Пломінь

Колись давно видатний німецький філософ-феноменолог Мартін Гайдеґґер у своїй збірці есеїв «Шлях до мови» у формі діалогу з невідомим японцем виголосив думку про те, що кінематограф, як питомо західне, техногенне мистецтво є неавтентичним для Японії, попри навіть теплу приязнь з якою він відгукнувся про нещодавно переглянутий ним фільм Акіри Куросави «Рашьомон». Що ж, велемудрому володарю усіх семи екзистенціалів та розсіювачу дасману, попри незмірний внесок у світову філософію, не вперше помилятися у своєму власне житті. Менше з тим, Гайдеґґер влучно намацав у своєму есеї ті фундаментальні розбіжності в західному та східному світоглядах. Його текст мав на меті стати полем для діалогу з тим самим  «інакшим». Але де ще, як не у просторі достоту уявному, просторі екранного імаджинаріума, могли бути налагоджені мости міжкультурного діалогу, котрий допоміг би загоїти старі рани. Повна стаття про фільм за посиланням: https://plomin.club/why-does-no-one-write-to-colonel-lawrence/ Гарного читання!

14 червня минає 135 років від дня народження полковника Євгена Коновальця (14.06.1891—23.05.1938). Він пройшов шлях від лідера студентського руху до очільника всього українського національного руху. Молодий ветеран, що пройшов важкі бої Першої світової, російський полон, мав за спиною досвід командування корпусу Січових Стрільців, вирішив присвятити своє життя національній боротьбі, вінцем якої було відновлення української державності. Розуміючи важливість обʼєднання співвітчизників заради спільної мети, він став співзасновником та керівником Української військової організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН). Російська влада чітко розуміла загрозу існування збройної української боротьби, та кинула чималі сили на її дискредитацію, делегітимацію та ліквідацію. Планування вбивства Коновальця, як символу та лідера українського національного руху, тривало понад 5 років. На сьогодні його ідеї та справу продовжують Сили оборони України, захищаючи національну державу від усе того ж ворога.

Нова стаття про Локі – веселуна, хитруна і красунчика скандинавської міфології. Про нього чули навіть ті, хто міфологією не особливо-то і цікавиться. Головним чином, звісно, через великобюджетні екранізації коміксів Marwell. Чи це на краще  – питання окреме. Та факт цілком очевидний: Локі у виконанні Тома Гідлстона багатьом припав-таки до душі, і не без причини. Це таки яскравий і харизматичний персонаж, засадничо – морально амбівалентний (наче поганець, а наче і не завжди), і принаймні почасти це ґрунтується на літературно-міфологічній основі, представленій обома староісландськими еддами. Але наскільки це все справедливо? Спробуємо розібратися. На перший позір, Локі на типового германського героя не скидається. Бо хто такий типовий германський герой? Насамперед воїн – у тому чи іншому вигляді. Прочитати статтю повністю можете за посиланням: https://plomin.club/the-tricksters-justification-lokis-heroic-aspect/

7 червня виповнилося 100 років від дня народження Анатолія Базилевича — художника, чиї ілюстрації до «Енеїди» Івана Котляревського стали невіддільною частиною української візуальної культури. Створені понад пів століття тому, вони й досі визначають наше уявлення про героїв цього твору — дотепних, живих, впізнаваних. Як і сама «Енеїда», роботи Базилевича не залишаються лише пам’яткою своєї епохи, а продовжують звучати в сучасному культурному просторі. Пропонуємо зануритися в атмосферу ілюстрацій до «Енеїди» та дізнатися про це більше 📖

Сьогодні внаслідок брутальної російської атаки в столиці наш друг і колега український релігієзнавець Віталій Щепанський дивом лишився живий, але втратив усе майно. 💔 Підтримайте його, будь ласка.

Останніми роками інтерес до езотеризму помітно повертається в культурний та інтелектуальний простір. Водночас значно рідше ставиться питання про саму природу цього явища. Адже езотерична традиція — це не лише містика чи окультні практики, а й спроба осмислити ті виміри людського досвіду, які не вміщуються в межі суто раціонального пояснення світу. Не випадково теми символу, ритуалу, трансформації свідомості та прихованого порядку речей постійно повертаються у філософії, психології й культурі модерності загалом. Саме тому ми пропонуємо кілька роздумів про взаємозв’язок філософії, символічного мислення та духовної кризи сучасного світу. Придбати книжки можна тут: https://pxpublisher.com.ua/ https://plomin.club/shop/ Приємного читання 🪄

Щоб осягнути глибину філософії трагічної надмірності Петера Весселя Цапффе варто спершу розібратися з ключовими термінами, які слугують фундаментом його концепції. Розглянемо один із текстів із книги «Останній месія», а саме «Завдання театру».

