Вірші Сергія Жадана✨

А, і ще – на канапі, на стільцях і табуретах, на колінах одне в одного, сиділи діти. Десятеро. Чи дванадцятеро. Сиділи і дивились на чужих. Дохлий із Артемом зупинились, опустили скло, мовчали і теж дивились. Але, на відміну від дітей, їм потрібно було повертатись, тож Дохлий відчинив дверцята, важко зістрибнув на землю, обійшов бус, підійшов до дітей. Артем підійшов за ним. - Даша, - покликав Дохлий. Даша сиділа в центрі, інші, молодші, тулились довкола неї. Була висока, фарбована в біле, в зеленій майці, світлих джинсах і рожевих кросівках. Одяг навряд чи вибирала сама, тож і сидів він на ній, як арештантська роба на в’язневі, що збирається втекти. Решта дітей одягнені були теж строкато. - Ви що, - спитав Дохлий, - секонд бомбонули? Діти не відповіли. І Даша промовчала. - Так ти Даша? – перепитав Дохлий. - Я. - Дорослі вдома є? - Дорослі на роботі. - Сьогодні вихідний, - нагадав Дохлий. - Щось передати? – не стала сперечатись із ним Даша. - Ми гуманітарку привезли. Друзі Колі просили. Знаєш Колю? - Ні. - Де вивантажувати? - Та ось тут і вивантажуйте, - Даша встала, обтрусила з колін менших, вийшла з-за столу, підійшла. Стояла, дивилась на Дохлого. Допомогти не пропонувала. Дохлий, зрештою, не витримав, пішов, відчинив багажник, почав вивантажувати. Артем допомагав. Брали коробки, клали їй Даші під ноги. Вивантажили все, помовчали. - Тут консерви, - знову не витримав Дохлий. – тут різні каші. Тут дитяче харчування. Тут памперси. - Навіщо нам памперси? - Сказали, діти – я привіз памперси. - Ви своїм дітям теж памперси купуєте? – спитала Даша. - Будете брати? – запсихував Дохлий. - Не треба, - попросила Даша. Дохлий мовчки взяв дві коробки з памперсами, люто закинув їх назад у бус. - Все? – перепитав у Даші. - Все, - відповіла та. - Будеш дивитися, що в коробках? - Ні. Дякую. - Почекайте, - сказав Артем. – Фото потрібно зробити. Для звіту. - Де ставати? – спитала Даша. - Там і стій. Вона стала за коробками, діти обступили її, як гноми Білосніжку. Сфотографувались, роз’їхались. Дорогою не говорили, не хотілось. - Так і не звик до цього, - сказав Артем. – Порожнє місто. Діти, що просять консерви. - Вони не просять. - Ну, мабуть, правильно. - Правильно. Мабуть. - Та правильно, сам знаєш. Є в житті щось важливіше за консерви. - Наприклад? - Наприклад, почуття гідності. - Ходити в секонді з почуттям гідності не завжди виходить. - У них виходить. Артем дістав телефон, знайшов фото. Зовсім юна. Зовсім бідна. Цегляна стіна бараку за спиною, вивалені двері під’їздів обабіч. Насмішкуваті й колючі дитячі погляди поруч із нею. Дивиться в майбутнє і щось там бачить. Щось, чого не розгледиш, не ставши на її місце. Щось тривале, складне, сповнене болю, сповнене радості. Щось, чим не поділишся. Чого не оминеш. Щось, що не надто тішить. Але і не лякає.

