until august

Мозаїки та фрески на склепіннях Софійського собору страждають вже не вперше (навіть не рахуючи кількох великих землетрусів). Будівництво собору завершили в 537 році; тоді майже вся базиліка були покрита мозаїками. Якщо серед них були фігурні, то вони їх знищили в першій половині VIII століття, за правління імператора Лева III, відомого іконоборця. Усі фігурні мозаїки, які дійшли до наших днів, були зроблені вже після 842 року. У XV столітті завойований собор перетворили на мечеть, збиваючи і зафарбовуючи безцінні твори мистецтва. У XX столітті мечеть переробили на музей, очищаючи мозаїки від шарів фарби та штукатурки. З 2020 року більшість мозаїк закрили завісами й спеціальною підвісною стелею. Деякі покриття знімаються на той час, коли в будівлі немає богослужінь, але частина зображень стала повністю недоступною для відвідувачів. Та проблема навіть не в туристах: за станом захованих мозаїк і фресок набагато складніше стежити. Сподіваюсь, що вони будуть збережені! until august | #мистецтво

Головний герой «Сарантійської мозаїки»— мозаїст. Його робота складна, проте непомітна. У візантійський період мозаїка вважалася сакральним мистецтвом, і майстри залишались анонімними, не намагаючись якимось чином "підписати" свою роботу. Одна із сюжетних ліній книг розповідає про те, як прикрашали Великий Храм у столиці імперії, що, звісно, є прямою відсилкою до Софійського собору. Колись Ая-Софія могла похизуватись найбагатшими мозаїками у світі. Я спеціально пишу це в минулому часі, адже зараз мозаїк і фресок збереглося дуже мало. І чи вціліють ті, що залишились — невідомо ❤️‍🩹 Оскільки собор змінив статус з музею на мечеть, усі зображення християнських святих мають бути прикриті. У ісламі не можна зображати обличчя, а ще потрібно враховувати різницю релігій. until august | #цікаве

Софійський собор, також Ая-Софія — храм, а зараз мечеть; одна з найвеличніших архітектурних пам'яток візантійської архітектури; символ «золотої доби» Візантійської імперії та один із символів сучасного Стамбула. Висота собору — 55 метрів, діаметр бані — 31 метр. Понад тисячу років ця споруда залишалась найбільшим храмом у християнському світі. І, до речі, храмом вона була майже вдвічі довше, ніж мечеттю :) Існує легенда, що план будівлі імператору Юстиніану вручили ангели, коли той спав. Будівництво храму тривало 5 років (це дуже швидко!), при цьому на об'єкті щодня працювало близько 10 тисяч робітників. Для будівництва використовували найкращий мармур. До масово Константинополя звозилися архітектурні елементи стародавніх споруд (так, з Риму привезли вісім порфірових колон, взятих з Храму Сонця, а з Ефеса вісім колон із зеленого мармуру). Для оздоблення собору використовували золото, срібло й слонову кістку, а мозаїки викладали з коштовних порід каменю й дорогого скла. Софійський собор був збудований 537 року поруч із Великим імператорським палацом на місці давнішого храму, який згорів при заворушеннях. Після завоювання Константинополя османами 1453 року собор перетворили на мечеть. У 1934 році мечеть за наказом Мустафи Кемаля Ататюрка була перетворена на музей. Але! Зовсім нещодавно, 10 липня 2020 року, Державна рада Туреччини визнала указ Ататюрка незаконним і Ая-Софія перейшла у власність Управління релігійних справ і знову стала мечеттю. Якщо ви бували всередині Ая-Софії, то знаєте, що вона дійсно величезна. Всередині вона вражає ще більше, ніж ззовні. Цей храм ще при будівництві візантійці називали Великим. Зараз, коли бачиш його, то розумієш, наскільки підходить цей опис. У коментарях додам декілька фото 📸 until august | #цікаве

