Pagan folklore

Збірка волинських орнаментів Ольги Бачинської

Згадується міф про Совія

Чорт і сонце В одному селі, розповідають у Вінницькому повіті, був дім, в якому ніхто не міг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селі жив убогий чоловік, такий убогий, що в нього не було навіть власного притулку. Пішов злидар до пана, якому належав дім, і став просити дозволу там оселитися. Панові було байдуже, і він дозволив. Бідняк з радістю пішов у ту домівку і при вході мовив: «День добрий, пане-господарю!» — «Здрастуй», — відказав чорт, вийшовши з кутка. — «Прийміть мене в компанію». — «А що ж, можна; лиш скажи своїй жінці, щоб вона ніколи не займала нічим ось цього кутка, — тоді тобі буде добре». І справді, прожив злидар у тій домівці чимало часу, і велося йому непогано. Не раз показував йому чорт своє добро, гроші, на яких завжди сидів. Якось чорт і каже йому: «Надійшла моя черга викочувати сонце, і не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповістити, що мене вже більше нема на світі». І пішов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить під вікно інший чорт і каже: «День добрий!» — «Дай, Боже, здоров’я, пане!» — відповідає злидар. Тоді чорт каже: «Якщо він був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселі, бо твого пана спалило сонце». Українські міфи

Подорож Сонця Колись на «сході сонця» жила надзвичайна красуня — «панна»(Зоря-Зоряниця), а тільки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимиє, гарненько витре — ось чому сонце раніше світило значно яскравіше, ніж тепер (Старокостянтинівський повіт). Сонце, заходячи, опускається в море, яке сповиває землю, як яєчний білок оточує жовток (у Луцькому й Житомирському повітах кажуть, що сонце ховається за землю, або «на той світ», у Канівському — за гори). Під землею ж є інший світ, і коли настає день, в нас буває ніч. Коли згодом сонце підходить до сходу, то, за Божим велінням, його підіймають тисяча — «шатанів» (мабуть, перекручення татарських «шайтанів»), бо саме воно своєю силою вийти з того світу не може, до того ж сонце зовсім обпалює їх, і вони, ледве живі, відразу ж кидаються у річку і, вимахуючи руками, щезають. З тієї тисячі крапель, які обтрушують при цьому зі своїх рук чорти, народжується нова тисяча чортів; вони також підіймають сонце, обпалюються, кидаються в річку і, зникаючи самі, плодять натомість нових. Ось чому нерозважно чинять ті, хто, вмиваючись, стріпує руками, тому що скільки впаде при цьому крапель, стільки народиться на світі чортів (Вінницький і Углицький повіти). Українські міфи

Лісун годує вовків Були два брати. Один був багатий, інший бідний, бо на його землі нічого не росло. Зрештою бідний вирішив покинути ферму. Він блукав дикими лісами. Однієї ночі, напередодні дня Святого Юрія, він заліз на дуб, щоб поспати високо. Опівночі ліс сколихнувся від виття та шуму. І це наближалося. Прийшов чоловік, який пас вовчу зграю, за ним віз. Це був Лісун. Він під’їхав під дуб і почав годувати своїх звірів хлібом із воза. Він нагодував усіх, але один шматок хліба залишився у возі. Лісун сказав: — Кому дати цей? Я дам його людині на дереві. Злазь, візьми і йди додому! Чоловік зліз і взяв хліб. Лісун пішов. Чоловік повернувся додому і незабаром став навіть багатшим за свого брата. Хліб ніколи не можна було з’їсти повністю. Після того, як залишалася половина, решта завжди поверталася наступного дня, ніби відростала знову. Заздрісний брат вирішив отримати такий самий хліб. Він чекав біля святого Георгія, знайшов дерево і заліз на нього. Після деякого часу Лісун знову прийшов і почав годувати своїх вовків. Один залишився без своєї частки. — Ну, вовче, оскільки ти не отримав своє, їж той, що на верхівці дерева. Заздрісний брат почув це і так злякався, що впав. Вовк розірвав його в той же момент. [Гнатюк В. Нарис української міфології]

В історичних джерелах: https://t.me/Danikacvlt/163

Лісу́н, на, м. По народн. повѣрьямъ — человѣкообразное существо, живущее въ лѣсу. Лісун таки як чоловік, тільки в його нема тіні… В його й жінка є. Лісу́н (также полісу́н) — богъ волковъ, заботящійся объ ихъ прокормленіи; кромѣ того без його ярмарка ніколи не буде, він на все ціну зводить. Грин. Изъ устъ. 13, 10 — 11. См. Лісові люде. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 370.