Ми мусимо припустити, що людина — єдиний біологічний вид на Землі, здатний до самоаналізу і такого рівня рефлексії, що дозволяє їй оцінювати власне становище стосовно інших істот. Якби людина була притаманна лише здатність до рефлексів без компенсаційного механізму…

І Компенсаційний механізм — це психологічний «запобіжник», який автоматично вмикається, щоб приборкати надлишок пізнання. За Цапффе, людина — це біологічний парадокс: ми наділені надмірною кількістю свідомості, яка не потрібна для виживання, але яка здатна осягнути безглуздя власного існування. Це система фільтрів, яка не дає нам щосекунди усвідомлювати власну смертність, космічну самотність та хаос буття. Без цих механізмів людська психіка просто вибухнула б під тиском істини, тому мозок створює ілюзію порядку, сенсу та важливості повсякденних справ, компенсуючи жах реальності штучним спокоєм.

…вона дуже швидко усвідомила б повторюваність і жахи природи. Тверезий розрахунок переваг і недоліків буття призвів би до усвідомленого заперечення самого життя. Щоб цьому зарадити, природа створила у людині стійкий стан опору…

ІІ Цапффе стверджує, що природа, «схаменувшись» після створення занадто розумної істоти, вмонтувала в нас стан опору. Це активна, підсвідома оборона проти екзистенційної правди, яка реалізується через чотири головні стратегії: Ізоляція — відкидання негативних думок. Фіксація — прихильність до авторитетів, релігій чи ідеологій. Відволікання — постійна зайнятість справами чи розвагами). Сублімація — перетворення трагізму на мистецтво чи філософію. Стан опору — це вбудований імунітет проти відчаю, який дозволяє нам продовжувати жити, ігноруючи прірву під ногами.

У певні моменти ми чітко відчуваємо, що означає бути людиною — раціональною і чутливою істотою, вкинутою в світ, де діють чужі закони. І якщо це усвідомлення приходить без посередника, тоді перед нами відкривається глибокий досвід самотності - Weltschmerz…

ІІІ Weltschmerz позначає глибоке відчуття розриву між ідеальними прагненнями людського духу та недосконалою, жорстокою реальністю світу. Це біль від розуміння того, що наші запити на справедливість, логіку та вічність ніколи не будуть задоволені «чужим» і байдужим всесвітом. Коли захисні механізми дають збій і людина опиняється віч-на-віч із буттям без прикрас, вона відчуває цей «світовий біль» — усвідомлення того, що ми є духовними істотами в бездуховному механізмі природи. Термін був введений німецьким романтиком Жан Полем, а у контексті Цапффе набуває особливої гостроти. Глибокий досвід самотності — Weltschmerz.

Месіянсько-фаталістичний аспект саг — від Сіґурда до Еґіля Повна стаття за посиланням: https://plomin.club/messianic-fatalistic-aspect-sagas-from-sigurd-to-egil/

У XII столітті на півдні Франції, в землях Окситанії, одночасно народилися два явища, які досі заворожують уяву. Одні з них — катари — відмовлялися від усього земного, вважаючи матеріальний світ творінням зла, і мріяли про чисте, безтілесне спасіння. Інші — трубадури — оспівували пристрасть, красу і заборонене кохання, перетворюючи почуття в найвищу цінність життя. Аскеза і чуттєвість. Відмова від тіла і культ тіла. Два радикальні бунти проти церковного порядку, що розквітли в одному регіоні, в один час і серед одних і тих самих людей. Чи були вони ворогами? Чи таємними союзниками? А може, двома сторонами однієї медалі? Про це — читайте у статті Яна Гродзького «Катари й трубадури: міфологізація та історія».

У XII столітті на півдні Франції, в землях Окситанії, одночасно народилися два явища, які досі заворожують уяву. Одні з них — катари — відмовлялися від усього земного, вважаючи матеріальний світ творінням зла, і мріяли про чисте, безтілесне спасіння. Інші — трубадури — оспівували пристрасть, красу і заборонене кохання, перетворюючи почуття в найвищу цінність життя. Аскеза і чуттєвість. Відмова від тіла і культ тіла. Два радикальні бунти проти церковного порядку, що розквітли в одному регіоні, в один час і серед одних і тих самих людей. Чи були вони ворогами? Чи таємними союзниками? А може, двома сторонами однієї медалі? Про це — читайте у статті Яна Гродзького «Катари й трубадури: міфологізація та історія».

З Великоднем!

Іван Багряний - «Сад Гетсиманський». У наявності: https://plomin.club/product/bahryanyi-sad-hetsymanskyi/ Один із перших у світі романів, що яскраво оприявнює архітектуру більшовицького терору. Жорна радянських репресій автору довелося пройти власною персоною, тим цінніші його свідчення, перенесені на сторінки книги.