Коли Ґай Ґевріел Кей писав свою «Сарантійську мозаїку», то надихався Константинополем (та й Візантією) часів правління Юстиніана I. Якби я знала більше про цей історичний період, то знайшла б і більше паралелей, та, на жаль, мої знання історії Візантії обмежені рамками шкільної програми. Та й ті вже підзабуті 🥲 Проте навіть те, що я вловила — дуже круте! Так, наприклад, у дилогії є прямі згадки власне Юстиніана (який, за чутками, мав слов'янське коріння), його дружини Теодори (танцівниці й імператриці, у якої все життя як серіал!), імператора-іконоборця Лева III і навіть мусульманського пророка Магомета. А ще в книгах з неймовірною любов'ю описані мозаїки, фрески й архітектура V століття. І перлиною цього всього, звичайно, виступає образ Софійського собору в Константинополі — сучасної Ая-Софії в Стамбулі. until august | #цікаве

Пссс, трохи почитати про Візантію не бажаєте? 👀

За вашими відгуками вийшло аж 40 прекрасних книг: 〰️ «Джейн з Ліхтарного Пагорба» 〰️ «З країни рижу та опію» 〰️ «Мене звати Дуся» 〰️ «Життя за життям» 〰️ «Часосховище» 〰️ «Ловець повітряних зміїв» 〰️ «Життя хлопця» 〰️ «Літо коли помер Хікару» 〰️ «Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька» 〰️ «Тресс зі Смарагдового моря» 〰️ «Уроки хімії» 〰️ «Гемінґвей нічого не знає» 〰️ «Виголошення лоту 49» 〰️ «Столітній чоловік, що виліз у вікно і зник» 〰️ «Китовий плин» 〰️ «Битись неможна відступити» 〰️ «Під скляним ковпаком» 〰️ «Луни» 〰️ «Дівчинка з ведмедиком» 〰️ «Франкенштайн» 〰️ «Аустерліц» 〰️ «Мірило» 〰️ «Одержимість» 〰️ «2666» 〰️ «Усі мої тривожні дзвіночки» 〰️ «Правила будинку сидру» 〰️ «Мій прапор запісяв котик» 〰️ «Осіннє заціпеніння» 〰️ «Шумовиння днів» 〰️ «Букова земля» 〰️ «Дерева» 〰️ «Тонкий лід» 〰️ «Тисяча осяйних сонць» 〰️ «Дім на краю світу» 〰️ «Бунт речей» 〰️ «Kingdom of ash» 〰️ «Стус» 〰️ «За маму, за тата» 〰️ «Бідолашні створіння» 〰️ «Вартові» 💖 until august | #книги

Неочікувано раніше прийшла «Мадонна в хутряному манто» Сабахаттіна Алі від видавництва Урбіно. Це культовий турецький роман ХХ століття, і дуже файно, що в нас з'являється література цієї країни. Все ще чекаю, поки хтось видасть «Чаликушу» Решата Нурі Ґюнтекіна, щоб я могла жити щасливо... Вже почала читати, поки що дуже цікаво! Виходить, я трошки подорожую в часі, бо друк книги позначений як 2026 😎 Приємно! until august | #книги