Замовлення

🎃Гелловін і українська культура 🔸Кожного року в кінці жовтня я стикаюсь з дискусіями в соціальних мережах, з приводу доречності елементів Гелловіну в українській культурі. 🔸Саме тому у цьому пості мова йтиме саме про етнографічний аспект питання. Тобто, чи є притаманними і доречними для української культури ті традиції, які продукує це свято. ✔️Спершу трішки історії. Звичайно, Гелловін це запозичене свято і походить від старовинного кельтського свята – Савину (День вшанування предків і щось на кшталт нового року). В період коли зима приходила на зміну літу, а кельти збирали врожай, вважалося що мертві повертаються на землю, аби відвідати живих родичів. Кельти вважали, що, окрім душ померлих, на землю цього дня може потрапити і різна нечисть. Відповідно маскування було всього лиш спробою обдурити злих духів. Під дією християнізації традиції видозмінилися, а з появою поп-культури та комерційної складової, стало таким, яке ми знаємо його зараз. 👻А тепер пошукаємо щось схоже в українській культурі у осіному циклі. Не тільки кельти вірили у те, що душі померлих можуть відвідувати живих. 8 листопада - Дмитрівська субота у народі називалась «Дідовою». Існувало повір'я, що в цю ніч на цвинтарі можна побачити тіні померлих, як вони встають із гробів і розходяться по хатах своїх родичів. Оскільки, вірилося, що душі покійників, в цей день, можуть вільно заходити в оселі живих, то разом з ними в хату могли б припертися і ті нечисті покійники, котрі приносять з собою лихо і нещастя. Це були непрошені гості і їх зупиняли ще перед порогом (Нічого не нагадує? 😅). Господиня клала на поріг цибулю та часник, інколи під поріг сипали свячену сіль, тощо. 🔸 Що до переодягання, то й воно теж притамане і нашій культурі. Щоправда, українська молодь змінює образ взимку: на Різдво чи під час Маланки. 🔸 Незмінним і найвідомішим символом Гелловіну є так званий «Ліхтар Джека» – гарбуз із вирізаним обличчям. Таким ліхтарем з гарбуза на теренах України ви б нікого не здивували навіть 100-200 років тому. Про бешкет дітлахів з вирізаням гарбуза можна прочитати у багатьох етнографічних працях.

«Коли дозріють гарбузи, то хлопці роблять із гарбуза опудало: зрізують вершок, вичищають середину, прорізують ножем очі, ніс, здоровенного рота. В рот настромлюють паличок і виходить, ніби це опудало вишкірює зуби, а в середину ставлять запалену свічку. Темного осіннього вечора котрийсь хлопчак бере таке опудало і йде туди, де бавляться діти. Підкрадається й виставляє з-за плоту гарбуза з запаленою свічкою. Діти, несподівано побачивши в темряві великі вогняні очі та величезну пащеку з вишкіреними зубами, — лякаються і з криком розбігаються геть».

🔸 Також у подільських селах із святом Андрія був пов'язаний звичай виготовлення гарбузових масок. Освітлені зсередини свічкою (а пізніше- ліхтариком), у темряві вони нагадували людський череп. Зазвичай хлопці лякали ними дівчат «на порі», тобто тих, які досягли шлюбного віку.

Ну чисті кельти…

«У Києві це роблять так: збирається родина, на стіл ставлять порожній гарбуз, у якому вирізані очі, рот і ніс; крізь ці отвори проходить світло від свічки, що стоїть під гарбузом, і починається бенкет.»

Першоджерело: Петрушевич А.С. Общерусский дневник церковных, народных, семейных праздников и хозяйственных занятий, примет и гаданий. Львов, 1866. 100 с.