Ніхто нічого не буде просити Сказали, що на День Незалежності комендантська буде цілодобово. Скоріш за все, місто будуть обстрілювати. Краще пересидіти. - Вихідний? – запитав Артем. - Вихідний, - погодився Дохлий. – У нормальних людей. Мені посилку за місто відвозити. Просили. Там діти якісь. - Почекають день діти. - Там якась неблагополучна родина. - Хто б сумнівався. - Я можу сам з’їздити. - Можеш. Сиділи у вітальні, перед мертвим телевізором, за порожнім столом, гортали стрічки новин. Ті самі новини, ті самі відео, та сама статистика – темна, безкінечна. Іноді натрапляли на щось смішне. Читали вголос, кивали головами – мовляв, смішно. До війни Дохлий почав робити тут ремонт. Почав зі спальні – виніс меблі, здер шпалери, завіз матеріал. І тут почалася війна. Родина виїхала, він залишився сам. Квартира була більш-менш безпечна – перший поверх, стара забудова, недалеко від центру. Поки що не прилітало. Тому до нього час від часу приходили в гості й лишалися ночувати. Відповідно, побут був невибагливий, а сама квартира нагадувала гостел, в якому давно ніхто не платив за ночівлю. Спальня так і лишалася обідраною і захаращеною, тож усі товклися у вітальні. Велика розкладна канапа, застелена спальниками, пара спальників на підлозі, на них ковдри, подушки, стіл, телевізор, пульт від якого загубився ще навесні, книжкова полиця без книг, горщики із засохлими квітами – іноді тут було затишно, хоча зазвичай просто нестерпно. Пізно увечері Дохлий спохопився, що потрібно готувати вечерю. Не треба, - намагався зупинити його Артем, – хто це буде їсти. Але Дохлий уже пішов на кухню, торохтів баняками в холодильнику, діставав несвіжі продукти, пиляв ножем черствий хліб. Дохлого, схоже, такий побут влаштовував – коли сміття не виносилося з тієї причини, що його не було. Всі швидко й безболісно привчилися до нових правил – знайти місце для ночівлі, нічого особливо не планувати, ні з ким ні про що надміру не домовлятись. Спати можна на спальнику, шампунем можна користуватись чужим, їсти можна все. Часу є стільки, скільки ти можеш вдихнути повітря. Ось доки є чим дихати – доти є час. Все інше видається не таким переконливим та необхідним. Зламані уявлення про щоденність, змінене дихання міста, густе повітря втомленого серпня – надходила ніч, було тихо, люди в будинку наче боялись виявити власну присутність. Неторкана вечеря холонула, вони ще раз пробіглися новинами і розійшлися спати – кожен на свій спальник. Домовились рано не вставати – вихідний, справ особливо немає, цілий день вільний. Прокинулись о шостій. Ще якийсь час робили вигляд, що сплять. Зрештою, хтось перший не витримав, потягнувся за телефоном, можна було підійматися. Дохлий пішов ставити чай. Потому довго чекали, коли він остигне. Дивились на гарячі кружки, як на вигадану кимось повинність. О дев’ятій не витримали, вирішили їхати. За кермо сів Дохлий. Артем сів поруч, окинув поглядом бус – старий плед, зимове взуття на підлозі, коробки з гуманітаркою. Високі дерева робили ранок свіжим, день мав бути довгим, людей на вулицях не було, але їх можна було уявити. Вони виїхали на вулицю, на перехресті повернули ліворуч, виїхали на проспект. Було якось пронизливо і порожньо. Світлофори не працювали. Людей не було. Артем піймав себе на думці, що ніколи не бачив місто таким порожнім. Скільки разів траплялося, скажімо, добиратися кудись поночі, на ранок, особливо в студентські роки, коли грошей на таксі просто не було. Але навіть тоді ти постійно натрапляв на самотніх наляканих перехожих, на двірників, на собачників. Все одно відчувалося тепло людей, їхнє дихання. А ось тепер було якось дивно і це лякало – розпечене серпнем місто, сліпуча панорама проспекту, випалені сонцем небеса на обрії, обважніла зелень алеї, і за всім цим – жодного голосу, жодного руху, так, ніби всі перехожі, всі містяни, дорослі і діти поховалися за деревами, граючи в якусь свою, лише їм відому гру, ховаючись і щось приховуючи. Від цього ставало ще тривожніше. Адже вони десь тут є.