Якщо ви думали, що найстрашніше на Різдво — це відключення світла й зайві калорії від салатів, то я вас засмучу. Познайомтеся з Jólakötturinn — ісландським великим котиком, який робить звичайних котів схожими на пухнастих янголят. Йольський кіт — це величезний чорний кіт. Коли я кажу "величезний", я маю на увазі "кіт розміром з будинок". Він спускається з гір на Йоль (це скандинавське Різдво, але з набагато більшою кількістю снігу та екзистенційного жаху). Як і у всякого міфічного створіння, у Кота є хобі. Його хобі — з'їдати людей. Його критерій відбору дуже простий: чи маєте ви новий одяг. Маєте? Тоді все ок. Ні? Тоді ми йдемо до вас. Так, ви все правильно зрозуміли. Цей кіт — як фешн-поліція з легальними летальними повноваженнями. Технічно це все виглядає приблизно так: Уявіть, що ви в Ісландії. На вулиці сніжок, атмосфера святкова. Ви дивитесь у вікно, а там два великі місяці. Розумієте, що щось не так, підходите ближче і виявляєте, що це... чиїсь очі. А це і є Йольський кіт, що прийшов з перевіркою. Він запитує (телепатично, бо він, ну, кіт): "Нові шкарпетки? Рукавички? Светр? Може, наволочка?" Далі може бути два варіанти розвитку подій: ✔️ Якщо маєте щось нове → Вітаю, Кіт йде до сусіда. ✔️ Нічого нового нема → Здається, ви зараз станете різдвяним обідом. Проте звідки ж взявся цей образ? Насправді історія Йольського кота була мотиваційною легендою. В Ісландії після осінньої стрижки овець за обробку вовни брались всі члени сім'ї, як старші, так і молодші. Зазвичай робота завершувалася саме до Різдва (Йоля), коли в надходив час ярмарків. Хто працював добре — той і отримував новий одяг на Йоль. А хто лінувався... Ну, знаєте. Кіт. Даю вам офіційне право розповідати цю історію усім своїм друзям та родичам. Вже передчуваю ці діалоги! — Дякую, але навіщо ти кожного року даруєш мені ці шкарпетки з оленями? — Це щоб тебе не з'їв величезний демонічний кіт. — Ем, це знову щось з твоїх книжок? — Ні, це культурна спадщина вікінгів. У підсумку. Йольський кіт — це ідеальна різдвяна історія для тих, хто вважає, що Санта Клаус занадто м'який. А ще він нагадує нам важливу життєву істину: завжди майте запасну пару шкарпеток. Хтозна, можливо, це врятує вам життя. P.S. Якщо ваш у вас є кіт, і він дивиться на вас трохи занадто уважно цього Різдва — можливо, варто дати йому трохи більше корму. Просто на всяк випадок. until august | #міфи

Я дуже сподіваюсь, що ви отримали в подарунок/придбали до свят не лише книги, а й щось з одягу! Якщо ні, то ще встигаєте. Дуже рекомендую це зробити, зараз самі зрозумієте, чому... until august | #міфи

Лагідно нагадую про прохання поділитись своїм топ-3 за рік 👀

Лабораторія анонсувала «The Beauty Myth» Наомі Вульф, і це те, що нам точно треба. Повна назва книги — «The Beauty Myth: How Images of Beauty Are Used Against Women» («Міф про красу: як образи краси використовуються проти жінок»). Вона вийшла у 1990 році, і, не дивлячись на певну критику, досі залишається актуальною:

У сучасному світі жінки мають більше влади, юридичного визнання та професійного успіху, ніж будь-коли раніше. Однак, незважаючи на очевидний прогрес жіночого руху, письменниця та журналістка Наомі Вольф стурбована іншим видом соціального контролю, який, на її думку, може виявитися таким же обмежувальним, як і традиційний образ домогосподарки та дружини. Це міф про красу, одержимість фізичною досконалістю, яка замикає сучасну жінку в нескінченній спіралі надій, самосвідомості та ненависті до себе, коли вона намагається відповідати неможливому соціальному визначенню «бездоганної краси».