Разраслася наўшыркі плесня. Халадэча, пустэча. Ільды. Нам не трэба без балтаў песня. І фальклор не той без Літвы. Нам без сэнсаў нашто арнамент? І без мэты хадзьба — нашто? Тут без нас, хоць па спісе з намі. Злыдняў — тысяча. Нас — сто. Лес ці трэба без Лесавіхі? Поле з жытам — без Палевіка? І характар — без ярасці й пыхі І без кулака рука ꥟

#міфи #Перун «Бог нэ жывэ бэз пусто́ го, а пустэ́ нэ жывэ бэз Бога. То там, дэ пустэ́ сыдыть, – туды грим бье» (ПА, Грабово Любомльского р-на Волынской обл.). Аналогичные поверья записаны в Речицком Полесье: «Piorun uderza tylko w to drzewo, w którem djabeł siedzi» [Перун бьет только в то дерево, в котором дьявол сидит] (Pietkiewicz 1938: 37) и в Брестской обл.: «Маланка [молния] б’е не проста ў любае месца, а дзе сатана ховаецца» (ТМКБ 2009/4/2: 573‒574). По сообщению украинского этнографа А. Онищука, на его вопрос «куда бьет гром?», заданный жителям с. Зеленицы Надворнянского повета, все без исключения опрашиваемые ответили: «в черта» (Ивано-Фран- ковская обл. – Онищук 1909: 15)

НЕ МОЖНА ВОГНЬОВІ КАЗАТИ: «БРАТЕ!» [л. 265 зв.) („Сказка, для чого вогньови не можна казати: „брати!"). Був то собі чоловік, і тре єму було іти до міста. Іде, али на дибає на полю вогонь. І приходит туда і каже до вогню: „Дай боже добридинь, брати!" Вогонь ся обзиває до него: „По чім я тобі брат, що ти мени кличиш братом?" Той чоловік каже: „Ни по чім, так я собі сказав!" — „Ну, коли ти так сказав, то я прейду до тебе в госьці на самі виликодні свята, аби-сь ся мав на поготові”. І той чоловік прийшов додому і сів собі на лавці і думає. Жінка ся єго питає: „Чого ти такий смутний?" Він єї нічого ни каже, тілько думає. Али знаєти, як то жінка і чорта би підійшла ! як зачала коло него — і той єї признався, що „я, каже, ішов-їм до міста і надибав-їм вогонь і сказав-їм єму: помагай-бі, брати. Він мені відповів: почім мене кличиш братом? І сказав мині, щоби я ся мав на поготові, бо при йде до мени в гості на самі виликодні свята“. Жінка каже: „Чикай! ни журися! іди до пана і попроси добри, щоби він тобі позволив набрати гною з єго току сто фір". Той прийшов до пана і зачав просити, і пан єму позволив взяти. І той взяв той гній, вивіз на своє поли і поклав в дві стирті, і вийшов на виликодні свята на поле. І дивится: аж ту іде так, що аж іскри сиплят. Приходит до него і питаєся: „А де твоє обicьтя?" Той чоловік каже: „А от воно!" І той вогонь, як ся запалив, то гет всьо вигоріло, аж ще на сім локот земля вигоріла. І як вже всьо випалив — і каже: „Нy? будеш більше мене називати братом, чи не будеш?“ — „Нє, вже більше ни буду називати братом!» О, як то ни годится ніколи казати вогньови: „брати!", бо вогонь ни нам брат.

Syncretists be like Happy Halloween/Samhain/Álfablót/All Souls Day/ Dziady/ Narak Chaturdashi/ Obon Festival/ Día de los Muertos!

А ті прийшли, пообідали. По тому спочивають і питаються: — Чи був хто тут, може, в хаті? А Ведмеже Ушко каже: — Була Біда, але я її піймав, набив і верг у дебру. — Ей, ану, де вона є? Пішли з ним, і він їм показав, де її верг. Та й вони там всі полізли в ту дебру ще ту Біду бити. Але там було більше Бід, не лише та одна, то ті Біди їх як ухопили, то всіх побили на смерть, всіх чотирьох. ВЕДМЕЖЕ УШКО Друкується за виданням: Яворский Ю. Памятники галицко-русской народной словесности. — В. І. — К., 1915. — С. 60–63. Зап. в с. Доброгостові на Галичині Казки про Ведмеже Вушко також існують в білоруському фольклорі