wow that’s literally me

Герой мого часу, 2018 Режисерка Тоня Ноябрьова

сьогодні пригадуються давно забуті моменти — витягую їх як намистини зі скрині, запиленої і настільки старої, що, здавалось, торкнись й вона перетвориться у пил. *** сестрі ще й року немає, вона навіть добре не вміє ходити. на зиму мама придбала для неї червоний вельветовий комбінезон — приємний і трішки шершавий на дотик, оздоблений вушками ведмедика на капюшоні. комбінезон надихає мене на виставу, де єдиною виконавицею усіх ролей є сестра. я — оповідачка, режисерка, супроводжувачка акторки на сцені, художниця по костюму та зазивачка глядачів на дійство. їх двоє — батьки. сівши на диван, вони усміхнено спостерігають як сестра з моєю допомогою перетворюється на ведмедика, потім на дівчинку, білочку, хмарку, сніжинку — їм вистачало абсолютно простих дій з нашої сторони, аби продукувати незриме, але безмежно відчутне щастя.

so me coded

me and him on a first date 🏠

я прокинулась. почала дивитись «Марію Антуанетту». святковий сніданок. я сиджу за столом з думками про «Марію Антуанетту». зараз питиму каву й продовжу перегляд — один з моїх найвагоміших фільмів so far. ще не будучи закоханою в кінематограф у такій мірі, як нині, часто низивала цю стрічку Копполи улюбленою, допоки її не перебив «Готель Будапешт» Андерсона. зараз відчуваю особливий звʼязок з естетично-енергійним наповненням і пастельно-цукерковою палітрою, яку утверджує фільм — дивлячись його сьогодні, відмічаю чимало нового для себе з точки зору побудови роботи — and i totally love with that.