Освітня Криївка

УКРАЇНА МАЄ ПИСЬМЕННИКІВ ТА КУЛЬТУРНИХ ДІЯЧІВ ЗАГАЛЬНОСВІТОВОГО РІВНЯ, ОСЬ ЛИШЕ НА ЖАЛЬ НЕ ВСІ УКРАЇНЦІ ПРО НИХ ЗНАЮТЬ 120 років тому: 27(14).04.1904 – у Києві помер Михайло Старицький, видатний прозаїк, поет, драматург, перекладач, корифей українського театру. Походив з давнього княжого роду, пізнішої козацької старшини. Рано залишився сиротою та виховувався у родині двоюрідного дядька – Віталія Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка; пізніше його дружиною стала рідна сестра Миколи Лисенка. Здобув ґрунтовну освіту в Полтавській гімназії (1851-1856), Харківському (1858-1860) та Київському (1860-1861, 1864-1865; фізико-математичний та юридичний факультети) університетах. З 1871 замешкав у Києві та розгорнув масштабну за розмірами та значенням літературну, видавничу, театральну та громадсько-просвітницьку працю, всеціло підпорядковану єдиній великій меті – піднесення з упадку української нації. Уся його діяльність припала на період дії Валуєвського циркуляру (1863) та імператорського Емського указу (1876), якими будь-яка проукраїнська культурна діяльність ставилась поза законом, іншими словами вважалась злочинною проти імперії московитів. І все ж сила духу українських подвижників того часу виявилась могутнішою за переслідування та заборони. Старицький разом з І. Карпенком-Карим та М. Кропивницьким вирвали український театр з обмеженої селянсько-шароварної тематики та трансформували його у професійний театр європейського рівня з професійною режисурою та перетворенням вистави на естетично досконале видовище. Задля цього він віддавав не лише увесь свій літературний та організаторський хист, але й жертвував власні статки. Щоби покривати фінансові видатки театру він продав родинні маєтки, продавав особисте майно. Більше, коли у 1892 півроку мешкав у Москві, то змушений був заробляти на прожиття родини гонорарами від дописів. Вистави українського театру мали настільки велетенський успіх, що врешті були заборонені в Києві та цілому генерал-губернаторстві. Разом з М. Лисенком спричинився до становлення та розвитку української національної опери. Автор великих історичних романів і повістей, а також оповідань, нарисів. Оскільки існувала заборона на українську мову великі твори змушений був писати московитською, проте творив для українського читача, всеціло наповнюючи їх українським духом. Все це викликало заздрість і лють у київських шовіністів та українофобів і, відчуваючи власне безсилля, вони вдавались до примітивної шкоди, засипаючи судовими позовами, зокрема звинувачуючи його у плагіаті. Народився у с. Кліщинці на Черкащині 1840. Його визначну роль у відродженні української ідентичності в Московитській імперії не могли забути та простити й більшовики, тому помста впала на його дітей. Донька Людмила Старицька-Черняхівська (нар. 1868) у 1929 репресована, а наприкінці липня 1941 померла при транспортуванні у товарному вагоні в концтабір, тіло конвоїри викинули з вагону; внучка Вероніка Черняхівська (нар. 1900) після наруги розстріляна у 1938 у Лук’янівській в’язниці; зять Олександр Черняхівський (нар. 1869) репресований у процесі СВУ (1930), помер у 1939 від нервового напруження; донька Оксана Стешенко (Старицька; нар. 1875) у 1942 доведена до смерті в одному з казахських концтаборів; внук Ярослав Стешенко (нар. 1904) у 1939 замордований в колимському концтаборі; зять Іван Стешенко (нар. 1873) у 1918 розстріляний більшовиками Зіньківського повіту; донька Марія Старицька (нар. 1865) у 1930 померла від нервового напруження. Щойно у 2002 в Києві відкрито музей М. Старицького, а пам’ятника великому українцеві й до нині немає.

Є такий хороший старий анекдот. Іде бабця з онуком біля пам’ятника Богданові Хмельницькому. Внук запитує: «Бабушка, скажи, пажалуйста, а што ето за дядя на лошаді?» – «Панімаєш, внучєк, здєсь кагда–то жилі украінци, ето бил іх вождь». Ось так мені живеться… Відомий кіноактор Іван Гаврилюк, про своє життя у Києві написав таке: «Найбільший страх у столиці України – російська мова на кожному кроці. Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш». До цього морального концтабору я звикнути не можу…». Розказують байки, як утискають у нас росіян. Я ж розповім, як це роблять з українцями. 31 січня 1967 року. Я на головній пошті столиці посилаю мамі телеграму до Львова. Пишу ж, звісно, рідною мовою. Дівчина за склом кидає мені назад і каже буквально таке: «Ви ваабщє можетє напісать на нармальном язикє?» Це в Україні мені говорить якась шмаркачка! Чим прекрасна юність – ти не оглядаєшся і не думаєш про наслідки. Я лівша, розбиваю рукою скло і спокійно виходжу. Ніхто не наздоганяв... Весна 1997–го. Минуло тридцять років. Знову ж Київ. У аптеку на Червоноармійській, де я купував ліки для Батька, зайшов полковник української армії. Російською мовою він задав декілька запитань, на що йому відповіли лагідною українською. Тоді він сказав дослівно те, що й дівчинка на пошті: «А ви ваабщє можетє разгаваривать на нормальном языке?» Я бив цього полковника, як гамана! Розтоптав його мобільний телефон і пішов. Ніхто не наздоганяв... Ось так я виживаю. Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш». До цього морального концтабору я звикнути не можу. Немає такого дня, щоб я у Києві з приводу своєї західноукраїнської мови не відчув ворожого чи негативного ставлення. На кіностудії імені Довженка колись мене не затверджували на ролі через моє «антісавєтскоє ліцо». Я себе відчуваю одним із найкращих представників української національної меншості у місті Києві.» Автор: Лора Підгірна На фото - український митець, народний артист України Іван Гаврилюк, актор з "антісовєцкім ліцом"

Вже сьогодні Ліні Костенко виповнюється 94 👏 Публікуємо справді цікаві та невідомі факти про Ліну Василівну та ділимось віртуальною картою України з її віршами. А ще – свіжими роздумами щодо спаленого українського зерна й про те, як пані Ліна «всі 30 років незалежності знала, що росіяни нападуть». https://osvitoria.media/experience/ne-staty-na-bik-chumy-nejmovirni-istoriyi-z-zhyttya-ta-krylati-frazy-liny-kostenko