Але де? Наче потрапив у сон, і сам чудово розумієш – що це сон, що так бути не може, що тут щось не так, щось порушено, викривлено, що варто зазирнути за ріг, за дерево, за вітрину – і все стане на свої місця, все з’ясується. І ще щось додатково заважало, додаючи цьому всьому особливої несправжності. Артем опустив скло зі свого боку. Що не так? – подумав. – Що заважає? Птахи, пташиний крик у деревах – галасливий, невтомний. Птахи і далі могли кричати, заповнювати ранкову тишу, ігнорувати цю порожнечу. Їх же забули попередити. Їм же нічого не сказали. Місто птахів, - подумав Артем і підійняв скло. На блок-посту пригальмували. Було тихо, проте відчувалось, що там хтось є. Вийшов молодий боєць, запитав пароль, перевірив документи, не знайшов до чого причепитись, відпустив їх, швидко пішовши за бетонні блоки. Залита сонцем площа, витягнута сліпуча центральна вулиця, парк, річка. Перескочили через міст, звернули боковим провулком, почали вибиратися з міста старими вулицями. Місто без людей було подібне на футляр, з якою вийняли музичний інструмент – розчахнуте, недоречне. - Добре без людей, - сказав Дохлий. - Без людей не буває, - не погодився Артем. Навіть вокзал був порожній. Здавалося, що в місті крім них та бійців на блок-постах, нікого не лишилось. Так дивно, подумав Артем, я цими вуличками за останні пів року, вибирався разів сто, когось звідси вивозив, із чимось сюди повертався. А ось не зауважував, скільки тут порожніх будинків. Вікна темні, непроглядні. Зазвичай, не звертаєш на це уваги, зазвичай, присутність перехожих надає всьому життя. А ось коли на вулицях нікого, і немає в кого спитати ні адреси, ні поради, відразу розумієш, що ніхто тут не живе, та й не буде жити. Та й не треба. Проїхали ще кілька блок-постів, щоразу зупиняючись, затримуючись поглядами, обмінюючись фразами. Ранок був спекотний, літо завершувалось щедро, за світлом і гіркуватим повітрям відчувалася осінь, можна було різко й глибоко вдихнути й відчути цей домішок холоду, остигання. Найсолодші й найпечальніші дні рівноваги, коли такими гострими і такими справедливими видаються неуникненність холоду, закономірність смерті. Проїхали київською трасою, завернули в селище, перекотились через залізничний переїзд, заблукали. Карта вела кудись не туди, спитати дороги не було в кого, Дохлий нарізав кола сонними вуличками, зрештою, зупинився десь між цвинтарем і шкільним стадіоном, почав сваритись, вийшов, закурив. Артем вийшов за ним. На стадіоні було тривожно. На цвинтарі – веселіше. Слухали вітер, дивились на дерева. - Терпіти не можу кінець літа, - сказав Дохлий. - Що так? - Ну, безнадія якась. Осінь, школа, дорослі. І ти щороку стаєш усе більше на них схожим. - Кошмар. - Ага. ……………… - Що там хоч за родина? – запитав Артем. - П’ятеро дітей. Найстаршій 15. Скільки іншим – вони самі не знають. Батьків немає. Подзвонили якісь далекі родичі, попросили щось привезти. - Ну, а як вони живуть? - А бог їх знає. Нещасливо, мабуть. - Ясно. Тобі скільки років? - 35, - відповів Дохлий здивовано. Вік, це останнє, про що його останнім часом питали. - Постарів ти за ці пів року. Наче на вулиці жив. - Краще б я жив на вулиці, - сказав Дохлий, викидаючи недопалок. Сіли в бус, поїхали шукати. Будинок знайшовся на сусідній вулиці, за школою. Дороги не було – була розкатана гора битої цегли та будівельного сміття. Будинок виявився двоповерховим цегляним бараком. На двох крайніх вікнах на першому поверсі виклично білів склопакет, решта рам були старі, нефарбовані. Пару вікон були затягнуті плівкою. Балкони стояли відкриті і завалені непотребом. На даху стриміли антени. Тарілок не було. Збоку темніли вкопані стовпи, на яких сушився одяг, напроти будинку, через дорогу, росли густі ядучі кущі, які, здавалося, просто завмерли, перш ніж усе тут поглинути. Між під’їздами, під самими вікнами, стояв укопаний у землю стіл, при ньому древня канапа і кілька стільців. Загалом, увесь будинок, і випраний дитячий одяг на шворках, і стіл із канапою нагадували декорації з якої-небудь вистави про нещасливе кохання. Після завершення вистави лишатися тут не хотілось.

