як помирає френкі♡

THE HITCHIKING BALLAD знаєш, з найгіршого - це мотель. синя дорога схилом. бачити вогники тих осель - ось що мені не сила. хтось пригадається і тоді ніжність зжере до крихти. вилию душу оце тобі, може, і спогад стихне. мокре узвишшя, далекий спів, мандри на ногу босу. сотні разів я уже хмелів - тисячі падав в фосу. падав зі сходів, дахів, зате, часом бувало смішно. в принципі, падати - це святе. тільки любити грішно. але як згіркне бува печаль, думаєш: це довіку пам'ять плестиме свою вуаль, цвіт на її повіках? вигин дороги, її стегна. думав - усі забутні. десь поза горами йде весна в краденій синій сукні. я би, напевно що, теж згрішив, вміти би тільки красти. щось пропустив, не зігрів, пропив - я ж бо не знав, що щастя. бачиш, я дурень, та не простак. граю на дримбі й альті. ти не журися, маленька, так - березень зробить сальто, все завирує і змінить вмить, чисто як білка хутро. я не беруся тебе навчить - й дурні бувають мудрі. ○ він говорив і плелась дорога, сосни стрибали у стрімчаки. добре що хоч не питав нічого. я би вже кинулась навтьоки.

кадри і сни

я живу в верховітті будинків і навіть не мрію ступати на землю брудну і велику, що замішана з пилу і теплого молока. ну хіба що лиш визирну з крони, як весна буде з поля іти і квітчати вам груди травою, у тій смужці маленькій, де сотні уже прапорів. що чекати, як рік високосний. тільки пам'ять про тебе болить так, що зорі серпневі покололи всю душу - буває, за нею сягну і під ніготь залазить холодне проміння. від ранесеньких літ я обожнюю давнє повір'я - на Явдохи лягати на землю і слухати як позіхає земля, пробудившись по той бік ріки. сподіваюсь ти крутиш гайки у колесах орбіт і замінюєш шпиці сузір'ям, бо підозрюю там вже давно все до біса зламалось й просило міцної руки.

він зійшов на пероні в могутній величі сонця, розпливлися пасати, парує подих ефіру. фігура з чорного каменю сліпучо тремтить на морозі. Джа, я знаю чому ти тут, та більше тобі не вірю. ну куди в мінус десять у шамі та шалику? я на тебе погляну – аж зводить від болю кістки. Джа, ти приїхав із далеку, ти ще не знаєш, що любов - це така сама розкіш, як прянощі і шовки, що рубіни криваві у моїй землі перекопані млявим поріддям диктаторів, що земля моя, як і твоя - заручниця своїх багатств. що усе, що дісталося нам від прабатька і матері, розтрощили й понесли у східний смердючий палац. тож я можу схилитись в смиренні, подобі поклону, та як би ти не хотів, Джа, мій Бог стоїть у шоломі й усміхнено направляє у пекло моїх ворогів. Джа, мій Бог у полоні, не знає що дім підпалили, засипали сіллю. Джа, мій Бог у могилі, а мав навесні відгуляти весілля. і якщо ти подивишся своїм всевидячим оком, їх занадто багато, щоб гнів залишався пороком. я ходжу помолитись і квіти на пам'ять садити. ця земля вже священна, то як вона може горіти?

d