Коли постав перед медичною комісією, вони були дещо спантеличені моїм бажанням вирушити до Франції. Ми трохи посперечались, і вони висловили доволі дивне рішення: якщо я зможу носити скляне око, яке їх влаштовуватиме, мене розглянуть як придатного. Вочевидь, їм кортіло, аби німці раптом не подумали, що в Англії вже дійшли до того, що посилають на фронт однооких офіцерів. На наступному огляді я зʼявився із фантастичним, неймовірно незручним скляним оком, і мене визнали придатним до служби. Вийшовши з приміщення, я зупинив таксі, викинув скляне око у вікно, натягнув чорну повʼязку, і відтоді жодного разу не вдягав штучне око знову.

— Адріан Картон де Віарт Придбати книгу: https://plomin.club/product/adrian-carton-de-wiart-happy-odyssey/

«Батько, мати, сестра, брат». Про нове кіно Джима Джармуша: /Часто-густо виникає враження, наче вся кінокритика – це якісь суцільні імпресіоністичні вправи. Замальовки на полях вже чужих робіт. А як інакше за сучасного вакууму сенсів й відсутності ядра інтерпретацій. Нерідко за цією таємницею з мережива та вуалі прихована звичайнісінька порожнеча, яка покликана наштовхнути на роздуми, але ні в якому разі не мати остаточної, доконаної, логічної розв’язки кінопараболи\. Детальніша критика на новий фільм за посиланням: https://plomin.club/father-mother-sister-brother-in-search-of-lost-time/

Версальська система скромно визначила кого захищати, проте впевнено встановила carte blanche на політичне знищення «через своє перетворення на нищівну вправу безумовного вбивства та структурну неможливість укладення миру за відсутності юридичного ворога». У цьому контексті анексія Криму та запуск війни на Донбасі через створення квазіформувань є практичним проявом шміттівського децизіонізму – політики, в якій рішення стоїть вище за правові обмеження. Аби детальніше зрозуміти ідеї Карла Шмітта, Версальський мир та порушення міжнародного права читайте статтю «Структура реваншизму як сучасне правотворення: Росія, Nomos і руїна міжнародного порядку» за посиланням: https://plomin.club/structure-of-revanchism-as-modern-lawmaking-russia-nomos-and-the-ruin-of-the-international-order/

«Міркування над Жираром» Переклади із книги Роджера Скрутона «Душа світу». Повністю читайте за посиланням: https://plomin.club/reflections-on-the-girard/

Людям вільно є бавитися небесами й глузувати з пекла…

— «Диявол-косар: дивні вісті з Гартфордширу». Передусім це історія про силу слова. Фермер, що у гніві вимовляє фразу, бавиться з небесами і пеклом — і саме слово стає актом. У ранньомодерній свідомості слово не було нейтральним звуком, а мало онтологічну вагу. Розкидатися словами, як це ми робимо нині було неможливо, адже сказане ставало здійсненим. Це близько до архаїчного розуміння мови як сили, що втручається в реальність. Диявол — наслідок безвідповідального мовлення, гріх через слово. Може і нам варто замислитись над своїми словами? Читати правдиву оповідь про одного господаря, що мав торг із бідним косарем щодо скошування трьох із половиною акрів вівса за посиланням: https://plomin.club/the-mowing-devil-or-strange-news-out-of-hartford-fhire/

Із мемуарів сера Адріана Картона де Віарта, які ви вже можете придбати за посиланням. Книга про пригоди авантюрного і відважного чоловіка, який точно знає, як воювати, втікати з тюрми і жити це життя сповна.

Історія багата на героїв, настільки затертих тривалим вжитком та масовими екранізаціями, що ми сприймаємо їх як зрозумілу даність, не підозрюючи про їхню справжню глибину. Одна з таких фігур — Раґнар Хутряні Штани. Ми звикли бачити в ньому вождя та загарбника, проте при достатньо уважному наближенні за воєнним пафосом проступає зовсім інша структура — метафізична подорож чоловіка крізь простір жіночих архетипів. Раптом ми бачимо, що літературне нашарування не приховало, а лише законсервувало в собі прадавній механізм ініціації. Цікавим у цій площині є те, що жінки Раґнара — Тора та Аслауґ — постають не просто супутницями героя, а уособленням самої магії, напряму завʼязаною на куртуазності. Збереження настільки точних психологічних лекал — від приборкання змія до розгадування одинічних загадок — провадить нас маршрутом віднаходження себе. Отож, йдеться найперше про те, як крізь товщу легенди продовжує промовляти наше несвідоме. Більше і детальніше про це у статті «Божественні жінки Раґнара: спроба юнґіанського аналізу»