Annyday. Файні новини

Наші хлопці нас вітають :) І я нас вітаю, всіх, хто святкує сьогодні. Та й навіть тих, хто ні. Дівчата - сила, думаю, всі це ясно)

Доброго ранку, друзі!!! Шіро вітаю наших любих жінок зі святом, з міжнародним жіночим днем!!! Чоловіки бережуть спокій на кордоні з загарбниками, а наші жінки охоронять і бережуть наші домівки і наш тил!!! Завдяки вам і вашій турботі тримаємося всі ми!!! Зі святом, з восьмим березня!!!

Писала про це в інстаграмі, і тут також хочу. Ми допомогли хлопцям зібрати на нову машинку, яка доставлятиме їм на нуль їжу та боєприпаси. Але тепер потрібна допомога в оплаті ремонту (машину купили не нову). Тому дуже прошу долучатися! Бо є міста, які ще мають шанс бути захищеними від потвор! Посилання на банку. Приват: 4731219617818681 Євген Рудницький.

Український Донецьк. Останній день життя.

Своє місто ми втрачали так. Рівно 9 років тому в цей день ми прощалися зі своїм життям. Ці скріни - моя текстова трансляція на фейсбуці. Я тоді працювала головним редактором великого донецького сайту. Через протести в Донецьку були перебої з інтернетом, тому не все оперативно ставилося на сайт, і новини я кидала на фб. Ми сподівалися, що вистоїмо. Ми були впевнені, що зможемо подолати цю потворну наволоч. Ми ще не знали, що це наша остання весна в місті, яке так легковажно впустило потвор на свою землю. І вони його знищили. Просто хочу нагадати собі та всім, що ми зробили все, що могли.

Спочатку мені здається, що я ось-ось заплачу. Але потім я розумію, що радію. Моє 24 лютого 2022 року почалося ще десь в січні-лютому 2014-го. Все це триває 9 років, і саме 9 років тому я бачила два шляхи. 1. Бути зі своєю країною. 2. Зрадити. 2-й був простіший, половина всіх, кого я знала, обрали цей варіант. Вони досі в Донецьку. Напевно, мені б навіть було там зараз більш-менш ситно. Але сьогодні, переживши оце все, і знаючи, що воно ще не закінчилося, я радію: Як же добре те, що я бачила ті два шляхи, але в мене НІКОЛИ не було вибору між ними. Я не коливалася. Я не зважувала. Я радію, що я просто тут. В тривожній країні болю. Цей біль ми переживемо, а сьогодні я радію тому, що я проходжу його це від самого початку, не покинувши цю країну навіть на пару годин. Я радію тому, що в мене був вибір. Але Я НЕ ОБИРАЛА. Не було морального приводу для цього. Я просто мовчки залишилася там, де й була, і взяла роботу, яку бачила перед собою. Я просто resist and bite. Саме це для мене і є любов.

Ви питали про шахи) сьогодні вони є)

Написала Сімоньян, що мені так сподобалося їхній парад на Хрещатику, що їх так люблять люди, стільки квітів принесли! А вона чомусь сумна. Чому? - спитала я. Можливо, просто щось з обличчям? А мене забанили. Так обідно. Ми молодці, котики, ми вистояли цей рік.

Нарешті настав той момент, коли я подумала, що мені вже якось не важко з'являтися тут. Тому іноді я буду :) Як ви, котики?)

Я кладу на стіл ложку, але вона не втримується та падає. І я на неї дуже зла. Я знаю, що це привіт від 24 лютого 2022 року. Він нагадує, як мені вдалося взяти те, про що я не просила. 23 лютого 2022 року я була із тих, хто не вірив. Я йшла на допрем’єрний показ у кіно, у мене був великий план роботи, новий проект. Я думала про своє шоу на тв, і до нього залишалося пару кроків. 23 лютого в мене все було добре. 24 лютого в 5.17 ранку я померла. До 28-го я побула мертвою, а потім сусідка Аня написала, що поруч із нами будуть вчити плести сітки. Я прийшла в КРИЖАНУ залу, де ноги відмерзали до колін за перші 10 секунд роботи. Я залишилася там, щоб дізнатися: влітку ноги будуть промерзати так само, нічого не зміниться. Але змінюватимуться сітки: спочатку сірі, потім зелені, потім салатові, потім жовті, потім знову сірі та білі. Я буду плести. Я буду знаходити нитки, яких ніде немає, вигризати їх з продавців. Я буду возити речі. Я буду роздавати речі. Я буду стояти. Мені здається, що я ніколи не переставала стояти за весь цей рік, бо вся ця робота виконується стоячи. І серед цих людей, серед цих сіток я дізнаюся, що це таке - воскреснути. Воскресіння зі мною сталося попри те, що я його не просила. І тепер, коли я якимось дивом живу далі та не падаю, я дуже дуже зла на ложку, яка не може втриматися на столі. Якого хріна ти впала? - кажу я ложці. - Ти хоча б раз бачила, щоб впала я? Для мене це - додаткова несправедливість в світі, де існує потворна, мерзенна, смердюча братія порєбріку. А так не має бути. Я вважаю, що в цьому світі має нарешті скорочуватися несправедливість. Спочатку ложки мають триматися на столі, потім - зникнути, здохнути, випустити свій смердючий дух порєбрік. Саме тому я не падаю досі. Бо хоча б із ложками я можу допомогти.