що депортація руйнувала наріжну “духовну скрєпу” радянської імперії – міф про Велику Вітчизняну війну.   В межах цього міфу всі події від 1941-го до 1945-го подавалися як боротьба абсолютного Добра з абсолютним Злом. А якщо депортація – це злочин, то виходить, що 1944-го “добро” скоїло злодіяння. І або воно не було аж таким “добром”, або скоєне ним не було “злочином”. Другий варіант був для радянської людини комфортніший, звичніший.   Бо тоді не треба ні перед ким вибачатися. Не треба підважувати догматичну в своїй простоті логіку подій. Не доведеться рефлексувати на тему мудрості командування й партійного керівництва. Не вислизне з-під ніг те тверде підґрунтя, з якого звикли роззиратися на минуле, сьогодення та майбутнє.  

Вони були в меншості – ті п’ятнадцять відсотків, проти яких було так зручно дружити. Той таки корінний народ, про який у Києві ритуально згадували ближче до виборів, щоби потім одразу ж забути. А тому Крим лишався електоральною цариною прорадянських партій. Врешті-решт це закінчилося анексією півострова.   Після якої кримських татар знову вивели за дужки. Тому що Росія після 2014-го занурилася у простір лютої прорадянщини. Оголосила війну всьому світові за право переграти 1991-ий рік. І в рамках цієї війни радянська етика та естетика замайоріла на знаменах у масштабах всієї Російської Федерації.   А кримські татари завжди були найбільш нерадянськими у майже повсюдно прорадянському Криму. Вони й не могли інакше: неможливо перейняти етику та естетику держави, яка вигнала твій народ з батьківщини і не дозволяла повернутися понад сорок років. І тепер Росія називає кримських татар бунтівниками. Потенційними порушниками терцілісності. Головними заколотниками в регіоні, що його вкрала Москва.   Протягом довоєнних двадцяти трьох років кримські татари вибудували на півострові щільну структуру горизонтальної взаємодії, яка страхувала їх від свавілля традиційної вертикалі. Й не випадково, що саме ця система меджлісів насамперед опинилася під ударом російської силової системи: Кремль не терпить конкуренції. У підсумку кримськотатарський меджліс заборонили як “екстремістську організацію”.   Але штука в тім, що проблеми кримськотатарського народу – це питання не тільки політичної логіки. Це питання загальнонаціональної етики. Ті, хто звик згадувати кримських татар через кому з національними діаспорами, що мешкають в Україні, просто демонструють своє невігластво. Кожна діаспора має свою материнську державу за межами країни проживання. Кримські татари не мають батьківщини поза Кримом. Півостровом, що належить Україні, але анексований Росією.   Зміна прапорів у Криму була оголошенням цієї війни. Ми не можемо забувати про це. Як і про тих, хто всі ці роки вимушений жити по той бік окопів.   Тому що це не тільки етика. Це ще й логіка. «Дикий Захід СхідноЇ Європи» https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Дедалі менше “міжнародного”. Дедалі більше ізоляції. Що не дивно.   Адже Москва перетворює дев’яте травня на тест політичної лояльності. Присягни на вірність – і тоді ми розкажемо тобі про твій внесок у перемогу над Німеччиною. Власноручно впишемо до переліку переможців.   Тому з кожним роком дедалі більше російських сусідів починають шукати свою власну мову для опису цієї події. Як і власну інтерпретацію подій Другої світової. Все тому, що Кремль продає свою концепцію в рамках комплексної пропозиції. В якій йдеться не так про минуле, як про теперішнє та майбутнє. В якій “один народ”, “можемо повторити” та “фортеця в облозі”. В якій монополія на перемогу закріплена за Москвою. В якій нові мешканці Кремля проголошуються прямими спадкоємцями колишніх – і отримують право говорити від імені переможців.   Протягом кількох десятиліть поспіль Москва перетворювала свій концепт “Великої Вітчизняної” на цивільну релігію. В рамках якої є свій єдино-можливий обряд, свій сонм апостолів та праведників, свій пантеон демонів і грішників. Будь-який відступ від нього сприймається за єресь і піддається анафемі.   До того ж, західний обряд відзначення перемоги в Другій світовій сприймається в Росії як такий собі “католицизм”. Межі двох віросповідань чітко окреслені, й будь-яке порушення конвенції трактується як зазіхання.   А ось обновленство сусідів Москва сприймає як віровідступництво. Як таке собі “уніатство”, коли обряд може й східний, але самоусвідомлення – західне. А те, що колись було “нашим”, а потім стало “чужим”, сприймається завжди болісніше, ніж те, що від початку “нашим” ніколи не було. Тому на адресу Києва з Москви так часто лунають слова, які на адресу Парижа чи Лондона ніколи не будуть мовлені.   Та якщо Москві й варто комусь дякувати за те, що на її щорічний обряд причастя приходить дедалі менше вірян – то тільки собі. «Дикий Захід СхідноЇ Європи» https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

