У 90-і роки “Клуб веселих і кмітливих” іменував себе “міжнародним” без щонайменшого перебільшення.
У сезонах сходилися команди з найрізноманітніших країн. За нагороди змагалися хлопці з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відбитком пострадянської ментальності. Коли “спільне” домінувало над відмінностями, а теми для жартів не потребували перекладу та знання контексту.
А втім, роль дзеркала належить цій програмі й дотепер. Тільки сьогодні в ньому відображається той пострадянський дрейф, який стався у нас перед очима. Географія клубу зменшилася, як шагренева шкіра, скоротившись у підсумку до кордонів самої Росії. Тепер це програма, в якій росіяни змагаються з росіянами. У цьому коктейлі іноді вигулькують зразково-показові іноземці, та від колишньої “міжнародності” не лишилося й сліду.
І така ж доля, схоже, чекає на дев’яте травня.
Кожна країна має свята суб’єктності народу. Щось таке, що дозволяє громадянам казати: “Ми досягли”. День взяття Бастилії – це історія про те, як французи вигнали короля. День незалежності США – про те, як американці здобули незалежність від англійців. Дев’яте травня в РФ точно так само претендує на статус національного свята – але є одне “але”.
Росія – це держава, що перемогла. Такий собі втілений етатизм – у межах якого немає нічого не лише “проти держави”, але й “поза державою”. Державна вертикаль – це альфа й омега всього. Будь-яка активність здобуває право на життя лише після узгодження. Будь-яка неузгоджена суб’єктність сприймається як загроза. Її або приборкують – або викорінюють.
З дев’ятим травня у Росії сталося саме це. Це вже не “день суб’єктності народу”, а “день суб’єктності держави”. Універсальне виправдання всієї історії її існування. Головний важок на морально-етичних терезах, який має переважувати все, що було до і все, що було після. Дев’ятому травня доручено виправдовувати репресії, депортації, заслання, розстріли та розправи. Воно призначене чільним “зате”. Будь-яка спроба розмови про нелюдськість радянського режиму впирається в цей доказ. Який має ставити крапку на будь-якій спробі рефлексії.
Дев’яте травня стало ресурсом легітимності – занадто цінним, щоб російська держава дозволила собі випустити його з рук. І немає нічого дивного, що протягом останніх десятиліть вона боролася з тими, хто намагався зруйнувати цю монополію.
Річ у тім, що в радянсько-російській традиції існувало два підходи до відзначення цієї дати.
Один – державний. Зі знаменами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогла держава, командування та полководці. Великі числа. Величні масштаби. Вертикаль і система.
Другий підхід був цілковитою протилежністю. Інтимно-особистісний, ґрунтований на персональному переживанні. В цій скарбничці – вся лейтенантська проза. Щоденникові записи. Людські історії, в яких не було місця Сталіну та Жукову, натомість знаходилося місце чиїмось бабусям та дідусям.
З цим другим підходом держава завжди боролася. Приборкувала і націоналізувала, як могла. Юрій Бондарьов пом’якшував фінал повісті “Батальйони просять вогню” – й натомість перетворювався на радянського літературного генерала. На кожен ліричний “Білоруський вокзал” кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Держава відчайдушно трималася за власну інтерпретацію дев’ятого травня й не дозволяла нікому зазіхати на головне виправдання власного існування.
До речі, така ж доля спіткала й акцію “Безсмертний полк”. Вона з’явилася 2012-го року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала томська опозиційна телекомпанія “ТВ-2”: замість транспарантів та гасел людям запропонували нести портрети своїх близьких. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії й забрала акцію під свою егіду.
Кремль заперечує приватне. Будь-яка велич можлива тільки у межах вертикалі. Якщо хочеш відчути силу – звертайся до держави. В обмін на лояльність вона дозволить тобі постояти під парасолькою своєї могутності.
І цей підхід прирікає Росію на самотність. Російський День Перемоги повторює долю КВК.