Нотатки Никодима

​′′Церква вмирає, тому що священики бояться говорити правдиво та чітко. Ми боїмося засобів масової інформації, громадської думки, своїх співбратів! Але добрий пастир віддає життя за своїх овець (...) Незабаром мене покличуть до Вічного Судді. Якщо я не передам правду, яку отримав, що я Йому скажу? Ми, єпископи, повинні тремтіти від думки про наше каригідне мовчання, наше поблажливе мовчання, наше поблажливе мовчання в унісон з навколишнім світом". /Кардинал Роберт Сара/ Важливі слова. Церква була заснована Христом передусім не як соціальна інституція, а як спільнота свідків Того, Хто є Дорогою, Правдою і Життям. А тому, вона покликана свідчити Дорогу, Правду і Життя, не зважаючи на те, скільки і яких 'вподобайок' за це отримає. Сучасні намагання 'сподобатись' людині з вулиці завжди будуть провальними саме через те, що у справі 'уподобання' людина з вулиці вибере вулицю.

Про необхідність оновлення літургійної традиції нашої Церкви дискусії точаться віддавна. Ще задовго до початку Другого Ватиканського Собору, першим плодом праці якого була Конституція про Святу Літургію, владики Української Греко-Католицької Церкви на синодах під головуванням Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького не лише дискутували, а навіть виробили досить чіткі принципи оновлення власної літургійної традиції. На ці постанови після повернення в Україну покликався в своєму програмному посланні «Літургійне питання в нашій Церкві» від 18 лютого 1994 року Мирослав-Іван Любачівський, створюючи Літургійну комісію, яку сам і очолив. Відтак оновлення тексту Служебника, а за ним, сподіваємося, й інших літургійних текстів, є чимось природним для життя Церкви, що прагне не лише зберігати ввірену їй молитовну традицію, а й бути постійно актуальною для сучасного християнина. Особливо це стосується мови, яка є дуже динамічним феноменом, що потребує постійної адаптації. Мої міркування будуть присвячені не тому, що вже вдалося зробити в справі оновлення Служебника, а радше майбутньому – тому, що ще необхідно зробити, щоб, згідно зі словами Конституції про Святу Літургію, «священнодійства ясніше виявляли своє значення і щоб християнський люд, наскільки це можливо, міг легше їх сприймати і брати повну, активну й спільнотну участь у богослужінні».

​Господь Ісус чітко описав три виміри любові: висота - любити Бога, ширина - любити ближнього, глибина - любити себе. (о.Яків Кротов)

В понеділок після свята П'ятдесятниці наша Церква свят­кує свято Святого Духа. Це через те, що Східна Церква з давніх-давен мала звичай наступного дня після великого празника відда­вати честь тим особам, які відігравали головну роль у дні празника. День Святої П'ятдесятниці святкує саму подію зіслання Святого Духа на апостолів, а понеділок призначений на віддання особливої чести Святому Духові як третій Божій Особі. Про це Синаксар понеділка так каже: "У цей день, в понеділок П'ятдесятниці, святкуємо того всесвятого й животворного і всесильного Духа, єдиного з Тройці Бога, єдиногідного, єдиносущного і єдинославного Отцю і Синові... Задля почести для всесвятого Духа вирішили божественні Отці, щоб осібно і в цій П'ятдесятниці мати свято для Того, хто все добро спричинив".

​Щоразу, коли я бачу як вітаються люди в родині і навіть просто близькі люди - маю на увазі, що вони вітають одне одного поцілунком - задаю собі одне питання: як церква може проповідувати євангеліє Христа, суть якого в братерстві всіх віруючих і в сув'язі родини небесного Отця і при цьому викинути з літургії цей прекрасний жест родинного миру і прийняття одне одного як брата і сестру? Зауважу лише, що поцілунок миру на християнських богослужіннях був не лише на Божественній Літургії, а й на богослужіннях добового кола, як це все ще є традицією в Асирійській Церкві Сходу. Вся ця клерикалізація богослужіння, це перенесення 'церкви' в святилище, просто перетворило церкву з родини в театр, з учасників в глядачів, з життя у Христі в якусь недолугу виставу, в якій навіть священники часто не розуміють нащо все це.

Господнє Вознесіння завжди припадає на четвер 40-го дня після Пасхи. Це один з найбільших Господських празників, про який так писав св. Йоан Златоустий: «Ми, що були недостойні жити й на землі, сьогодні вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престіл Царя і Господа». Празник Вознесіння є канонічним, події цього дня описані у всіх канонічних Євангеліях, тож невипадково вже від IV ст. він стає загально знаним. Дух богослужень цього свята має радісний і прославний характер, оскільки 40 днів після Воскресіння учні переживали незрівняну радість перебування з Учителем. Проте в якийсь момент усвідомлення Його відходу, в момент прощання, знову пригадуються нещодавно пережиті події — все ще не забуто вистражданої Голгофи, страсних мук Христа і розгубленості учнів, що із страхом розбіглися, лиш здалеку слідуючи за Учителем. Ймовірно, всі ці події спричинилися до особливого емоційного пережиття в момент Вознесіння Христового ...

Ікона Вознесіння Господнього Волинь ХVІІ ст.

Ми часто недооцінюємо того факту, що проти чортів треба воювати постом і молитвою. Зробімо собі постову постанову і молімось за перемогу українського війська не завтра чи післязавтра, а вже. Нині.

Мав нагоду взяти участь у науковій конференції 'Місія Церкви в післявоєнній перспективі України' У доповіді 'Самостійність української літургійної традиції' пробував окреслити кілька важливих позицій: - світоглядна самостійність християнських церков України є ключовим чинником для її успішної відбудови - від неканонічної анексії Київської митрополії московською у 1686 році, остання намагалась усіляко витерти окремішність української церковної традиції - це відбулось через впровадження т.зв. 'синодального' обряду рпц на території України - цьому впливові піддалась також і унійна церква (УГКЦ), особливо через пропаганду 'чистого східного обряду', який ототожнювали з російським 'синодальним' (русофільські і москвофільські рухи в Галичині, Ostpolitik римської церкви, відображений також і у літургійних виданнях для УГКЦ) - вплив був наслільки сильним, що навіть сучасні служебники ПЦУ (2023) та УГКЦ (2024) є лише варіантами російського синодального - русифікація проходила не лише на рівні текстів, а й на естетичному (архітектура, спів, спосіб звершення богослужінь) та ідентифікаційному (легенда про білі клобуки). - зцілення від русифікації української літургійної традиції мало б проходити відповідно до двох методологічних принципів: - а) ДО ДЖЕРЕЛ - українські церкви мають дослідити власні літургійні джерела передусім від періоду до анексії київської митрополії московською і аж до часів впровадження християнства на українських землях. ці джерела мають лягти в основу оновлених літургійних текстів та естетики (спів, іконографія, архітектура, зовнішній вигляд клиру, тощо) - б) ВІД ДЖЕРЕЛ - майбутнє літургійної традиції українських християнських церков має включати осмислення історії українського народу у світлі віри в євангеліє Христа. Це означає, що літургія українських церков має включати не лише і не передусім християнське осмислення згадок про землетруси в Константинополі, але також і, можливо у першу чергу, осмислення таких феноменів як Голодомор, Чорнобиль, радянську окупацію і сучасну навалу 'іноплеменних супостатів'.

Вже давно планував розібратись із чином коліноприклонних молитов. Це дуже давня традиція. Ще з часів, коли П'ятдесятниця була останнім святом пасхальної радості. Я підозрював, що у сучасному чині все складно, але не думав, що аж так складно.