( 制限 ) ;; ϻarlboʀᴏ ᴄʜꫀׁׅܻrrʏ ๑

та я пішов лише з твого кола зору, все ж нависаючи над тобою, доки ти солодко, не думаючи про мене, дрімаєш. й все ж… якщо надумаєш поглянути серед ночі вгору — споглядай… може, там ми зустрінемося поглядами. і я усміхнуся, сказавши очима: «я готовий слухати, моє сонечко».

я був для неї різновидом будь-якої краси природи. я був немов зрілою пухнастою кульбабою, і коли вона дмухала своїм солодким подихом — із мене злітали пелюстки, оголюючи мене повністю. а потім я, оголений, наздоганяв плід свого літаючого папусу, долітаючи до самих хмарин, які насправді були моїми обнадійливими думками. я був немовби згорнутою в собі чутливою мімозою, яка так вразливо ховала свої пелюстки від небажаних дотиків чужих пальців. та поруч із нею — я був найніжнішим із усіх тюльпанів, якому підходило її світло, що випромінювалося на мене з неочікувано високою температурою. мої пелюстки, пофарбовані в ніжно-рожевий колір, танули, бажали розгорнутися і продемонструвати свою гнучкість, зручність і красу. я був живим, адже відчував її дотики, проте, немов будь-яка рослина, не відповідав на них взаємно. та я запам’ятовував кожен відбиток її пальців на правій і на лівій руках, зізнаючись їй очима, що саме її відбитки пальців — нейронові ключі, які відчиняють моє ядро, вириваючи мене з корінням. я служив їй немов хвойний ліс — у мені так було легко загубитися, так легко загубити що-небудь. та я лишав загублене на місці, не забираючи його, а лише огортаючи гілочками хвойних дерев і захищаючи, — аби вона потім повернулася в те саме місце й зволила забрати те, що погубила в мені. я дозволяв своїм зламаним гілкам бути для неї мечем від болю і подорожником, який можна прикласти до рани, якщо вона не має при собі ліків. я грубим шелестом дерев відправляв боягузів подалі від неї, і вона тішилася, знаючи, що насправді мій шелест — найтепліший з усіх. просто не для всіх. я відчувався немов дощ, що спадав їй на плечі, коли вона не мала парасольки. і її це дратувало, адже я з’являвся в найнепроханіших місцях. та, бачачи, як вона гнівається, я змушував себе роздмухувати темні бурі над її головою, які сам утворив, віддаючи їй своє останнє сонце. це було марнотратством, бо вона не оцінювала мого тепла після моїх сліз. я був для неї травою під її каблуком. найприємнішою на дотик, кучерявою, насиченою, достатньо зеленою, аби здаватися свіжою. я коловся, але лише під ногами інших. під її ногами ж я теплом свого родючого суглинку грів її ступні, боячись, що через мою землю, непрогріту через брак сонця, вона занедужає, відчувши, що в неї почалася тахікардія через відсутність спокою та присутність стресу. і саме через це я транспонувався в буйні озера, які через страх завести її в незручне становище билися об буй важкої тривоги. і їй так було неспокійно на душі, коли я був таким безжально емоційним. я був об’єктом тепер уже неживої природи — я зволів стати для неї місяцем. я щоночі, аж до ранку, вислуховував її балади про її невдоволення. я був ідеальним слухачем, не відводячи від неї погляду. я мовчав, не перебиваючи, аби увібрати в себе весь спектр її емоцій. та одного разу вона не прийшла вночі — і я піднявся догори опівночі, а на ранок зник… я більше не перетворювався на красу природи. і більше не транслював себе у вигляді різнобічних образів. адже ти не поважала жодного з них — хоч я і був теплом серед зими, прохолодним дощиком улітку і бажаною рослиною навесні. я запам’ятав цю ніч настільки сильно й назавжди, що вирішив лишитися в образі місяця, не трансформуватися в тепле сонце, з яким я тебе асоціював, коли ж мій ґрунт зазнав прохолоди. та попри це, я назавжди задубів на висоті, спостерігаючи за тобою у вікні твого гостинного будинку. і щоразу, як ти лягаєш спати, — я приходжу, аби ти не знала. аби я не турбував тебе своєю небажаною присутністю. ти не любила ночі, бо вони виснажували тебе пітьмою. та я світив крізь твої фіранки так сильно, як тільки міг, аби ти не боялася спати вночі. я обороняв тебе від уявних образів у твоїй голові, що закарбовувалися в твоїй пам’яті через темряву. та я не зрівняюся з тобою тоді, коли ти не прикладала навіть зусиль і світила яскравіше за гамма-сплески. та це мене ніколи не ображало. навпаки: надихало… та все ж я не став наполягати, коли ти припинила пускати промені між мої кратерні ребра. я тихо пішов, бо вже занадто багато слів промовив за весь цей час.

«я готовий слухати, моє сонечко» @.🌹

ᥥ ᥥྀིྀ *… — кава з ваніллю, 🎤 ⭐⭐èla: румінація“66. ➖➖➖ philology 🤩 literature ;; 𖥨᩠ׄ݁ ／ music, rain in the heat, spring, love and a few liters ‘of coffee. 。😉 與你分離。🔇:: балансування над прірвою — улюбленець у моєму списку хобі. 5月27日

ти ж не цікавишся політикою. то на який біс ти вирішила, що здатна розібратися в шляхах моїх клапанів, аби так легко увійти і окупувати моє серце ?

я скористався логікою, і я отримав врешті перемогу над своїм серцем. я деокопував своє серце. повернув власнику. так має бути тепер завжди.