Ось ця спроба тримати за руку – на відстані, примарно, нечутно, але надійно – вона саме про цей час, про цих нас – тих, хто виплітає нині спільне полотно дихання і голосу, тих, хто не відпускає, хто перепитує, розуміючи, що іноді відповіді не буде, оскільки питати просто не має кого, а все одно доводиться питати, називати на ім’я, виводити за руку з темряви. Ми ніколи не будемо з такою ніжністю ставитися до своїх міст, до вулиць, будинків, під’їздів; у нас ніколи не будуть викликати такого замилування вокзали, мости і перехрестя; ми ніколи не будемо так пильно дослухатися до нічної тиші на площах і ранкових голосів на подвір’ї. Ця довіра людей, пов’язаних своєю вразливістю і взаємозалежністю, людей, поєднаних ландшафтом – вона теж про цей час, про ці обставини, про спільне перебування в повітрі. І, звісно ж, ми ніколи не будемо з такою зачаєною тривогою і затятістю ставитись до майбутнього. Помічати закоханих, так як помічають добрі знаки в природі, говорити з вагітними так, як говорять із носіями великих знань, ставитись до дітей так, як ставляться до наділених особливими здатностями. Що за цим стоїть? Велика уважність тих, хто проходить над проваллям, природна обережність тих, хто опиняється поміж чужих, вроджена здатність відновлювати порушене, дивне вміння триматися життя, вперта потреба перемагати смерть.

1 Вона відчуває животом теплий потік і прориває води посріблене волокно. У вересні висушується материк, під спресованою водою світиться дно. У вересні атлантична тріска починає свій шлях, рушає через потоки в бік зими. Люди збирають збіжжя на осінніх полях. Людям важливо завжди лишатись людьми. 2 Вона любить цей океан, що темніє свинцем, любить небо над ним – щоранку нове. Євразійський берег схожий на лице людини, яка надто довго живе. Починається осінь, закінчується рік. Серпень лишає стільки шрамів і ран. Цілу осінь через відкриті надрізи рік тепло материка стікатиме в океан. 3 Ціле літо вона слухає голоси, вислуховуючи з-поміж них той один, який скаже їй: тепер уже час, неси, неси свій тяж серед нічних глибин. Неси його, ховай його у собі, борони це нове життя в сріблі й свинці. Кам’яний маяк стоїть на смарагдовому горбі. Розкажеш потім, що там було, наприкінці. 4 І вона повертається у вересневій воді і починає рух, що триватиме до весни. Навесні вона, врешті, зупиниться, і тоді нове життя підійметься з глибини. Нове життя пробиватиме собі шлях, повертатиметься до кам’яних заток. Діти народжуються тоді, коли відступає страх, коли не страшно зробити перший подих, перший ковток. 5 Голос їй сказав: не можна не бачити меж, на всіх тисне важкий океанський прес, але доки ти не зупиняєшся і пливеш, у цьому всьому далі лишається сенс. І його достатньо, аби тримати світ. Все знову вирішиться навесні. Білий, ніби покров богородиці, твій живіт світить усім, хто лежить на дні. 6 Навесні все буде так, як уже було. Приплив розбиває пагорби, мов таран. І твоє тепло – зараз єдине тепло, єдине тепло на увесь цей океан. Вітер починає свої звичні плачі і, ніби народи, підіймає жовті піски. Хтось дбайливо прокладає вночі підводні маршрути для молодої тріски. 7 Осіння земля дивиться їй услід. Услід їй дивляться маяки. І на гірських хребтах уже накипає лід, і теплий дим підіймається від ріки. Услід їй дивляться сосни з берегів, дивляться собор та університет. Там є книги про відступників та богів, і небо складається з відкритих кимось планет. 8 Такий складний світ, - думає вона собі, - у ньому стільки не потрібних нікому слів. Місто прокидається на вітряному горбі, сонце ховається між олив. У вересні всі тіні такі замалі. І поява холоду така різка. Небо ранньої осені, небо землі – послухай, як тебе славить вдячна тріска. 9 Вона відчуває животом дотик руки, бачить світло в зеленій воді. Шматками льоду обвалюються зірки. Дерева, що ростуть на горбах, особливо тверді. Коли допливеш, нагадай йому, як нам бракує його мудрих казок. Берег із вдячністю занурюється у пітьму. Океан із радістю викидається на пісок. 10 І вона повертається і пірнає в потік, і сонце з місяцем рухаються, як завжди, і скільки має витекти рік, щоби світові стало вологи, стало води. І скільки має постійно битись сердець, щоби світ не зупинявся серед ночей. Скільки всього очікує насамкінець. Скільки потрібних слів. Скільки важливих речей. Коли це все закінчиться – ми ж зуміємо для себе зафіксувати той момент, коли можна буде сказати: все закінчилося? Чи не зможемо? Тим не менше – коли це все таки закінчиться – щось, поза всяким сумнівом, кінцево відійде, розчиниться в досвіді, в утомі, в минулому. Якісь речі, які навіть не викликатимуть співчуття чи ностальгії – просто будуть слугувати певними маркерами, певними зарубками – болючими, глибокими, чіткими, які навряд чи зможуть із часом щось пояснити. Але які завжди зможуть чітко усе нагадати. Ми ж навіть тут, тепер, цієї години, в цьому світлі, можемо все передбачити – більш-менш точно, більше-менш тверезо: Ми ніколи не будемо так щиро і зворушливо (хоча іноді й нав’язливо) цікавитися станом одне одного, безпекою, настроєм, втіхою.

