Я з України

Відомий письменник і правозахисник, полтавець Володимир Короленко, намагаючись запобігти страті Островського, звернувся з листом до голови Совнаркому Християна Раковського, де зокрема були такі слова: «Страта його безсудна і неправедна, була б жорстоким викликом абсолютно законним почуттям українців». Проте ця спроба врятувати Островського виявилася марною. На цей час Островського вже розстріляли у Полтаві, скоріш за все 26 червня 1919 р., хоча чекісти повідомляли про те, що Островського перевезли до особвідділу в Києві. Є підстави стверджувати, що тіло мученика було серед 16 ексгумованих, рештки яких виявили денікінці після зайняття ними Полтави у серпні того ж року. Життєва зоря талановито українця згасла занадто рано: йому не виповнилося й 40, а можливо, навіть й 33 років. Одна з вулиць у Золотоноші носить його ім'я.

Влітку 1917 року Олександру нарешті вдалось реалізувати задум, і по поверненню в рідну Золотоношу, він з головою поринув у круговерть суспільних справ. Як людина військова, у серпні Островський організував і очолив Золотоніський курінь – формування, яке захищало повіт від набігів різношерстих загонів мародерів. Із загоном добровольців він вигнав із Золотоноші червоногвардійський підрозділ під командуванням комісара Гальперіна. Досвідчений військовий узяв активну участь і у формуванні підрозділів Армії УНР. Поряд з цим Олександр Островський створив у Золотоноші видавництво «Вільна думка», де видавалася патріотична література, в тому числі і його власні твори - драми «Гетьман Мазепа» і «Стрільці», п'єса «Нірвана», історична повість «Петрик» та інші твори, здебільшого на тему історії України. Всього в різних друкарнях надруковано біля двох десятків творів Олелька Островського (від 1908 до 1918 року). Більшість із них сьогодні зберігається у спецсховищах України. Крім того, він усіляко сприяв Михайлу. Злобинцю в розгортанні осередків повітової організації товариства «Просвіта». Цінним джерелом до характеристики життя й творчості письменника є його твори, зокрема вказівки на час та місце написання і першої публікації. В 1918 року були видані і на сьогодні знайдені книги, у яких містилися повідомлення, що друкуються окремими виданнями «Лебединський кат (1908)», «Петрик», романи «Великий гетьман», «Шибеницею й палями» та «Книга смутку й жалоби» (оповідання 1914–1916 років). Ці п’ять книг ще не знайдено, можливо, вони й не були видані. Складаючи проспект «Бібліотеки української героїки», упорядник цього видання переглянув перший, бібліографічний, том О.Лейтеса і М.Яшека «Десять років української літератури (1917 — 1927)», щоб виявити забуті чи заборонені свого часу твори та імена. На 347-й сторінці подано відомості про Олелька Островського (названого чомусь Омельком), без будь-яких бібліографічних даних і світлини письменника, очевидно, через те що він був знищений більшовицьким режимом. Але десять творів Олелька подано у повному бібліографічному описі, напевно за примірниками Книжкової палати України, де вони зберігаються і сьогодні у тій кількості і тих бібліографічних характеристиках, які наведені Лейтесом і Яшеком. Усебічно обдарований, завзятий театрал Островський сказав своє вагоме слово і в драматургії. Наприклад, відомі його п’єси «Гетьман Іван Мазепа», «Нірвана», «Стрільці», «Сільська честь». Як відданий служитель Мельпомени, Олелько зажив слави ще і як режисер. Не забув він і про найменших читачів, яким адресовано його напрочуд теплі казочки. Загалом збереглося 28 творів — нарисів, казок, оповідань, повістей і драм, написаних ним у різний час. Літературна критика перших двох десятиліть ХХ ст. не обійшла увагою твори Олелька Островського. Про нього писали П.Богацький, О.Кисіль, О.Слісаренко, Л.М.Старицька-Черняхівська, А.Ніковський, Т.Черкаський. Відомий письменник і літературознавець Борис Антоненко-Давидович вважав Олелька Островського навіть талановитішим, хоча і менш популярним, аніж відомий співець Козаччини Адріан Кащенко. З поверненням більшовікив до міста навесні 1919 року, Островський, усвідомлюючи небезпеку для своєї родини, перебрався до Полтави. Тут він став актором місцевого театру, очолював першу українську трупу акторів у Полтаві (Товариство українських драматичних артистів). Спокійно жити не судилось. Червень 1919 року став для Олелька роковим. Під час концерту в міському театрі Полтави він співав Шевченкове «Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!». Коли дійшов до слів «Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва...», присутній на концерті голова губвиконкому Яків Дробніс загорлав російською: «Ету пєтлюровскую сволочь нужно нємєдлєнно арєстовать!». Відразу з’явилися місцеві чекісти, артиста стягнули зі сцени й згодом він опинився в губернській катівні. Більше Олелька ніхто і ніколи не бачив.