У 90-і роки “Клуб веселих і кмітливих” іменував себе “міжнародним” без щонайменшого перебільшення.   У сезонах сходилися команди з найрізноманітніших країн. За нагороди змагалися хлопці з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відбитком пострадянської ментальності. Коли “спільне” домінувало над відмінностями, а теми для жартів не потребували перекладу та знання контексту.   А втім, роль дзеркала належить цій програмі й дотепер. Тільки сьогодні в ньому відображається той пострадянський дрейф, який стався у нас перед очима. Географія клубу зменшилася, як шагренева шкіра, скоротившись у підсумку до кордонів самої Росії. Тепер це програма, в якій росіяни змагаються з росіянами. У цьому коктейлі іноді вигулькують зразково-показові іноземці, та від колишньої “міжнародності” не лишилося й сліду.   І така ж доля, схоже, чекає на дев’яте травня.   Кожна країна має свята суб’єктності народу. Щось таке, що дозволяє громадянам казати: “Ми досягли”. День взяття Бастилії – це історія про те, як французи вигнали короля. День незалежності США – про те, як американці здобули незалежність від англійців. Дев’яте травня в РФ точно так само претендує на статус національного свята – але є одне “але”.   Росія – це держава, що перемогла. Такий собі втілений етатизм – у межах якого немає нічого не лише “проти держави”, але й “поза державою”. Державна вертикаль – це альфа й омега всього. Будь-яка активність здобуває право на життя лише після узгодження. Будь-яка неузгоджена суб’єктність сприймається як загроза. Її або приборкують – або викорінюють.   З дев’ятим травня у Росії сталося саме це. Це вже не “день суб’єктності народу”, а “день суб’єктності держави”. Універсальне виправдання всієї історії її існування. Головний важок на морально-етичних терезах, який має переважувати все, що було до і все, що було після. Дев’ятому травня доручено виправдовувати репресії, депортації, заслання, розстріли та розправи. Воно призначене чільним “зате”. Будь-яка спроба розмови про нелюдськість радянського режиму впирається в цей доказ. Який має ставити крапку на будь-якій спробі рефлексії.   Дев’яте травня стало ресурсом легітимності – занадто цінним, щоб російська держава дозволила собі випустити його з рук. І немає нічого дивного, що протягом останніх десятиліть вона боролася з тими, хто намагався зруйнувати цю монополію.   Річ у тім, що в радянсько-російській традиції існувало два підходи до відзначення цієї дати.   Один – державний. Зі знаменами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогла держава, командування та полководці. Великі числа. Величні масштаби. Вертикаль і система.   Другий підхід був цілковитою протилежністю. Інтимно-особистісний, ґрунтований на персональному переживанні. В цій скарбничці – вся лейтенантська проза. Щоденникові записи. Людські історії, в яких не було місця Сталіну та Жукову, натомість знаходилося місце чиїмось бабусям та дідусям.   З цим другим підходом держава завжди боролася. Приборкувала і націоналізувала, як могла. Юрій Бондарьов пом’якшував фінал повісті “Батальйони просять вогню” – й натомість перетворювався на радянського літературного генерала. На кожен ліричний “Білоруський вокзал” кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Держава відчайдушно трималася за власну інтерпретацію дев’ятого травня й не дозволяла нікому зазіхати на головне виправдання власного існування.   До речі, така ж доля спіткала й акцію “Безсмертний полк”. Вона з’явилася 2012-го року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала томська опозиційна телекомпанія “ТВ-2”: замість транспарантів та гасел людям запропонували нести портрети своїх близьких. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії й забрала акцію під свою егіду.   Кремль заперечує приватне. Будь-яка велич можлива тільки у межах вертикалі. Якщо хочеш відчути силу – звертайся до держави. В обмін на лояльність вона дозволить тобі постояти під парасолькою своєї могутності.   І цей підхід прирікає Росію на самотність. Російський День Перемоги повторює долю КВК.