+ + + Цілий місяць вони стояли при цій ріці. Цілий місяць ріка була нерухома й близька. Не можна було палити вогонь, і мовчали курці. І з цього боку стояли війська. І з того боку теж – стояли війська. Чорна ріка, тече собі чорна ріка. Важко бути з нею так довго разом. Яка вона в серпні глибока, яка в’язка. Якою вона буде, коли впаде в Азов? Чути було, як у темряві працюють серця. Ніхто не знав, що буде наприкінці. І течією з півночі їм принесло мерця – непоквапливого, як усі мерці. Ніби його сюди принесла давня біда, і тепер ось розвертала в різні боки. В пробитих легенях його стояла вода – чорна солодка вода степової ріки. Йди, чоловіче, звідси, проминай береги, забирай із собою свою смерть і страх, тут і нам, живим, не вистачає снаги, а що вже мертвому робити на цих берегах? Забирай свою смерть із собою, забирай її, забирай її подалі від цієї ріки, забирай її з темної течії, забирай звідси мертві свої кулаки. Течія прорізалася в теплій руді. Місяць відбивався в лисичих очах. А він лежав, розкинувши руки, на серпневій воді, важкий, мов хрест на чоловічих плечах. І тягнувся річищем кудись на Схід, тягнувся цим безкінечним дінцем, і чоловіки при березі дивились йому услід, і плакали за цим мерцем, ще за одним мерцем. Земля сполоханих риб і степових птахів. Земля золотих пшениць і палених трав – хтось напише колись історію цих берегів, історію цих русел і цих переправ. Хтось впише в цю історію всі імена, імена гострих акацій і зелених кропив. Правий берег, об який б’ється луна. Лівий берег, з якого ніхто не відступив. Це ніби вчитися говорити заново. Підбирати слова, аби назвати речі, предмети і стани, з якими живеш усе своє життя, але які втратили своє попереднє значення, втратили свою впізнаваність, перестали самі себе пояснювати. Це дивне відчуття, коли відчуваєш слабкість мови, вичерпність її можливостей, межі її дії, її вразливість, порушеність. Потрібно починати все спочатку, від найпростішого, від найближчого. Що це? Це квартали, взимку, по обіді, ближче до вечора. Тоді в чому тут річ, що тут не так? Річ у тім, що це квартали після обстрілу. Є в поезії слова на означення цього? Як їх читати, як їх добирати, де їх знаходити? Я знаю, як писати про газогін, що працює. Проте, як описувати мертві захололі труби, що поєднують мертві захололі будинки сірої зони – не знаю, ніколи про це не писав. Де це? Це в бібліотеці. Стара шкільна бібліотека, де більшість книжок не знімалися з полиць десятки років. Книжки пахнуть часом, пахнуть розпадом. Звичайна бібліотека без читачів, скільки їх таких траплялося бачити. Ось лише днями сюди прилетіло, книжки лежать на підлозі, крізь діру в стелі сиплеться сірий грудневий сніг, вихолоджуючи жар поетів і візіонерів. Книжки лежать, втоптані в пил і розмоклий грунт, гниючи і розкладаючись, стаючи поживою історії, часовим компостом, тлом, із якого щось має вирости. Зелень, щорічна зелень, що б’ється навесні крізь щебінь і палену техніку; річище, наповнене мертвим металом, ліс, начинений смертю, будинок, залишений мешканцями – можна назвати це літературою війни, віршами про війну, можна завжди мати при собі це слово, на пояснення всього, що нині відбувається. Воно багато чого зможе пояснити, можливо навіть багато чого виправдати. Воно містке і важке, як камінь, яким накривають недочитаний рукопис, залишений на березі. Проте, як будь-яке інше слово, слово війна теж пояснює далеко не все. Ось ця історія, історія про ріку і мерця, що, повільно пропливає на південь, розділяючи своєю смертю два береги – вона ж не про війну насправді. Вона про відчуття грунту. Грунту, чітко окресленого руслом, повільним і густим водяним потоком. Про закоріненість, про межу, за яку не можеш заступити, але й відступитися від якої теж не можеш. Про відданість, про розгубленість. Про пов’язаність. У всьому цьому, звісно, присутня війна. Проте її можна вийняти перегодом, просто прибрати, як суху гілку, що лежить на твоїй межі. Що потому залишиться? Чітко промальована лінія твоєї присутності, лінія твоєї мови, лінія твоєї любові. Те, з чого все і починалося.