Сьогодні, 26 червня, в день його пам’яті, згадаємо Олелька (Олександра Павловича) Островського - письменника, драматурга, актора, режисера. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лише нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття. Відомостей про життя Олелька Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Найбільше відомостей подають листи Володимира Короленка до Х.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві). Достеменно відомо, що Олелько (Олександр) Островський є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Щодо дати народження існують розбіжності: зустрічається як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про походження Олександра. Родина мала давнє козацьке коріння, зростав хлопець у сім’ї повітового справника. Батьки мали достатньо статків, тож змогли дати сину гідну освіту. Олександр навчався у місцевій класичній гімназії, далі вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Найбільше талановитий студент цікавився українською історією та літературою. Саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Прочитавши брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», юний Олелько загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма. По закінченню університету, Олександр повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр був одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції він пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією і став одним із найактивніших її функціонерів. В 1906 році, за рекомендацією Олени Пчілки, Олександр вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. Волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами та був кумом корифея українського театру Панаса. Саксаганського. Саме на Галичині Олександр зустрів своє кохання - надвірнянську дівчину Галю (також театральну актрису). Згодом вони одружились, народилось двоє доньок. Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду. Його твори передруковували по всій Україні. Хоча вже вступав у повні права модернізм, але ще були в силі різні модифікації реалізму, зокрема етнографічний реалізм. Островський вводив до історичних оповідань етнографічний реквізит, описи козацьких обідів, звичаїв і традицій. У 1912 р. письменник підсумував ранню свою творчість збіркою «В сутінках ночі» — 14 оповідань, деякі з них, як «Хведоркова груша», виходили окремими виданнями. З початком Першої світової війни Островськийі був призваний до діючої армії. Служив спочатку на Південно-Західному, а згодом на Кавказькому фронтах. Саме в цей період, у неймовірно важких умовах, були написані більшість його оповідань та повістей напрямку історичної беллетристики. Втім, як засвідчують листи Олександра з фронтів, у нього дедалі більше вичерпувалося бажання воювати «за царя й вітчизну» (чужу йому Російську імперію), і зріла думка будь-якою ціною повернутися в нуртуючу доленосними подіями Україну.

Дмитро Павличко ©️

22 червня 1898 року народився один з найвідоміших письменників XX століття Еріх Марія Ремарк, автор романів «На Західному фронті без змін», «Три товариші», «Тріумфальна арка», «Тіні в раю», «Чорний обеліск» та багатьох інших, насичених яскравими образами, життєвими спостереженнями та мудрими думками, частина з яких стала афоризмами. "Важко знайти слова, коли дійсно є що сказати", - вважав він. І водночас саме він якраз умів їх знайти. Та ще й такі, що назавжди запам'ятовуються після прочитання його творів. Найвідоміший антивоєнний роман Ремарка «На Західному фронті без змін», опублікований в 1929 р., одразу став сенсацією та бестселером. За перший рік було продано 1,5 млн примірників роману, його переклали іноземними мовами, і через рік в Голлівуді за його мотивами уродженець України Лев Мільштейн (Льюїс Майлстоун) зняв однойменний фільм, що здобув "Оскар". Чималі прибутки від публікації та екранізації роману дозволили автору Ремаркові створити свою колекцію полотен Сезанна, Ван Гога, Ренуара, Гогена. Водночас саме цей роман приніс Ремарку не лише славу і гроші, а й чималі проблеми. Її антивоєнний настрій обурив Гітлера і його прибічників. Тож коли в 1931 р. Ремарка номінували на Нобелівську премію, спротив політичних сил Німеччини сягнув апогею та почалася кампанія цькування Ремарка за антипатріотизм: Гітлер оголосив його євреєм (на підставі того, що, якщо читати прізвище письменника з кінця, вийде "Крамер"). Зрештою в 1933 р. Ремарк був змушений поспіхом виїхати до Швейцарії, а звідти - до США. "Якщо хочеш щось зробити, ніколи не питай про наслідки. Інакше так нічого і не зробиш", - стверджував письменник. Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ ім. Т. Шевченка

Січанська катастрофа, або як китайська космічна ракета знищила ціле селище. Дивіться у відео за посиланням 👇 https://youtu.be/L_8FFgxnA7E?si=fRgAYozoSpnDbNRv

Він не вдягав ніколи вишиванку , Бо в гардеробі він її не мав , Але одного сонячного ранку За Україну він життя віддав. Отак буденно, тихо і сміливо Без слів ,які гримлять ,немов громи, Він у бою із ворогом загинув , Аби жили на цьому світі ми. Він не чекав ,допоки підуть в військо Мажори ,депутати ,чи мєнти. Він просто знав,що лютий ворог близько І соромно було йому втекти Віддавши окупанту на грабунок Свій сад, могилу мами ,рідний дім. Тому він мовчки речі склав у клунок Й пішов у бій. Він не родився ,аби воювати. Він плуга краще знав ,як автомат. Але комусь же треба захищати, Отих,котрі і бояться воювать. - Хто як не ми ?- Спитав він сам у себе. Пішов й загинув в першому ж бою. І тільки синє ,тільки синє небо , Ронило сльози краплями жалю. , А там,там - за могилами героїв Ревіло стоголосо і гуло У виванки вбране п'яне кодло , Яке лише пиз...діло й пиз...дило Бруківка, шашлики і аквапарки. Концерти ,жарти і веселий сміх. Скажи Герою, ну скажи Чи варто було іти на смерть Заради них ?! І прапор синьо жовтий рветься вітром І ніби в серці голос оживе : - Так , не реви ! Ти ж знаєш я загинув Не задля них. Я рятував тебе ! Онука, доню, нашу хату й квіти. Гніздо старе лелече на стовпі. Я так хотів на цьому світі жити, Що цілий світ тепер живе в мені.... Він не носив ніколи вишиванки. Не говорив гучних ,величних слів. Він просто якось сонячного ранку Своє життя віддав За нас усіх... Київська Відьма©️