Цікаво, яку оберуть обкладинку! until august | #книги

Приїхавши, наречені виявляли, що замість розкішних маєтків на них чекають бараки, расова сегрегація та важка праця. Фактично, вони ставали безкоштовною робочою силою. Вони не знали мови, тому були прив'язані до своїх чоловіків. В них не було грошей, тому вони не могли повернутись додому (хоча є свідчення, що деякі дівчата залишались, щоб не «зганьбити сім'ю»). Жінки працювали нарівні з чоловіками на цукрових плантаціях, але отримували набагато менше. Є записи з 1915 року, в яких вказано, що жінки-японки отримували 55 центів на день проти 78 центів у чоловіків-японців. За ту ж саму тяжку фізичну працю. Окрім того, вдома жінок чекала домашня робота і догляд за дітьми. Але саме тут проявилася неймовірна впертість цих дівчат. Так, багато з них загинули від хвороб і перевтоми, деякі з поїхали додому, деяких продали в борделі, деякі утекли. Проте жінки не здавалась. І вони не просто виживали — вони ставали успішними. Вони відкривали пральні, ресторанчики, магазинчики, ставали перукарками (займаючи нішу завдяки нижчій оплаті праці), працювали акушерками. Ті, хто не міг терпіти насильства чи обману, тікали геть. В 1914 році в Маленькому Токіо (Лос-Анджелес) навіть створили спеціальні товариства для допомоги утікачкам. До 1920 року, коли Японія під тиском США припинила видавати паспорти «нареченим по фото», вже понад 25 тисяч жінок перетнули океан. Вони змінили обличчя японської діаспори. Завдяки їм спільнота перестала бути табором тимчасових робітників і перетворилася на повноцінне суспільство з дітьми, школами та своєю культурою. Історія наречених по фото — це не романтична казка про кохання з першого погляду. На жаль. Це історія про те, як жінки, озброєні лише старими фотокартками та власною відвагою, взяли на себе ризик побудови життя в системі, яка бачила в них лише «додаток до чоловіка». until august | #цікаве

🌊 Океан між портретом і реальністю: історія японських «наречених по фото» На початку XX століття тисячі молодих японських жінок стояли на палубах кораблів, стискаючи в руках єдиний зв'язок із майбутнім — чорно-білі фотокартки чоловіків, яких вони ніколи не бачили. Позаду залишалася патріархальна Японія епохи Мейдзі, попереду — невідомість «вільної» Америки. Їх називали «нареченими по фото», і їхні історії — це, на жаль, не казки з прекрасним кінцем. Це історії еміграції, великого обману, жіночої стійкості. А ще — про лазівку в системі, яка дозволила побудувати нові світи на чужих берегах. Наприкінці 1880-х японські чоловіки масово їхали до США (найчастіше — на Гаваї та до Каліфорнії) як дешева робоча сила. Вони планували заробити грошей і повернутися додому, але реальність плантацій була жорстокою: часто грошей не вистачало навіть на зворотний квиток. У 1907 році угода між США та Японією фактично заборонила в'їзд новим робітникам, але залишила крихітне вікно можливостей для возз'єднання сімей. Це створило юридичний парадокс: щоб потрапити в США, жінка мала бути дружиною. Так давня японська традиція оміай (сватання через посередників) трансформувалася в конвеєр наречених. Для японського уряду це був спосіб «окультурити» своїх емігрантів (вважалося, що дружини піднімуть статус чоловіків і «вилікують» їх від пристрасті до опіуму, алкоголю та азартних ігор). Для жінок — рідкісний шанс на втечу, освіту та підвищення фінансової стабільності. Технічно це виглядало так: чоловік надсилав свасі інформацію про себе, й після підбору нареченої її сім'я листувалася з ним. Якщо і батьків, і чоловіка все влаштовувало, то дівчина готувалась до відплиття. Чоловік вписував ім'я дівчини в свій сімейний реєстр, і це ставало підставою відкрити для неї в'їзд до США. Як тільки наречена прибувала, вони офіційно вступали в шлюб; дуже часто церемонія проводилась массово для цілих груп жінок і чоловіків прямо на причалі чи біля нього. На папері все звучало непогано. Реальність разюче відрізнялась. Практика «наречених по фото» знову підтверджувала глибоку вразливість жінки, чиє тіло і доля ставали об'єктом обміну. Чоловіки в США часто надсилали старі фотографії, зроблені ще в юності, або позували в чужих дорогих костюмах на фоні розкішних будинків, які їм не належали. Дівчата, знаючи про нареченого лише те, що він сам написав їй (дуже часто чоловіки замовляли листи у посередників, так як не вміли писати/не мали на це часу, тому правди в тих листах було небагато) і маючи лише фотографію, по приїзді до США стикались з розчаруваннями. Ай Міясакі, яка емігрувала у 1916 році, згадувала цей момент істини на пірсі Сан-Франциско:

Ніхто не знав, якими були їхні чоловіки, крім як за фото... Чоловіки писали, що мають власний бізнес, і надсилали фотокартки, де вони молоді й гарні. В Японії ми звикли бачити чоловіків у чистому білому одязі влітку. Тут же нас зустрічали люди в засмальцьованих чорних костюмах, зі стоптаним взуттям і кудлатим волоссям. Розчарування було неминучим.

Одна з наречених писала:

Я приїхала на Гаваї й була шокована. Мій чоловік надіслав фото, де йому 25, а на пірсі мене зустрів старий. Він був на 45 років старший за мене. Моє серце просто зупинилося.

Важливо відмітити, що ці жінки не були пасивними жертвами. За статистикою, багато дівчат мали середню або навіть вищу освіту — небачений рівень для того часу. Їхня мотивація різнилась: 〰️ Економічна незалежність: вони вірили, що зможуть заробляти самі й допомагати своїм сім'ям вдома; 〰️ Втеча від обов'язків: в Японії на жінок часто чекала роль служниці при свекрах. Америка здавалася «країною свободи». Як казала одна з кореянок, пані К:

Якщо хочеш говорити — говориш, хочеш працювати — працюєш.

〰️ Соціальний тренд. Одна з дівчат, Мотоме Йосімура пояснювала своє рішення просто:

Я хотіла поїхати, бо всі їхали. Я просто приєдналася до натовпу.

until august | #цікаве

📸 Деякі «наречені по фото», зафіксовані на плівку. until august | #цікаве

Висновок: Спадщина невидимих героїнь До 1920 року, коли Японія під тиском США припинила видавати паспорти «нареченим по фото», понад 25 тисяч жінок перетнули океан. Вони змінили обличчя японської діаспори. Завдяки їм спільнота перестала бути «табором тимчасових робітників» і перетворилася на повноцінне суспільство з дітьми, школами та культурою. Історія наречених по фото — це не романтична казка про кохання з першого погляду. Це історія про те, як жінки, озброєні лише паперовою фотокарткою та власною відвагою, взяли на себе ризик побудови життя в системі, яка бачила в них лише «додаток до чоловіка». Вони виграли цю битву, ставши фундаментом, на якому стоїть сьогоднішня японська Америка. until august | #цікаве