Мама всіх обіймала, вже не плакала, заспокоїлась, а тато натомість якось розгубився, не звик, що йому дякують, що на нього взагалі не кричать. Черга була безкінечною, говорили всі багато, бажали щедро, наречену обіймали обережно. Сонце билося у вікна крізь важкі запилені штори, було відчуття літа, відчуття безкінечності, коли літо лише починається, коли його так багато, що ти не можеш дати собі з ним раду, просто топишся в ньому, як у прогрітій наскрізь ріці, відчуваючи, як вона протікає повз тебе, минає тебе, лишає тебе самого, посеред теплого густого плину, посеред часової в’язкості, поміж минулим і майбутнім. Оператор довго всіх вишиковував, старший ходив і прикрикував, усі товклись, заважали одне одному, мінялись місцями. Все одно в кадрі всі не вміщались, хтось когось затуляв, хтось не знаходив собі місця. Старший, зрештою, не витримав. - Значить так, - сказав, - давайте як футбольна команда. Передні сідають, задні стоять. Ясно? Всім було ясно. В кадр помістились усі. Ми з Сашою сиділи поруч, почувались футболістами, ловили команди оператора. - Хотів би я подивитись на це фото років так через двадцять, - сказав Саша. - Подивишся, - запевнив я його. - Якщо живий буду, - погодився він. – У нас удома, в сімейному альбомі, є фото старого з армії. Теж ось так сидять, десь у лісі. Старий любив розглядати і згадувати всіх. - Ну, ось і ти будеш згадувати, - засміявся я. – Згадаєш? - Не факт, - засміявся він у відповідь, - я й тепер половини з них не знаю. - Увага! – крикнув оператор і всі замовкли. Двері відчинились, з вулиці зайшли пацани. Побачили нашу команду, завмерли. - Проходьте давайте! – підбадьорливо крикнув старший, не відриваючи очей від камери. Пацани пройшли до своїх, наші мовчки провели їх поглядами. Компанія їхня стояла з іншого боку зали, чекала своєї черги. Стояли тихо, розглядали військових, не коментували, не перегукувались. Навіть у телефони не втикали – були людьми переважно старшими, телефони мали кнопочні. Двадцятирічний наречений ніяк не міг звикнути до заширокого і задовгого смугастого піджака. Був довгий, худющий, не надто впевнений у собі. Можливо, через піджак. Наречена мала смоляне волосся, темні глибокі очі і гарячу яскраву косметику. Нареченого тримала за руку так, як тримають парасольку – достатньо недбало, аби не подумали, що їй ця парасолька аж так потрібна, і достатньо уважно, аби не забути. На військових наречена дивилася відкрито, з певним інтересом, стримано усміхалась. А ось наречений на бійців намагався не дивитися, очі відводив, нервував. Окинув усіх поглядом, опустив голову. Але потім обережно торкнувся її живота, і ще раз на всіх подивися. Цього разу з гордістю.

