Стамбульский синдром

Вчора під час пікніку зрозуміла, що Міден був чимось типу Запорізької Сечі – сюди переїжджали люди зі змішаних сіл, бо не хотіли більше жити поруч з мусульманами. Виявилось, що багато людей досі пам’ятають звідки їхні пра-прадіди та бабці прийшли. Так мене представили одній пані, чий батько прийшов жити до Мідена з того села, де знаходиться монастир Мор Босуса. Зараз те село повністю мусульманське. Вочевидь, тому і мова у них дещо інша. Вважається, що спрощена, але мені важко вживати слова Туройо та простий в одному реченні. Цікаво ж. #fieldtrip_suryoye

А ось і дерево. Тобто фактично це 40 дерев, які ростуть разом і здалеку здається, що це одне дерево. На цьому місці було вбито місцевого мученика - Мор Босуса за те,що він прийняв християнство. Тут влаштовують пікнік після літургії. #fieldrtip_suryoye

11 травня, 2024 Варто було опинитися в Мідені і вже за 5 хвилин я знов почала чути історії про змій. Оце проблема серйозніша за курдів. Так ми йшли полем від церкви до дерева, і тільки й було розмов, що про змій. Мені хотілося добігти до дерева якомога швидше, щоб не мати власної історії про змію, аж А. звернув мою увагу на те, по чому ми йшли. Виявилося, ми топтали сочевицю - tlawhe. Я зірвала декілька і з'їла. Все ж таки нут смачніше. #fieldrtip_suryoye

Сезон çağla (зеленого мигдалю) потрохи відходить і я тому дуже рада, бо я не розділяю захоплення ним. Натомість усюди тепер можна побачити такі букети з зеленим нутом. Люди ходять з цими букетами і обскубують їх потроху. Ось такий снек мені подобається значно більше. Коли я зробила фото, один чолов'яга зупинився і спитав, чи зробила я фото. Я сказала, так, зробила. Він посміхнувся і сказав: тоді тепер треба з'їсти, дістав мені одну гілочку і пішов собі далі 🤷‍♀️ #fieldtrip_suryoye

5 травня, 2024 Сьогодні роздавали яйця, а потім і збирали. Дещо хвилювалася, що обрала якесь дивне село для святкування. А тепер думаю, як мені пощастило побачити святкування: - в церкву поїхали не на самий початок, бо чого? Приїхали на 8; - їхати треба в сусіднє село (3 км), вони по черзі приймають пасхальні служби. Священник приїжджає з Бсоріно, про нього тут вже розповідала; - батьки в церкву не поїхали, бо потрібно працювати; - цілий день гості; - цілий день приходять діти збирати цукерки та яйця; - ми і самі відвідали три домівки, пили чай, спілкувалися, яєць та цукерок назбирали. #fieldrtip_suryoye

І закінчуємо цей день майстер-класом від М. та її мами як зібрати 5 літрів молока за 15 хвилин. #fieldrtip_suryoye

Що я уявляла, коли думала про автентичний Великодень в Тур Абдіні? Не про уставших від туристів людей. Не про чоловіка, що не може відвідати родину в селі, бо зараз в монастирі багато гостей з Європи та Америки і йому треба дбати про їхній добробут, а ще возити митрополита в Мардін на службу. Не про дівчину, яка поїде додому, бо завтра буде ще більше туристів, яким потрібно показувати монастир. Не про інших хлопців та дівчат-студентів, які вимушені працювати, бо на них пар вибір. Не про монаха, який приймає гостей ніби на конвеєрі: усім запропонувати чаю, усіх спитати за життя. Не про дівчину, яка буде робити презентацію завтра. Їй хоч і дозволили їхати в село додому, але на вівторок потрібно приготуватися, бо в цьому році випуск. Але ж, це реальне життя, тож і воно автетичне? #fieldrtip_suryoye

Сьогодні Великий Четвер, ми максимально близько до Пасхи. В своєму приватному житті я не релігійна людина і ніколи не відвідувала усі богослужіння циклу Страсного тижня. Тому зараз мені дуже цікаво. Одна з особливостей цього дня в тому, що сьогодні той день, коли люди отримують причастя. Звісно, технічно воно доступно і на інші літургії, але традиції причащатися часто не існує (трохи інша картина буває в діаспорі). Зазвичай священнику доводиться самому їсти усе, що є. А сьогодні йому довелося декілька разів дорізати хлібець, бо причащалися геть усі (навіть мене запросили). На фото випадкові курка з дітьми та тануро - піч для хлібу. #fieldrtip_suryoye

Дуже люблю це відчуття контрасту між простором церкви та простором міста. Шанувальники Мірчі Еліаде зараз вдоволено посміхнулися? Оскільки це старе місто, там усе життя відбувається в дворах. Вулиці — то кам'яні лабіринти. Так і з церквами: треба зайти у двір, там своє життя. Діти граються в м'яч, люди розмовляють з мальфоно (вчителем) або зі священником, чоловіки соціалізуються, жінки окремо соціалізуються прямо в церкві. Усі спілкуються на Туройо, молитви співаються класичною сирійською мовою. Знов і знов чуються голоса: ти як? а ти як? все добре? ну добре. Усі знають один одного. І якщо я забуваю ім'я людини, у якої винаймаю кімнату, завжди є поруч бабуся, яка пам'ятає і відповість за мене. А потім з цього двору вивалюєшся в місто. Мозок ще трохи заколиханий співами, думки та реакції трохи заторможені, зір трохи притуплений за півтори години. Місто зустрічає натовпом туристів з розкритими ротами та телефонами, що направлені прямо на тебе. Або вівцями, яких ведуть додому. Або машинами та мотоциклами (одна машина + один мотоцикл = жахливий трафік на вузький вулиці). Дійсно профанна реальність трохи збиває з ніг. Цей допис є коментарем до відео з вівцями в моєму інстаграмі. Я не займаюсь регулярним постінгом, але на вівець можна подивитися тут https://www.instagram.com/irinekaplan?igsh=MXV6OG5lOHU3ZzVlYw== #fieldrtip_suryoye

Життя на дахах Мід'яту