"Останній запорожець Кубані"
За авторством Андрія Чорного
Вступ
Кубанський козацький отаман Андрій Шкуро належить до найвидатніших та найлегендарніших представників
Кубанського козацького війська. Його ім'я нерозривно пов'язане з вільною
Кубанщиною та її боротьбою за свободу і право існувати на цій землі. Адже
червона Москва,
оголосивши війну кубанському козацтву в
1917 році, нищила його на корінь
два десятиліття до кінця
Другої світової, що їй, на жаль, більшою мірою
і вдалося.
Щоб краще зрозуміти особистість
Шкуро, особливості того періоду, в який він жив і боровся, а також мотиви
кубанських козаків, варто коротко спинитися на історії
Кубані та її
війська.
Заселення
краю українськими козаками відбулося
наприкінці ХѴІІІ століття, коли царський уряд передав ці землі
чорноморським козакам у вічне володіння.
Кубань, яку надали
чорноморцям (
колишнім запорожцям) не була таким ласим та багатим краєм, яким стала пізніше.
Чорноморці ще до
другої половини ХІХ століття мусили цю землю виборювати в постійних війнах з
гірськими народами черкесами й
адигейцями,
ногайцями та іншими.
У постійних походах, колонізуючи
Північний Кавказ, вони гинули від
малярійних хвороб. Тому
Чорноморське військо чисельно не могло стрімко збільшуватися, а деякі його представники навіть почали тікати
за Дунай. Усе це і стало причиною рішення
уряду
заохочувати переселення в декілька етапів
українського населення з колишньої
Лівобережної Гетьманщини та
Слобожанщини. І
десятки тисяч українських сімей ринули на
Кубань, що цілком утвердило
український етнічний характер регіону.
В
1860 році відбулося створення
Кубанського козацького війська (
ККВ) шляхом об'єднання
Чорноморського козацького війська та
Лінійного кавказького війська в одне ціле.
Лінійні козаки з'явилися на
Північному Кавказі з метою
колонізації краю царським урядом раніше за
українських чорноморців, та в переважній більшості
військо складалося з
донських,
волзьких та
терських козаків. Утім після об'єднання з
чорноморцями, які і чисельно, і організаційно були потужнішими за
лінійців,
український характер Кубанського війська став домінантним. Але кастовість
війська вже з
другої половини ХІХ століття, коли до нього не приймали вихідців з інших станів населення, відсутність прямого сполучення кордоном з
Україною з одного боку був
Крим, з іншого
область Війська Донського, призвели до особливого розвитку
козацької ідентичності. Хоча загалом культура, побут, мова та
етнічний характер лишалися надалі
українськими до
революції 1917 року. Що власне і виявилося в створенні
Кубанської Ради та
Республіки. Більша частина
членів Ради була за створення
союзу з
Україною або цілковите об'єднання
Кубані з «
матір'ю». Але події як на
Кубані, так і в
Україні перекреслили цей задум.
Бойовище на Кубани!