Кого ти потім згадаєш Голоси в них хрипкі, ніби вони всі перестуджені. Або просто довго стояли на вітрі. Топчуться, перекрикують одне одного. Всі свої, всі знайомі, всі з одного підрозділу. Збилися до купи серед великої зали, залитої весняним сонцем, намагаються поводитись природно, а втім, час від часу, кидають оком на важкі причинені двері, ніби чекають звідти якоїсь несподіванки. Тримаються гуртом, як школярі, на чужих уваги не звертають, ховають руки за спини, бояться натоптати – килим у залі дорогий і некрасивий, такі килими дарують людям, від яких нічого не треба. Хочеться курити, але старший сказав не відходити: установа державна, люди працюють на ентузіазмі, себто про пунктуальність тут можна не згадувати, краще просто почекати. - Це ж сімейне свято, - сказав старший, - похорони, хрестини, ось це все. Не можна нічого планувати наперед. Стій і чекай, коли покличуть. Ми запізнилися, хвилин на двадцять, купували квіти, довго вибирали, довго запаковували, гнали містом, поспішали, запізнились. Думали, вже немає сенсу йти, все скінчилося, але приїхали, не повертатися ж. Головні двері були зачинені, потрібно було обійти, коло службового входу стояв гурт літніх, намучених клопотами людей – чоловіки в застарих парадних піджаках, жінки в строкатих незручних сукнях – чекали своєї черги, мовби сподіваючись, що про них забудуть. Зайшли досередини, далі кілька сходинок угору, потрапили до великої світлої кімнати з державною символікою на стінах – не так урочистою, як печальною. Куди нам? – запитали в жінки, яка щось ліпила до стенду з оголошеннями. Та махнула ножицями в бік великих масивних дверей. Ми прочинили і опинилися в залі, де були всі. Теж почали вітатись, перекрикувати всіх, соромитись важкого взуття, не помічати чужих, боязко озиратись на зачинені двері. Коли з усіма привіталися, відійшли вбік, стали під стінкою. Оператор почав копатися в камері, я дивився у вікно. Час від часу хтось підходив, заговорював. За вікном була рання весна, сонячна, суха, з пилом і птахами, що не знаходили собі місця. На стоянку поруч під’їжджали автівки, зганяючи зграї, ніби це пси ганялися за безтурботним весняним птаством. З автівок виштовхувалися цілі родини – напружено урочисті, галасливі. Чоловіки мружилися на сонце, жінки щось вирішували, дітям хотілося від цього всього втекти. Діти ще не розуміли, куди потрапили. Відчинилися двері, всі враз завмерли, повертаючись і розглядаючи, що ж там, за дверима, чого чекати, чому тішитись. Зайшов наш старший, за ним жінка з дивною зачіскою. Жінка була в зеленому, була тут за головну, хоча поруч із старшим почувалась не зовсім упевнено. Старший це відчував і користався ситуацією. - Значить так, - спитав, - всі тут? Ніхто не курить? Всі були на місці, чому старший неабияк потішився. Ніби це було головним – щоби ніхто не курив, доки його не було, щоби ніхто не курив без нього. Думаю, просто звик усіх перераховувати, за всіх відповідати. - Заходимо в сусідню кімнату, стаємо під стіночку. Слухаємо Тетяну, - він озирнувся на жінку в зеленому. - Володимирівну, - довірливим, але неприємним голосом нагадала та. - Володимирівну, - погодився старший. – Спочатку йде оператор, за ним молоді, потім увесь натовп. Ясно? Будемо женитись. Всі засміялись, заштовхалися і посунули вперед. Наречений зайшов першим. Ішов упевнено, хоча збоку здавалося, ніби його підштовхують. Наречена йшла позаду і всім сміялася. Була невисока, струнка, з коротким русявим волоссям. Сукня на ній сиділа добре, чого з нареченими майже не буває. Тримала в руках букет, обмахувалась ним як віялом, загалом було помітно, що до всього цього ставиться іронічно і погодилась на це все виключно з поваги до нареченого. Наречений це відчував і нервував. Був помітний, великий, прийшов у військовому, дозволив начепити на себе медаль, яку зазвичай ховав удома, поміж своїх спортивних кубків. Начепити медаль захотіла наречена, сказала – цирк так цирк. Тому він соромився водночас і медалі, і своїх великих рук, обпалених бензином, і маму з татом, які плакали так, ніби їм його було шкода.