( 制限 ) ;; ϻarlboʀᴏ ᴄʜꫀׁׅܻrrʏ ๑

friendsss, заграла спокусливу на гітарі. лише вчора подарували мені електро. what do i think ??

буду щиро вдячна за актив на творі, бо так я принаймні знаю, що їх читають.

бо змусити гіпокамп забути про це — неможливо. та ось ти тягнешся до мене, ніби в обійми. і я нікуди не можу втекти, бо навіть уві сні моє серце занадто владне й диктаторське: воно обирає тебе, бо все ще за тобою тужить, бо все ще думає, що ти й в житті так зробиш: об’явишся нізвідки і накажеш мені не згадувати все те, що відбувалося зі мною після твоєї зради моєму відданому тобі серцю. проте я прокидаюсь, щойно ти торкнулася моєї талії. і як же дивно відчути на ранок твою присутність, хоч і напам’ять знаю звук твоїх віддалених кроків, коли ти мене покидала. тому ти знову навіть не підозрюєш, що зі мною коїться, і що жоден спеціаліст не може мені допомогти із настільки незламною залежністю, яка не підкоряється жодним лікам й думкам. яка живе в мені, дихаючи іноді в серце серед ночі, а частіше — б’ючи молотком у скроні, перемикаючи функції ділянок мозку по черзі, змушуючи берегти твій запах у ніздрях: так ти налаштувала моє мигдалеподібне тіло, аби я назавжди пов’язав твої парфуми із незабутньою ностальгією і довічною карою у вигляді болю й кайданів. дякую, Catherine, за те, що нагадала сьогодні причину зупинки мого серця. 😉😉

сновидіння в моєму житті: це завжди про підступність. сьогодні 16 липня. а це означає, що пройшло вже рівно 2 місяці відтоді, як наші шляхи розійшлися після довготривалого ведення нас за руку, аби ми були разом. і я це усвідомив вже тоді, коли сонце прорізало мої вікна, немовби намагаючись здерти мої фіранки і розбити кволе скло. я майже солодко спав. проте із приходом променів сонця, що визирають з-за гір, якими я оточений, живучи в просторому селищі, моя уява раптом віддала владу корі головного мозку, аби дати тобі дозвіл увійти в мій сон. ти давно не відвідувала мої сновидіння через те, що навіть уві сні мізки працюють на тебе, підкоряючись тобі, думаючи про тебе мені на зло, перенагріваючи процес лімбічної системи настільки, що емоційно я тлію, вигорівши за декілька місяців від початку нашої розлуки. уві сні ти явилася переді мною, спускаючись сходами — п’єдесталу чи звичайного освітнього приміщення? ти йшла гордо: так, як я пам’ятаю тебе востаннє, коли ти покидала мене, вислизаючи з моїх рук, немов вода, потік якої не спинити жодними законами фізики, лишаючи сліди від гострого кип’ятка у мене на долонях, передпліччях й спині. ти була в чорній сукні відтінку обсидіану, що розпадалася навколо твоїх стегон, утворюючи певну прірву між твоїми ногами і простором, — ця тканина намагалася захистити тебе від мого голосу, коли ми зустрілися уві сні випадково, і ти знала, що просто так я це не залишу. і, ідучи мені назустріч, спостерігаючи за моїм поглядом, який кружляє навколо твого волосся, що колихається за спиною: довге, як і раніше пам’ятаю, кольору імперського топазу... та зараз би описав я його як: відтінок темно-шоколадного димчастого кварцу. і велів би я навіть описати його на дотик — та не встиг. може, то й через страх, а може, бо думав, що іще встигну. та не встиг... — Catherine? я кажу вголос, вперше до тебе за стільки місяців. твоє ім’я я розсмоктую на кінчику язика, немов карамельний льодяник: таке ж солодке, таке ж ностальгічне, як промовляю у глухі стіни при свідомості у власному будинку. я перемикаю свої сновидінські зіниці на твої блакитні очі: такі аквамаринові... такі улюблені. такі ж, як закарбувала моя пам’ять на декілька століть вперед, для різних душевних майбутніх перероджень. та ти проходиш повз, торкаючись своїм плечем мого плеча. навіть не глянула. навіть не приділила увагу моєму гуканню твого імені, яке ще досі тане в мене в роті, але тепер із домішками гіркоти. ти встаєш поруч із безвідтінковою стіною, на якій висить коркова дошка, і я не встигаю розгледіти зображення, які вона демонструвала. адже підходжу в тил до тебе, дивлюсь на волосся, що рівно лягло тобі на спину, і, замість того, аби промовити: «чому ти проходиш повз і навіть не озираєшся, наче в тобі не існує почуття упізнаваності після довгого мовчання і небачення?», я тихо, й майже торкаючись рукою твого плеча, яке захищає твоє шоколадне пасмо, шепочу: — ти виглядаєш дуже засмученою... у тебе щось трапилося? я маю право тобі допомогти і зарадити твоєму смутку? ти повільно розвертаєшся обличчям до мене, бо до того я бачив тільки твій профіль. ідеальний, рівний ніс і чіткі вилиці, які огортають іще декілька нав’язливих пасом. — я, просто... мовляєш ти нарешті, і я, хоч і уві сні, але вперше чую твій голос за 2 місяці після печатки — як знак про кінець нашої історії. і ти спостерігаєш за моїм теперішнім обличчям: не зовсім таки виражені вилиці, очі небес із шматком сірої хмарини, і кучеряве, світлорусяве волосся, яке завжди тебе так зачіпало. ти раптом усміхнулася, що зовсім дивно опісля мовчання, і мовила стиха: — у тебе таке гарне, кучеряве волосся. на мить я не вірю. на мить я усвідомлюю, що це сон, проте лише на мить. а іще на долю секунди я згадую, коли ти вперше мені сказала про красу моїх пасом: гарячий червень 2025 року. ми піднялися на пірс, високий, дерев’яний, як нині пам’ятаю... моє волосся обгорнуло моє обличчя, коли я дивився вниз на воду, присівши й обійнявши коліна. тоді ти торкнулася мого волосся і промовила чітко так само: «у тебе такі гарні кучері». й навіть уві сні зумію про цей випадок згадати.

«ти являєшся в моїх снах так, ніби приходиш до себе додому.» &. 🤩 今日はひどい痛みです。

сьогодні рівно 2 місяці, як ми більше не спілкуємось. і саме на сьогодні, на цю «річницю», вона подумала про те, щоб навідати мене уві сні.