Дочитав декілька днів тому передостанню на сьогодні Снайдерову книжку "Шлях до несвободи" (2018) і досі перебуваю під враженням. Що я можу сказати: коник Тімоті Снайдера - називати речі своїми іменами задовго до того, як це стане мейнстрімом в європейських і американських інтелектуальних колах, позначених, на жаль, очевидною інертністю думки.
Відштовхуючись у своєму мисленні від рамкових понять, названих "політиками неминучості" та "політиками вічності", Снайдер на багатому фактографічному матеріалі останніх тридцяти років простежує, як західні суспільства поступово переконали себе в тому, що історія справді закінчилася, а відтак - особистою відповідальністю за майбутнє прийнятно знехтувати, бо ж риночок, певна річ, порішає. Процес розпорошення громадянської суб'єктності рухався пліч-о-пліч із вимиванням чеснот з інституцій, що повільно, проте сутнісно послаблювало демократію як таку. Руйнівним наслідкам цього процесу - та способам його подолання - окремо присвячена попередня книга Снайдера, "Про тиранію" (2017).
Тимчасом на руїнах потрощеного СРСР визрівала нова загроза. Вона постала як клептократія, озброєна постмодерним інструментарієм "регуляції" громадської думки, та протягом нульових і ранніх десятих дійшла закономірного висновку: зробити свою владу вічною, аби надійно убезпечити важко напрацьовані капітали, можна, спрямувавши невдоволення власного народу на зовнішнього ворога. Так народився сучасний російський фашизм.
Введення цього точного з наукової точки зору визначення путінського режиму у західний дискурс, а отже створення передумов для відповідного його маркування в політичному просторі, - значною мірою персональна заслуга Тімоті Снайдера. Послуговуючись аналітичним методом, що полягає у висвітленні прагматичної логіки переходу пострадянських - і частково американських - еліт до ідеологізованої автократії, він по факту переконливо реконструює історичний матеріалізм, жодного разу, утім, не звертаючись до згаданої традиції напряму (вплив Тоні Джадта відчувається тут ледь не на кожній сторінці).
Подібний підхід дозволяє авторові не лише розгортати власну систему аргументації з гіпнотичною ясністю, але й робити прогнози, що їх з перспективи 2024 інакше як пророчими не назвеш. Подекуди, звісно, не обходиться без спрощень і недостатньо обгрунтованих припущень, особливо коли йдеться про радянську та українську історію, що, втім, цілком зрозуміло з огляду на обсяг матеріалу, з котрим працює Снайдер.
Загалом нам дуже пощастило мати такого союзника на Заході. Беруся навіть стверджувати, що без його послідовної інтелектуальної та політичної адвокації України, насамперед у США, нам могло би бути зараз складніше й на полі бою теж. Гордий знатися з професором Снайдером особисто.
"Політика неминучості полягає в ідеї, що ідей немає. Люди, полонені політикою неминучості, заперечують, що ідеї мають значення: і це лише доводить, що ці люди перебувають під впливом можновладців. Кліше політики неминучості зводиться до того, що "альтернатив нема". Повірити в це - означає відкинути індивідуальну відповідальність за бачення історії і творення змін. Жити так - означає крізь сон брести до вказаної могильної ями в зарезервованому місці на цвинтарі".
"Політика вічності не може зробити ані Путіна, ані будь якого іншого чоловіка безсмертними. Однак вона може зробити будь-які інші ідеї нечуваними. Ось що означає вічність: одне і те саме, знову і знову, нудоту, яка захоплює вірних, адже змушує їх повірити, що вона властива тільки їм. Звісно, це відчуття "нас і їх", як би радше висловилися фашисти "друзів та ворогів", є найменш особистим людським досвідом. Проживати цей досвід - пожертвувати індивідуальністю".
"Історія - це насправді політична філософія, і такою вона й мусить бути. Адже саме просвіт між неминучістю та вічністю, який вона створює, не дає нам змоги дрейфувати між ними та допомагає розгледіти момент, коли можна щось змінити".
Переклад Галини Герасим, Львів, видавництво "Човен", 2020 р.