🌊 Океан між портретом і реальністю: історія японських «наречених по фото» На початку XX століття тисячі молодих японських жінок стояли на палубах кораблів, стискаючи в руках єдиний зв'язок із майбутнім — чорно-білі фотокартки чоловіків, яких вони ніколи не бачили. Позаду залишалася патріархальна Японія епохи Мейдзі, попереду — невідомість «вільної» Америки. Їх називали «нареченими по фото», і їхні історії — це, на жаль, не казки з прекрасним кінцем. Це історії еміграції, великого обману, жіночої стійкості. А ще — про лазівку в системі, яка дозволила побудувати нові світи на чужих берегах. Наприкінці 1880-х японські чоловіки масово їхали до США (найчастіше — на Гаваї та до Каліфорнії) як дешева робоча сила. Вони планували заробити грошей і повернутися додому, але реальність плантацій була жорстокою: часто грошей не вистачало навіть на зворотний квиток. У 1907 році угода між США та Японією фактично заборонила в'їзд новим робітникам, але залишила крихітне вікно можливостей для возз'єднання сімей. Це створило юридичний парадокс: щоб потрапити в США, жінка мала бути дружиною. Так давня японська традиція оміай (сватання через посередників) трансформувалася в конвеєр наречених. Для японського уряду це був спосіб «окультурити» своїх емігрантів (вважалося, що дружини піднімуть статус чоловіків і «вилікують» їх від пристрасті до опіуму, алкоголю та азартних ігор). Для жінок — рідкісний шанс на втечу, освіту та підвищення фінансової стабільності. На папері все звучало непогано. Реальність разюче відрізнялась. Практика «наречених по фото» знову підтверджувала глибоку вразливість жінки, чиє тіло і доля ставали об'єктом обміну. Чоловіки в США часто надсилали старі фотографії, зроблені ще в юності, або позували в чужих дорогих костюмах на фоні розкішних будинків, які їм не належали. Дівчата, знаючи про нареченого лише те, що він сам написав їй (дуже часто чоловіки замовляли листи у посередників, так як не вміли писати/не мали на це часу, тому правди в тих листах було мало) і маючи лише фотографію, по приїзді до США стикались з розчаруваннями. Ай Міясакі, яка емігрувала у 1916 році, згадувала цей момент істини на пірсі Сан-Франциско: «Ніхто не знав, якими були їхні чоловіки, крім як за фото... Чоловіки писали, що мають власний бізнес, і надсилали фотокартки, де вони молоді й гарні. В Японії вони звикли бачити чоловіків у чистому білому одрязі влітку. Тут же їх зустрічали люди в засмальцьованих чорних костюмах, зі стоптаним взуттям і кудлатим волоссям. Розчарування було неминучим». Одна з наречених писала: «Я приїхала на Гаваї й була шокована. Мій чоловік надіслав фото, де йому 25, а на пірсі мене зустрів старий. Він був на 45 років старший за мене. Моє серце просто зупинилося». Чому вони їхали? Вибір між двох патріархатів Важливо розуміти, що ці жінки не були пасивними жертвами. Багато з них мали середню або навіть вищу освіту — небачений рівень для того часу. Їхня мотивація була актом спротиву: Економічна незалежність: Вони вірили, що зможуть заробляти самі й допомагати сім'ям вдома. Втеча від обов'язків: В Японії на них чекала роль служниці при свекрах. Америка здавалася «країною свободи», де, як казала одна з кореянок, пані К: «Якщо хочеш говорити — говориш, хочеш працювати — працюєш». Соціальний тренд: Це був дух часу. Мотоме Йосімура пояснювала просто: «Я хотіла поїхати, бо всі їхали. Я просто приєдналася до натовпу». Трудова етика і виживання: Жіночі плечі діаспори Приїхавши, наречені виявляли, що замість розкішних маєтків на них чекають бараки, расова сегрегація та важка праця. Жінки працювали нарівні з чоловіками на цукрових плантаціях, але отримували 55 центів на день проти 78 центів у чоловіків. Але саме тут проявилася їхня неймовірна суб'єктність. Жінки не просто «виживали» — вони ставали підприємницями. Вони відкривали пральні, ставали перукарками (займаючи нішу завдяки нижчій оплаті праці), працювали акушерками. Ті, хто не міг терпіти аб'юзу чи обману, тікали. В 1914 році в Маленькому Токіо (Лос-Анджелес) навіть створили спеціальні товариства для допомоги таким жінкам.

Можливо ви пам'ятаєте, як минулого року я розповідала про Пральні Магдалини, від яких мене сильно поплавило? Так от, після прочитання «The Buddha in the Attic» я впала в кротову нору історії ХХ століття... і готова розповісти вам про ще одну практику обману жінок, цього разу — з Японії (і Кореї) Отакі новини, маякніть реакціями, що готові до цієї інформації, чи мені плакати над нею на самоті 🫠

Дуже сподіваюсь, ви та усі ваші близькі цілі ❤️‍🩹

Думаю про те, щоб зробити добірку найкращого за рік від вас :) Допоможете? Можливо хтось знайде серед ваших top picks свою майбутню улюблену книгу 💖 Тому прошу вас не соромитись і розповісти в коментарях, які книги увійшли у ваш топ-3 за рік ✍️ until august | #поговорити