Віршолюб

​Такі несхожі ми з тобою, Як берег моря із водою. Але чи бачив, любий, ти Десь берег моря без води? З тобою ми такі несхожі, Як хата біла й квіти рожі. Але що ліпше на землі За квіти ті на білім тлі? З тобою так несхожі ми, Як зустріч і про неї сни. Та як вони не будуть снитись, То ми не зможемо зустрітись. ✍ Поліна Михайленко

📃 Я не знаю, де то було... Я не знаю, де то було, — може, снилося мені  Тільки серце не забуло про колишні, кращі дні.  Десь в країні невідомій в щасті, в радощах я жив,  І, з журбою не знайомий, я не плакав, не тужив.  Там я мав криштальну душу, як дзвіночок голосну,  А тепер тужити мушу, без зітхання не засну.  Може, щастя і не було, тільки снилося мені…  Серце! Чом ти не забуло про колишні, кращі дні! ✍ Дмитро Загул

#поезіяпідписників Поки ти мовчиш, дерева тягнуться вгору. Цілі країни поглинає вихор хурделиці. У скелях теплих гір, як хурма, ростуть і вистигають скорпіони. Поки ти мовчиш, змінюються політичні режими, Повз твоє обличчя пролітають цілі епохи, Відбуваються зимові й літні олімпіади та чемпіонати NBA. Поки ти мовчиш, учені винаходять захист від радіації, Композитори творять сонати, концерти й сюїти, Штучний інтелект опрацьовує мільйони книжок. Поки ти мовчиш, наші меблі стають антикваріатом, Наші спільні бажання стають легендами давних народів, Наше минуле виграє конкурс наймилішого ліро-епосу серед ненаписаних. Народжуються та руйнуються галактики, планети стають чорними дірами. І зрештою, я їх розумію: це трапилося, бо вони надто довго чекали, Надто довго терпіли чиєсь мовчання. 03.12.2023, Олені Паренюк 👤 Міла Шевчук

📃 Я ніхто для тебе, як Улліс... Я ніхто для тебе, як Улліс — Пам'ятаєш — в давнім грецькім міті, Шерхлими вустами непомітно До її волосся доторкнись. Я ніхто для тебе. І дарма До твоїх долоней серце лине. Всю її — кохану і єдину — Винести очима крадькома. Я ніхто для тебе. То моя Власна доля і нічна скорбота. І востаннє — пошепки вже — потай Видихни легке її ім'я. ✍ Леонід Кисельов

Ти не можеш мене покарати Блискавками з-під милих брів, Бо тебе я навіки втратив. Ще до того, як вперше стрів. Ти не можеш мене любити, Ненавидіть не можеш теж – Ти прийдеш, як гаряче літо, Тільки грозами обпечеш. Через теплі зелені трави Поведе тебе в далеч путь. Та за мною лишиться право До кінця тобі вірним буть. Дні і ночі думать про тебе Виглядати тебе щомить – Лиш для цього, їй-богу, Тричі треба на світі жить! ✍ Василь Симоненко

​​​📃 Здається, з нами щось уже не те ​​Здається, з нами щось уже не те...  І навіть люди, місто й камні,  Щось прошепоче – Те усе святе  У що ти вірив - згинуло з віками  Пройшло скрізь пальці,  Як вода, зачерпнута відкритою рукою,  А на лодоні лиш краплинки сну,  У сяйві марив, як в полоні.  І вічність та тяжка завіса,  Що ми не здатні піднести,  Роздавить вас, навіщо йти  Навіщо тратити надію,  У те усе, що нам святе,  Скажи мені і я повірю,  Та все ж із нами щось не те....  ✍ Ліна Костенко

✍ Павло Мовчан

#поезіяпідписників Серце поросло опунціями. Мексиканські пустельні кактуси з особливим білим пушком, що називаються “Крила янгола”. Колись я розводила їх вдома на підвіконні. І мене дражнили: о, ти так любиш кактуси, що чоловік у тебе буде зелений і колючий. Певно то казали в годину, коли Боженька мав прийомні дні небесної канцелярії І сприймав усе за побажання та ретельно їх записував. Але, поки я виясняла, котрий із моїх чоловіків більше схожий на колючого мовчазного мексиканського кактуса, але веселого і милого, бо з нього роблять текілу і він вкритий білим пухом, Опунцією "крила янгола" стала я сама. І це не про крила, не про текілу, яка є дуже роковим для мене напоєм, бо всі 4 рази, коли я її в житті пила, усіяні екшеном. А тому, що моє пустельне серце поросло опунціями. І вже не ясно, чи це вони виссали з мене останню воду. Певно, вся вода пішла на підтримку, роботу і донейти. І коли мені кажуть і кричать із кожної праски: мала, ти що! Розповідай більше, кричи більше, співчувай більше, донейть більше, підтримуй більше, роби більше, їбаш, їбаш, їбаш, поки не впадеш замертво. Я здивовано мовчу, бо серед загальної пустелі ніхто не помічає, Що моє серце давно поросло опунціями, вони перекривають клапани, замість крові є в'язка зелена речовина, що навряд згодиться навіть на дешеву текілу. А на шкірі ніби шкварить +50 і шкварчить так, що все перетворюється на білий пушок опунції, на крила янгола. І лишається сказати тільки три слова тим, хто важливий посеред пустелі. Три слова там, де інше не має значення. Три слова про минуле, про майбутнє і теперішнє. Я тебе любила. Я тебе люблю. Я тебе любитиму. Три слова до того, як сонце пропече мої колючки і я нарешті зрозумію, що це так спекотно, бо я вже дуже давно живу у пісках свого власного і нашого спільного пекла. Три слова, які щодня подають у нього трохи води. Кажуть, що опунції – найстійкіші кактуси. Тож колючки крил янгола стануть помічними у цій пустелі. 👤 Міла Шевчук

Сидів і довго думав над собою Блакитний вечір вдома навесні, Тим часом як спливалася водою Його зоря на темному веслі. Я не скажу, що я — оце той вечір В блакитнім одязі на зорях при воді… Важкий вогонь мої закутав плечі, Закутав так, що вже не рад собі… Як ти летіла! як ти довго билась! Мала з малих, крилечечко із крил, Сама собі сама собою снилась До переджнив'я, груш і до могил. Не треба вже нічого говорити. Твої уста цвітуть в устах моїх. І не зроню я слова, як з молитви, До тих любовей, де любов — ще гріх! ✍ Микола Вінграновський

Ти як сонце, як повітря, як вода, не лишаєш мені жодного сліда, пропливаєш, пролітаєш в небуття, та приносиш мені радість і життя, Я мовчу, душа співає в той розмай: не проходь, не пропливай, не пролітай! Ти не слухаєш, не чуєш, ти летиш, не покинь мене, благаю, не полиш… ✍ Єва Нарубина